Краса - це нескінченність, виражена у закінченій формі.
Фрідріх Вільгельм Шеллінг, німецький філософ

Нове народження українського православ’я

14 березня, 2014 - 10:59
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Описуючи майбутні труднощі становлення своєї Церкви, Ісус Христос використав таке порівняння, втішаючи апостолів під час Таємної вечері: «Жінка, коли народжує, вельми страждає, тому що прийшла година її; та коли народить немовля, уже не пам’ятає страждань від радощів, тому що людина народилася на світ» (Єв. Ів. 16:21). Сьогодні українське православ’я вельми страждає, але від того часу ніяк не вберегтися, і краще все ж «розроджуватися» зараз, аніж зволікати й ризикувати життям дитини — єдиної православної церкви в Україні.

СТАН БАТЬКІВ

УПЦ — 13 053 громади і релігійні центри на початок цього року (відомості отримані нами неофіційно, статистика буде оприлюднена лише наступного тижня). У Синоді та Соборі єпископів існує стабільна помірковано-проукраїнська більшість, яка орієнтується на сьогоднішній тандем двох обережних консерваторів-монахів — місцеблюстителя митрополита Онуфрія та керуючого справами митрополита Антонія. Ситуацію намагаються дестабілізувати кілька архієреїв, які 2011 року відбирали владу у митрополита Володимира на чотири місяці й у 2012—2013 роках неодноразово безуспішно тиснули на керівництво УПЦ. Усіма «дестабілізаторами», навіть із крайнього українофільського крила, вміло маніпулюють відверті агенти Москви, але поки що УПЦ тримається, як ніколи раніше, в єдності та поміркованій проукраїнській ідентичності власних слів і дій.

У дуже доброму стані перебуває УПЦ КП, яка на 1 січня 2014 року мала у своєму складі 4814громади і релігійні центри. Патріархові Філарету вдалося виховати нове покоління єпископату, яке має церковну свідомість, здоровий глузд і прагне до істинної єдності українського православ’я. Зрозуміло, з таким поколінням де-факто вперше стає можливим повноцінний діалог УПЦ та УПЦ КП. І сам патріарх Філарет розуміє, що здійснив головне завдання свого життя: виховав покоління єпископів, готових як до самостійного існування УПЦ КП протягом значного історичного періоду, так і відкритих до єднання на канонічно-богословській проукраїнській платформі.

Період внутрішнього оздоровлення розпочинається в УАПЦ, яка має зареєстрованими 1227 громади і релігійні центри. Сьогодні митрополити Макарій Львівській та Андрій Івано-Франківський мають більший вплив, аніж предстоятель митрополит Мефодій. Відверта підтримка останнім Януковича і засудження Майдану (чого не допускали в проповідях жодні інші предстоятелі українських церков!), політичний крах покровителів митрополита Мефодія із числа відверто проросійських політиків, — усе це ставить УАПЦ перед вибором. На порушення статуту в цій Церкві не збирався Помісний собор, і навіть сам предстоятель митрополит Мефодій не був обраний цим вищим органом церковного управління УАПЦ. Чи то після зміни керівництва, чи до неї, але УАПЦ просто повинна увійти в переговорний процес. Тим більше, що й сама зміна предстоятеля може не відбутися, а в УАПЦ є ієрархи, які достойно себе показали на Майдані та врятували обличчя УАПЦ від історичного краху.

СТАН АКУШЕРІВ

Хто є православною церквою в Україні, а хто — «розкольники», а то і «протестанти в православних рясах» — це визначається консенсусом тих православних церков, які загальновизнані сьогодні. Православні вірять, що Церква — єдина містично, але реально існує як конфедерація, яка може приймати через консенсус нових членів, відділяючи від старих, а може і не приймати. Завжди потрібна була не лише згода тих, від кого нова помісна Церква формально відокремлюється, а й підтвердження від усіх предстоятелів. Уже кілька років формальна процедура була узгоджена на консультаціях у Шамбезі. Досвід подолання розколу в Болгарії та Ієрусалимській церкві довів, що сьогодні реальним, ефективним механізмом здійснення вищої влади у православній Церкві є Нарада предстоятелів помісних церков (грецька назва — «Синаксис»).

Прикметно, що остання нарада відбувалася якраз днями і мала велике значення для України. 5 — 9 березня Синаксис таки зібрався у Стамбулі, і РПЦ брала у ньому участь. Це перша позитивна тенденція: Нарада предстоятелів як орган управління Православ’ям продовжує свою діяльність, і Україна може звертатися до Синаксису з проханням вирішити українську церковну кризу канонічно-богословським шляхом.

Друга тенденція, на жаль, уже звична для українців: нами торгували. Без нас, без нашої згоди, без запиту про нашу реакцію. Щоб примусити патріарха Кирила піти на згоду з пропозицією всіх інших православних церков скликати всеправославний собор 2016 року, Константинополь витягнув із архівів «папку Філарета». Річ у тім, що на всі дії Москви митрополит, а потім патріарх Філарет постійно подавав апеляції до Константинопольського патріарха, який згідно з канонами (правила Сардійкійського собору) має владу і навіть обов’язок розглядати такі позови. Крім самого Константинопольського патріарха, розглядати апеляцію може також Вселенський собор. Але такі собори не збиралися вже понад тисячу років, і тому реальну владу відповісти на апеляційні скарги має патріарх Варфоломій. В оточенні останнього стрімко зростає вплив «яструбів», готових воювати з РПЦ, заручившись підтримкою Вашингтона і нейтралітетом Стамбула. До речі, якщо права кримських татар Туреччина визнає як такі, що під загрозою, патріарха Варфоломія не просто перестануть стримувати в його бажанні втрутитися в українські справи, але навпаки — зобов’яжуть «увійти в Україну». Розуміючи всю складність становища, патріарх Кирило традиційно відступив, але знову-таки, залишивши за собою право вето. На майбутньому Всеправославному соборі, який таки збереться 2016 року і сприятиме внутрішньому відродженню православ’я та його зовнішньому оновленню, за РПЦ, як і за кожною помісною церквою, буде один голос, а всі рішення собору ухвалюватимуться лише одноголосно, консенсусом. На сьогодні в усіх спірних питаннях Константинополь і Москва знаходять компроміс саме завдяки канонічному закріпленню механізму консенсусу: чи то стосується діаспори, чи то порядку проголошення автокефалій, чи то інших питань,— схема завжди однакова. Рішення формально виносить саме патріарх Константинопольський, але за попередньої згоди всіх інших предстоятелів.

Звісно, обурює те, що нами торгують. Але добре, що вже працює механізм Наради предстоятелів, і Україна може апелювати до цього органу, а не лише до Константинополя чи Москви. Колективні рішення цієї Наради більш зважені, аніж навіть компроміси патріархів Варфоломія та Кирила. Наприклад, за даними грецьких ЗМІ, на останньому Синаксисі у критичні моменти відвертої конфронтації Константинополя і Москви у дискусію втручався Румунський патріархат, підказуючи шляхи до ситуації, коли у виграші опинилися б обидві сторони протистояння. Саме по собі українське православ’я нікому не потрібне, але, якби воно виступило як самостійний гравець на тому ж таки Синаксисі, — це був би ще один всезагальний адвокат. За характером відкритості до інших майбутня єдина УПЦ є потенційним союзником для всіх помісних церков та можливим промоутером прогресивних змін у православ’ї. Читаючи послання предстоятелів, ухвалене за результатами Синаксису, відчуваєш гостре розчарування бюрократичним стилем мислення та проповіді. У цій страві бракує солі, і, здається, Україна є саме тією країною, де сьогодні необхідна сіль пророчого бачення «православ’я з людським обличчям», подібно до того, як це було ще за часів Петра Могили (про це традиційно говорили філософи — від Георгія Федотова до Сергія Кримського, а сьогодні свідчать теологи всіх українських церков).

