Війна - не продовження політики, а поразка політики.
Ганс фон Зект, німецький державний і політичний діяч

«Навіть тут є життя та жарти крізь сльози»

Які шанси на звільнення мають довічно ув’язнені українці
13 квітня, 2018 - 12:11

У київському кінотеатрі «Жовтень» відбулася прем’єра документальної стрічки «ПЖ». Її герої — довічно ув’язнений на ім’я В’ячеслав та його батько, водій автобуса Іван. Він — єдина близька людина, яка залишилася у В’ячеслава, оскільки мати померла, а з дружиною той розлучився.

Режисерка Ксенія КРАВЦОВА розповідає: «Мене вразили блоки для довічно ув’язнених. Не могла зрозуміти: як люди можуть решту життя доживати у «клітках»? Два кроки туди, два кроки назад, година прогулянки раз на день... Мені захотілося зняти фільм про психологічний стан довічно ув’язнених людей та їхніх рідних, які проживають усе це паралельно з ними. Суспільство думає, що «довічники» — це лише маніяки, до яких треба застосувати смертну кару. Я спробувала показати їх звичайними людьми. Навіть там, на ПЖ (скорочення від російського «пожизненное заключение». — Авт.) є життя та жарти крізь сльози».

Автобус батька вже кількадесят років щодня їздить одним і тим самим маршрутом. Синова прогулянка теж має однаковий маршрут, чітко регламентований розкладом. «День» дізнався, чи є у довічно ув’язнених українців можливість залишити в’язничну рутину у минулому та реінтегруватися у суспільство.

СИДІТИ НА МІСЦІ

Згідно з Кримінальним кодексом України, довічне позбавлення волі є найсуворішим видом покарання. Ним на межі 1990-х та 2000-х років замінили смертну кару, яка дісталася у спадок від радянської системи.

Нині такий вирок винесений 1561 особі. Із кожним роком їх стає на кілька десятків більше. Таких в’язнів тримають у секторах максимального рівня безпеки, окремо від тих, хто відбуває визначені строки.

Начальник управління Державної кримінально-виконавчої служби України Олексій БОНДАРЕНКО описує побутові умови: по двоє у камері, іноді, якщо дозволяє площа (при нормі чотири квадратних метри на людину), тримають по четверо-п’ятеро. Після п’яти років відбування покарання за зразкову поведінку можуть перевести до комфортніших багатомісних приміщень. Такі поки що є у поодиноких колоніях, але із часом з’являться у кожному регіоні.

До «довічників» застосовуються набагато жорсткіші обмеження. Короткі та нечасті побачення, малорухливість, обмеження простору і часу для прогулянок, мінімум можливостей для навчання та цікавого дозвілля, заборона працювати поза камерою — усе це сприяє не виправленню злочинців, а ізоляції, озлобленню та зневірі.

Правозахисники наголошують: порядки у виправних установах потроху змінюються, поваги до прав людини стає більше. Але надія на повернення до життя поза стінами в’язниці досі залишається примарною.

МИЛОСТИВИЙ ГАРАНТ

Нині єдиний спосіб вийти на волю — помилування від Президента України. Утім, ця перспектива не дуже реалістична. В’язень має право подати клопотання лише після 20 років за ґратами. Крім того, помилування означає не моментальне звільнення, а заміну довічного ув’язнення на термін не менше ніж 25 років.

Подібних прецедентів в Україні ще донедавна не було, адже відмітку у 20 років тільки-но подолали перші «довічники». Наприкінці минулого року журналісти писали про звільнення Олександра Каверзіна, якому відбути покарання нібито перешкоджає хвороба. Але його звільнили не за стандартною процедурою. А на цьому тижні механізм помилування нарешті спрацював — на свободу вийшла перша засуджена довічно жінка, Любов Кушинська. У тюрмі вона перебувала 20 років, після перерахунку за «законом Савченко» відбутий нею строк становить 27 років та дев’ять місяців. Народний депутат Олександр Грановський збирав докази невинуватості Кушинської та клопотав про її звільнення. Сама вона категорично відмовилася визнати свою провину, а після виходу на волю заявила, що відновлюватиме своє добре ім’я у судах.

Але визнання та каяття є обов’язковою умовою для задоволення клопотання про помилування. Тож це фактично позбавляє надії на звільнення тих, хто засуджений несправедливо.

«Дуже багато людей відбувають покарання за чужий злочин. Раніше головним доказом вини було зізнання людини, яке часто вибивалося під тортурами. Випадки, коли знаходили справжнього виконавця злочину, а людина, яка відсиділа за це, звільнялася, трапляються дуже рідко», —  каже Роман КУЙБІДА, заступник голови правління Центру політико-правових реформ.

Роман наголошує: нині в Україні, на відміну від Європи, довічно ув’язнені позбавлені права на перегляд вироку. «Якщо ми говоримо про пенітенціарну систему, як ту, що має виправляти, то шанс на звільнення має залишатися. Але на законодавчому рівні треба чітко прописати умови для цього», — переконаний Куйбіда.

ОПІР СИСТЕМИ

У парламенті вже давно готовий до прийняття у другому читанні законопроект «останньої надії» №2033а. Він запроваджує механізм перегляду вироків, винесених без належної доказової бази чи на основі незаконно отриманих доказів (тортури чи фабрикування). Це стосується переважно справ, розглянутих до 2012 року, перед оновленням стандартів Кримінально-процесуального кодексу України. Дія цього акта поширюватиметься і на «довічників» і може стати для них реальним шансом не просто звільнитися, а й відновити свою репутацію. Можливо, комусь цей законопроект врятує життя, вберігши від тортур. Утім, за словами правозахисників, система блокує прийняття закону, оскільки він змусить карати тих, хто виніс несправедливі вироки. А більшість із них досі «у ділі».

Уже кілька років обговорюється ідея скасування довічного ув’язнення для жінок, які нібито набагато важче переносять ізоляцію та повний розрив соціальних зв’язків. Думки розділилися, але більш раціональною все ж видається пропозиція гуманізувати покарання для обох статей. Наприклад, додати до «арсеналу» суддів 20 чи 25-річні терміни.

«ПЖ» чи термін — часто залежить від суб’єктивної оцінки судді, тому нерідко в одних колоніях за плюс-мінус рівнозначні злочини люди відбувають різні покарання. Тож на думку деяких правозахисників та юристів, довічне ув’язнення цілком можна замінити таким терміном. Його скінченність може стати хорошим стимулом для засуджених змінити свої погляди на життя.

Дар’я ТРАПЕЗНІКОВА, «День». Фото надані студією Real Stories Producton
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments