Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

«Невидимий батальйон»

Як воюють жінки? Усупереч системі
9 грудня, 2015 - 17:18
МЕДИК НЕЛЛІ ДЗЮБИНСЬКА — З ПЕРШИХ ДНІВ НА ВІЙНІ / ФОТО УКРАЇНСЬКОГО ЖІНОЧОГО ФОНДУ

«Бійці, воїни, солдати, герої», — так говорять про тих, хто сьогодні воює на сході України, маючи на увазі чоловіків-солдатів, чоловіків-героїв. Натомість, станом на початок жовтня 2015 року в Збройних силах України проходили військову службу майже 14,5 тисяч жінок-військовослужбовців і майже тисяча з них була безпосередньо на фронті й виконувала завдання, зокрема і бойові. Та чи знаємо ми про це? Нещодавно у Києві представили результати першого в Україні дослідження про жінок в АТО за підтримки Українського жіночого фонду. Із 42 опитаних лише 17 були оформлені офіційно, та й то частина з них — не на свої посади. Усі ці жінки — «Невидимий батальйон».

«Переважно жінки знаходяться на нижчій ланці керування і обмежені по низці посад, — розповідає координатор проекту «Невидимий батальйон», керівник волонтерської організації «Центр підтримки аеророзвідки» Марія Берлінська. — Всюди, де є слово «начальник» або «командир», жінки бути не можуть, хіба що начальником лазні. Розвідником, снайпером — навіть не мрійте. Перекладачем, фотографом, хіміком — ні. Марія Склодовська-Кюрі, нобелівська лауреатка в галузі хімії, мабуть, із задоволенням прочитала б цей перелік. Інструктором із рукопашного бою чи кіномеханіком жінка не може бути. І навіть начальником холодильника — є така посада». І це ще неповний перелік посад. За словами дослідниць Анни Квіт та Ганни Гриценко, жінки оформлені на фіктивних посадах або неоформлені взагалі, тож їм складно або взагалі неможливо отримати статус учасника бойових дій, що натомість позначається на пільгах і зарплатах. Те, що жінка на війні — «невидима», позначається і на відсутності форми відповідного розміру, і на відсутності гігієнічних засобів, і на неможливості спеціального медичного обслуговування. Крім того, опитування виявило ще одну проблему. Лише серед опитаних у двох респонденток соціальні служби намагалися забрати дитину. Жінки ж натомість обурюються. «Ми ж не є якимись асоціальними елементами, робимо нібито важливу справу»,  — кажуть вони.

І це лише юридично-побутові аспекти. Однак, у цієї проблеми — глибокий психологічний вимір. Часто рішення жінок, які йдуть на фронт, не сприймають у їхніх сім’ях, жінки стикаються із суспільним невизнанням та підозрою — мовляв, ми знаємо, чим ви там займалися. Жінки на війні — фактично без прав і без засобів. Але незважаючи на все це, 40 із 42 опитаних стали військовослужбовцями добровільно. А на запитання, скільки збираються пробути на фронті, відповідають: «До кінця війни». Не до ротації чи демобілізації. Жінки вже служать там і захищають Україну. А авторки дослідження сподіваються, що у Міноборони звернуть увагу на «Невидимий батальйон», і трансформація армії з урахуванням статусу та потреб жінок відбудеться.

Анна СВЕНТАХ, «День»
Газета: 
Рубрика: