Не лише знеболення та хоспіси
Робота мобільних бригад, волонтерство, послуги на дому — основні принципи паліативної допомоги, які треба впроваджувати в Україні
Важко повірити, але сьогодні у нас лише від 5 до 15% пацієнтів, які потребують сильнодіючих знеболювальних засобів, отримують їх безперешкодно. Це — попри накази Міністерства охорони здоров’я про спрощення доступу до надання таких медичних препаратів. Експерти вважають, що основна причина — «наш менталітет», бездушність та жорстокість як норма життя. Саме для того, щоб привернути увагу до страждань невиліковно хворих, до їхнього права гідно прожити останні дні, тижні чи місяці, з квітня 2017 року в Україні триває інформаційна кампанія «Знімай рожеві окуляри». Проект ініційовано програмою «Громадське здоров’я» Міжнародного фонду «Відродження» і проводиться спільно з правозахисними організаціями.
Кампанія вже відбулася у Києві, Сумах, Рівному, Харкові та Вінниці. Справедливіше було б назвати її «Знімай чорні окуляри», адже, як стверджують фахівці, під час роботи вони часто стикаються з тим, що лікарі свідомо не призначають знеболення, «створюють для пацієнтів нестерпні умови життя, які можна порівняти з тортурами».
Міжнародна класифікація Всесвітньої організації охорони здоров’я визначила майже 600 хвороб, які передбачають надання паліативної допомоги. Серед них близько 30% є онкологічними патологіями, також у переліку — вроджені та генетичні хвороби, хвороби нервової системи, перинатальні патології, ВІЛ/СНІД тощо.
«Ми закликаємо пацієнтів та їхніх рідних, лікарів і фармацевтів визнати, що знеболення є правом кожної людини. При адекватному знеболенні якість життя пацієнта стає набагато кращою, він гідно проживає останній час. На жаль, часто лікарі не застосовують правильних схем знеболення та не керуються протоколами лікування хронічного больового синдрому», — стверджує Ксенія ШАПОВАЛ, менеджер програмної ініціативи «Громадське здоров’я» фонду «Відродження».
У Європі та США паліативна допомога — це не лише знеболення та хоспіси. Йдеться про систему підтримки людини, якій поставили діагноз, що загрожує життю. Тож поняття містить і соціальну допомогу, і психологічну, і духовну, і, звісно, медичну. Питання навіть не у збільшенні ліжкомісць у хоспісах: як показує досвід, більшість паліативних хворих хоче залишатися вдома. Тому в Європі є затребуваними мобільні паліативні бригади. Таку саму форму допомоги, за словами експертів, потрібно розвивати в Україні.
«Понад десять років тому ВООЗ віднесла паліативний догляд до окремої дисципліни, — акцентує Леся БРАЦЮНЬ, радник міністра охорони здоров’я з паліативної допомоги, представник Всеукраїнського благодійного фонду «Соборність». — Паліативну допомогу слід надавати там, де перебуває хворий. На Заході понад 80% людей отримують її вдома. У нас це теж треба вводити: мають бути створені команди фахівців — лікарів, реабілітологів, соціальних працівників, психологів, священиків, які надаватимуть комплексну допомогу пацієнту. Виїзні бригади, центри, волонтери — цей шлях є прийнятним для України. Більше того, на Заході створюють ліжкомісця для того, щоб лише на деякий час забрати паліативного хворого — щоб його рідні та ті, хто доглядає за ним, самі відпочили від виснажливої роботи. Зараз у наших лікарів і студентів навіть уявлення немає про таку дисципліну і таку необхідність».
Тобто основне питання паліативної допомоги — не у створенні ліжкомісць, а в можливостях широкої допомоги. В Україні в останні роки у різних лікарнях почали створювати паліативні відділення, але, як зазначають правозахисники, таких із гуманним підходом поки мало. Зокрема, у Києві існує 110 таких ліжкомісць, і лише 25—30 з них — за необхідними стандартами, коли дотримуються прав паліативних хворих. Тоді як потреба Києва, за словами експертів, — 350—400 ліжкомісць (норма ВООЗ — 8—10 ліжок на 100 тисяч населення). Але основне завдання, як зазначалося, полягає у розвитку допомоги на дому.
У МОЗ України заявляють, що в рамках реформування медичної галузі триває активна робота над запуском у вищих медичних закладах спеціалізації «паліативний лікар». Наразі обговорюють питання, хто ним може бути: лікар, який отримує додаткову спеціалізацію після інтернатури, чи цього навчатимуть до інтернатури. Також МОЗ має на меті затвердити план розвитку та стандарти якості надання дитячої паліативної допомоги і провести навчання медичних працівників, зокрема сімейних лікарів.
