Не бійтеся своїх шалених мрій

Упродовж минулого тижня програма ТСН розповідала про підйом на Говерлу двох вінницьких друзів — спортсмена й успішного development-менеджера Євгена та прикутого до візка, але сповненого оптимізму Юрка. Їхня історія про справжню дружбу і здійснення мрії прив’язала до екранів тисячі глядачів. Адже до них ніхто нічого подібного не робив! Та насправді неймовірне підняття на вершину Говерли — це лише початок шалених проектів, які планують реалізувати завзяті друзі в найближчому майбутньому.

 Юрій Млодзяновський народився із ДЦП. Він пересувається на візку, але застати його вдома — то велика проблема, бо Юрко (якого друзі називають Гоша чи Жора) ніколи не сидить на місці. За фахом він психолог і постійно проводить безкоштовні тренінги для таких, як сам. Євген Савінов з дитинства займається спортом. Тривалий час жив за кордоном, працював менеджером з розвитку в різних компаніях. Успішний і перспективний молодий чоловік, який добре знає, чого хоче від життя. З першого погляду хлопці абсолютно різні, але за кілька хвилин розмови помічаєш, що за 20 років дружби вони стали нерозлийвода. Мріють і діють разом!

Женя: — Ми вперше познайомилися коли мені було 6 років, а Юркові 8. Він прийшов до моєї матері, щоб підстригтися. І запросив мене до себе на чай. З того часу я був частим його гостем. Юра багато читав, розповідав дивовижні історії, з ним завжди було цікаво і весело.

Юрко: — Особливо, коли кепкували один з одного (посміхається. — Авт.). Багато різних історій у нас було — веселих і сумних. Але наша дружба перевірена часом і не потребує доказів, бо друг — це не той, із ким просто цікаво чи весело, а той, кому ти довіришся у складній ситуації, до кого йдеш за порадою, який змінює твоє життя на краще.

— Коли прийшла ідея підкорити Говерлу? Кому належить така шалена ініціатива?

Ж.: — Десь півтора року тому Юра приїздив до мене у Краків. Ми багато подорожували і я хотів показати йому Татри. Але через дощову погоду ми не наважилися туди навіть їхати. Тоді мені стало ніяково від того, що я можу піднятися в гори, а мій товариш — ні. Ця думка не давала спокою. І коли я приїхав додому, у Вінницю, то вирішив, що ми маємо піднятися на Говерлу, щоб Юра побачив велич українських Карпат.

Ю.: — Коли Женя сказав, що хоче здійснити парне сходження на Говерлу, я назвав його ненормальним, бо ніхто раніше нічого подібного не робив. Але одразу погодився на цю авантюру і подякував за те, що він не забув про мою мрію. Хіба можна було відмовитися від такої подорожі?!

— Що було далі? Як ви потрапили на телеканал «1+1»?

Ж.: — Мріяти — це одне, а реалізувати мрії — інше. Найскладніше було знайти спорядження, його просто не існує в природі, бо досі подібних сходжень ніхто не робив. Інструктори з турфірм розводили руками, місцеві інженери також не розуміли, що ми від них хочемо. І тоді ми написали проект-презентацію та розіслали її провідним фірмам. Відповіді чекати не стали. Я вирішив їхати до Києва і шукати компанію, яка б допомогла нам здійснити мрію. Коли працював за кордоном, то знав, що я потужні корпорації, які хапаються за такі ідеї задля іміджу, але в Україні не склалося. Я обійшов чимало представництв, всі менеджери якось дивно на мене дивилися. Мабуть, думали, що я божевільний. Випадково по дорозі трапилися «плюси» і я зайшов. Спершу презентацію подивилися дівчата-менеджери, потім гукнули журналіста Олександра Загороднього. Він вловив суть ідей — ми хотіли піднятися на Говерлу заради здійснення мрії і нашої дружби, а не для піару, рекорду чи вигоди.

Ю.: — Саме Олександр і знайшов виробника корсета. Це підприємство, яке виготовляє системи для дельтапланеристів, будує параплани та легкі літаки. Головне завдання для інженерів полягало в тому, щоб виготовити спорядження, яке б міцно з’єднає нас двох і дозволило Жені вільно рухатися, а не травмуватися.

— Скільки часу пішло виготовлення цього корсету? Чи тренувалися ви до походу в гори?

Ж.: — Спорядження виготовляли два місяці. Це було ексклюзивне замовлення. Для нас — абсолютно безкоштовне. Я тричі їздив на примірки. Замість Юри, якому важко було добиратися із Вінниці, носив оператора ТСН, у них майже однакова вага. Вдома інтенсивно тренував ноги, свого часу мав травму коліна і хвилювався, що вона може нагадати про себе. Так і сталося... Вже коли виїхали в Карпати, ми кілька днів тренувалися там разом. Хоча для такого сходження насправді потрібно було більше спільних занять. Це був шалений ризик для обох. І лише такі «крейзі», як ми, могли ризикнули.

— Скільки часу у вас зайняло підняття на вершину? Які відчуття були, коли ви фінішували?

Ю.: — Піднімалися ми 5 годин 40 хвилин. На вершні нас зустрічали оплесками і вигуками «Молодці!», «Хлопці — ви круті!». Але насправді я нічого не розумів. Ейфорія, усвідомлення всієї ситуації, через яку ми пройшли, з’явилася через кілька днів, коли ми повернулися додому. Лише тоді я збагнув, що ми це зробили і тепер у мене на одну здійснену мрію стало більше.

Ж.: — Дякую своєму товаришу Сергію Дементьєву, який йшов переді мною під час сходження. Він дуже допомагав і підтримував нас. Постійно підбадьорював, казав: «Давай, Женя, ще трохи», створюючи мені таке відчуття, ніби я тварина, яка біжить додому, і це дуже мотивувало. Юрій також постійно мене підтримував. Насправді я б не ризикнув це зробити без тих, хто йшов попереду і позаду, бо Юрі було б дискомфортно сідати на спину. Потрібно було, щоб хтось страхував. Наприклад, у той момент, коли у мене схопило коліно і потрібно було, щоб Юрія швидко зняли і потім знову посадили... Розумієте, я підіймався на гору не заради популярності чи тріумфу. Просто пообіцяв Юркові, що ми піднімемося, й іншого вибору у мене не було. Відчуття внутрішнього задоволення дійсно прийшло лише тоді, коли ми повернулися додому. Ми зрозуміли, що це було і ми це зробили.

— Чи є ще подібні шалені мрії у двох вінницьких друзів?

Ю.: — За день до підойму до мене подзвонив мій знайомий, який також пересуваються на візку, і сказав, що він чув про те, що я збираюся піднятися на Говерлу. Я підтвердив. Тоді він зауважив: «Заздрю тобі й хочу бути на твоєму місці!». Припускаю, що багато людей хотіли б бути на моєму місці. І навіть не про інвалідність зараз йде, а про стереотипність, яка існує у суспільстві. Наша дружба має її подолати!

Ж.: — Ще коли ми підіймалися на гору, я подумав, що треба зробити щось більше, ширше, масштабніше. Наш крок сподобався усім через те, що він відчайдушний, нестандартний і виходить за рамки. Але подібних ідей у людей багато, просто наше суспільство закомплексоване, «багате» на різні бар’єри. Не треба боятися мріяти! Навпаки, шалені ідеї розблоковують наше життя, роблять його цікавим і неординарним. Тому наш новий проект, над яким ми вже розпочали роботу, об’єднає людей з цікавими ідеями, які змінюватимуться і змінюватимуть Україну.

Унікальне підняття на Говерлу Євгена та Юрія потрапило до Книги рекордів України як перше парне сходження на вершину гори. Але, зважаючи на завзяття хлопців, сміливо можна припустити, що це не останній їхній рекорд.