Особливо прикро вражають слова про Україну із послання предстоятелів. Занепокоєння щодо кризи — і все! Але, дякувати Богу, що ніхто не додумався підтримати збирання руських земель чи висловити занепокоєння через «бандерівську владу». Вимога до «розкольників» повернутися до канонічної церкви — але жодного доручення якійсь комісії сприяти цьому процесу! З іншого боку — немає і вимоги повернутися саме до РПЦ та перебувати в єдності з нею «на віки віків». Отже, простір свободи зберігається, і де-факто УПЦ КП та УАПЦ пропонується увійти в УПЦ, а потім одразу звернутися до Наради предстоятелів з проханням надати автокефалію. У світлі подій у Криму і загальної агресивної політики РФ щодо України саме існування де-факто автокефальної УПЦ у єдності з РПЦ виглядає абсурдним анахронізмом. Спроби повернути УПЦ під вплив Москви призвели до сумних наслідків. Ніхто навіть у Росії не вірить в ідеї «русского мира»: це нове видання ідеї Миколи Першого «православіє-самодержавіє-народность» занадто швидко скотилося до ідеологічно-маскультівського «клерикалізм-путінізм-націоналізм» і довело власну неспроможність об’єднати навіть росіян. Усі еліти православних держав давно розчаровані у керівництві РПЦ, яке обіцяло бути їхнім адвокатом перед Путіним, але не змогло виконати це добровільно взяте на себе домашнє завдання. Сьогодні ж очевидно, що патріарх не може бути й адвокатом українського народу перед президентом РФ. Усі миротворчі зусилля від патріарха ігноруються, так само як і вкрай гострі прохання від керівництва УПЦ. Мало того, найближче оточення патріарха та його прес-служба, всі наближені до РПЦ ЗМІ публікують тексти відверто шовіністичного характеру із закликами відновити історичну єдність російських земель та поєднати наново російський народ — ясно, що за рахунок частини України чи навіть її всієї території! Історичну катастрофу повної втрати впливу в Україні може відвернути лише окупація всієї країни (та хіба можна сьогодні перемогти український народ?) чи надання УПЦ офіційного статусу автокефалії (чи хоча б автономії з наданням права самостійного місця в переліку православних церков — у так званих диптихах). Маємо ж надію на розсудливість керівництва РПЦ перед обличчям найбільших в історії цієї Церкви викликів часу.

ЩО РОБИТИ НАМ?

Безумовно, слід відразу зрозуміти, що єдність та сила українського православ’я в тих братерських відносинах, які вже є: у межах Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій; у спільному свідченні суспільству принципів Звернення 1 грудня 2011 року (солідарність, права людина і правова держава як вимоги християнського соціального вчення та складові національної ідеї для України XXI століття); у закликах УПЦ КП не допустити жодних провокацій навколо храмів УПЦ; у готовності УГКЦ захищати храми УПЦ від провокаторів в усій Україні (!); у відкритості УПЦ до перемовин з УПЦ КП та УАПЦ — конструктивних, спрямованих на результат, а не на процес, відповідальних і належно підготовлених.

Слабкість українського православ’я: у небажанні поступатися пустими титулами, символічними назвами; у боязні, що права меншості не будуть захищені — навіть якщо існують можливі канонічні механізмі досягти цього безболісно і конструктивно; у катастрофічному небажанні позбутися деяких відвертих провокаторів, агентів впливу і просто дурнів, нездатних нести послух єпископів у реаліях XXI століття; у відсутності державної політики в релігійній сфері взагалі й у цей критичний період зокрема. Щодо останнього — можливо, це й добре, що вперше українські церкви мають свободу від агентів впливу «у штатському» й вільні проводити консультації та перемовини. Але серце холоне від думки: що буде в той момент, коли буде досягнуто перших результатів? Чи хтось із державного боку зуміє і забезпечити національні інтереси, і не лише не порушити прав вірян, а й розширити їхні індивідуальні та колективні права? До цього часу не ухвалено Закону про Концепцію державно-церковних відносин, згідно з яким права вірян мають стати ще більш захищеними (навіть більше, ніж у США), а співпраця у трикутнику «держава — церкви — суспільство» розвивалася б за німецькою моделлю максимальної взаємної допомоги. Сьогодні, коли держава знесилена, суспільство розгублене, церкви могли б «підставити власне плече». Може, саме від цього був би той додатковий імпульс, якого ми так сильно сьогодні потребуємо всі. Пам’ятаймо, що на Майдані лібералів і націоналістів, постмодерністів і традиціоналістів, індивідуалістів і колективістів поєднувало звернення до Небесного Отця. Навіть атеїсти відчували полегшення, коли отці та браття молилися чи ставали перед барикадами. Релігія, особливо українське православ’я — це той природній простір розвитку нашої ідентичності, який сьогодні не менш необхідний, аніж сама ця ідентичність. Київська традиція — ось та земля, в якій сьогодні може стрімко вирости зерно нашої національної єдності у те древо життя, в якому кожному знайдеться його належне місце та покликання (Єв. Мф. 13:31-32).

Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ, доктор філософських наук, релігієзнавець
Газета: 
Рубрика: