Неповторна історія Української держави

Безтурботний і магнетичний мегаполіс, який має назву — Київ, завжди готовий запропонувати мені дедалі більше нових вражень. Ця поїздка не стала винятком. Так рідко вдається вирватися із буденної рутини, відкласти на потім усі поточні справи і податися на пошуки чогось нового та цікавого. І мені це вдалося.

У передостанній день ХХ ювілейної фотовиставки «Дня» я все ж таки встигла зануритися в невимушений та унікальний світ фотографії. Саме світлини увічнюють образи українського народу, образи його героїв і захисників.

Український дім (а я була там вперше) одразу вражає величезною будівлею з височезними стелями. На стінах обох зал — фотографії в чорних ошатних рамах. Масштабність фотовиставки і кількість відвідувачів вражає. Інколи, щоб уважно розглянути фото, потрібно було перечекати, допоки відвідувач не перейде до наступного, щоб мати змогу як слід, уважно роздивитися фотороботу. Похапцем переглянути ту чи іншу роботу — неможливо. У кожній із них присутній глибокий смисл, який доносить автор зробленим кадром. Перебуваючи тут, відчуваєш усю палітру емоцій — це і сміх, і радість, і смуток, і біль. Тут ти ніби переглядаєш фотоальбом сучасної історії України. Наші бранці, діти, музиканти, спортсмени — люди, котрі дивують своєю силою та міццю, незламністю та хоробрістю. Приємно дивує, що серед численної кількості фотографій трапляються й роботи моїх землячок із Тернопільщини: «Любов без меж» Анастасії Зазуляк, «Несподівана зустріч» Оксани Терещук.

Варто зазначити, що за кожним знімком криється неповторна історія, яку фотограф хотів інтерпретувати по-своєму. Наприклад, знімки Анатолія Степанова про воїнів, котрим немає ще 30 років, але які вже чотири роки захищають право України бути вільною від імперських амбіцій Росії. Дарина та Сашко Балабай відобразили історії незламних молодих людей з особливими потребами, котрі виконують звичайні соціальні, творчі завдання.

Фото усмішок щасливих і життєрадісних дітей випромінюють лише радість та віру в мирне майбутнє нашої держави. Проте пригнічує інша реальність. Так, робота Олексія Лимарчука — «Сніданок» — показує літню жінку, яка замість «елітних» харчів вимушена задовольнятися окрайцем хліба. Чи Павла Паламарчука — «Не Вилкове. Львів», де центр культурної столиці перетворився на Венецію. Десятки затоплених машин і маршруток посеред затоплених вулиць, а замість звичайних засобів пересування — гумові човни. Біля фотороботи Олександра Дурманенка «40 днів» я не змогла стримати сліз, бо занадто вона вже емоційна і так яскраво передає трагічну історію багатьох. Окремо необхідно закцентувати увагу на світлинах, де зображено життя на сході України, де вже чотири роки триває війна, де жителі міст змушені жити в напівзруйнованих або й взагалі зруйнованих домівках, бо їм просто ніде жити і нікуди піти.

Саме такі роботи зможуть вплинути на свідомість людей, мотивувати їх до дій, що змінять наше суспільство, і тоді вони виростять нове патріотичне покоління.