Непрочитана Леся Українка

Рік тому у Волинському обласному краєзнавчому музеї представили «захалявну» — малого формату — книжечку. Вона має обкладинку кольору хакі, на зразок захисної польової форми українських військових, бо й була призначена для відправки у підрозділи нашої  армії у зоні неоголошеної війни на сході. Це — книга поезії Лесі Українки, підготовлена волинськими музейниками після того, як  Інститут літератури імені Шевченка відправив на фронт таку ж «захалявну» книжечку — «Кобзаря».

Одним із упорядників збірки поезії Лесі Українки «Слово, моя ти єдиная зброя...» є головний хранитель фондів Волинського краєзнавчого музею Наталія Юхимівна Пушкар. Так склалося, що її наукові, професійні інтереси зосереджені на творчості, біографії Лесі Українки, вона підготувала з цього приводу кілька сотень публікацій. А захопила її Леся ще у студентські  роки, коли на п’ятому курсі інституту студенти вели щоденники, де дівчата переписували  «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами...» Лесі Українки. Опісля, вже у музеї, вона прочитала листи Лесі Українки періоду, коли писалася ця лірична новела. І просто почала читати її твори, не підозрюючи, що стане лесезнавцем.

У «фронтову» збірку ж зібрані поезії, добре відомі навіть з шкільної програми, і такі, які є особливим  відкриттям багатьом. Леся Українка була не тільки тонким ліриком, а й філософом, і має, вважає Наталія Юхимівна, для кожного настати час, коли прочитаються не тільки «зів’ялі троянди», а й ті рядки поезії, які можна називати пророчими. Разом з нею пройдемося сторінками «фронтової» збірочки, і не один раз подивуємося точності, далекоглядності, передбаченням Лесі Українки — про українців, котрі «з природи більше чутливі, податливі, повільні і уступчиві (се ж «цілий світ  учений признав», то вже нічого не порадиш), а ті кляті, загонисті, агресивні, нетерпимі москалі мають далеко проворнішу вдачу».

— «Чи довго ще, о Господи, чи довго ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?» — питання, яке ставлять і нинішні українці. «Пошли нам, Боже, чесних ворогів!» — актуальне в усі віки української історії, і зараз теж, — гортає сторінки збірочки Наталія Юхимівна.

Або: «Народ наш, мов дитя сліпеє зроду, ніколи сонця-світла не видав, за ворогів іде в огонь  і в воду, катам своїх поводирів оддав». Це рядки з поезії «Товаришці на спомин», і у збірці, підготовленій волинськими музейниками, є три строфи, які були і у першодрукові цього твору. Пушкар каже, що можна цитувати не окремі звідси строфи,  а  читати увесь вірш, бо він — про Україну сьогоднішню, у ньому є все, з чим стикнулися ми навіть в останні роки нашої історії.

— Читаєш і розумієш, як боліло в Лесі серце за Україну і народ, і все, все вона сказала своїми віршами про нас. Її далекоглядність вражає. «Насунула важка червона хмара, гула в ній громом братобійна чвара, вона покрила цілую країну і повернула всю її в руїну. Замерк мій дух, і серце заніміло, і слово з уст озватися не сміло, бо та країна — то була моя... Як могла вона (а це поезія «Легенда віків») передбачити те, що збулося через стільки років?.. Або про мову: «Колись так, може, й наша рідна мова  зостанеться на загадку вікам німим, холодним, дивним трупом слова»...

Наклад збірки «Слово, моя ти єдиная зброє...», виданої  за підтримки Благодійного фонду «Волинь-2014» — невеликий, 300 примірників. Половину одразу відправили на фронт, маючи на меті підняття морального духу воїнів. Та  читати Лесю Українку сьогодні важливо не тільки в таких екстремальних умовах, як неоголошена війна на сході. Народ продовжує залишатися  «мов дитя, сліпеє зроду»... А Леся, 146-річчя котрої ми відзначаємо 24 лютого, і про це сказала: «Хто визволиться сам, буде вільним, хто визволить  кого, в неволю візьме».