Олексій Кобелєв: «Ми відповідальні за те, щоб будь-який геноцид ніколи не повторився»

Олексій Кобелєв — не історик, не краєзнавець, не політик. За першою освітою він — лікар-невролог, з відзнакою закінчив Одеський медичний інститут. Коли життя змусило навчитися розбиратися в економіці, отримав другий диплом. Сьогодні Олексій Володимирович — директор Першої національної школи телебачення, кінопродюсер. І в цьому вирі буднів він встигає досконально вивчати історію Голокосту на українських територіях під час Другої світової війни, розробляти і втілювати в життя проєкти, присвячені пам’яті жертв геноциду євреїв, проведеного нацистами. Уже кілька років Олексій Кобелєв — офіційний представник громадської американської організації RememberUS.org в Україні.

— Олексію Володимировичу, ми знайомі багато років, постійно спілкуємося, але навіть для мене стало одкровенням, що ви є офіційним представником американської громадської організації, яка займається увічненням пам’яті жертв Голокосту на українських територіях під час Другої світової...

— Як нерідко буває, випадок... Кілька років тому студентка нашої телешколи Тетяна Кисла зняла залікову роботу, яка називалася «Особиста історія» і була присвячена «танго смерті». Історичному факту, що став високою легендою. Йдеться про концтабір Яновський, у Львові, де під час розстрілів фашисти змушували оркестр з ув’язнених грати танго, відоме нам як «Стомлене сонце». Ми розмістили Таніну роботу на сайті школи, і один з коментарів здався мені некоректним. Написав його такий собі Ігор Корсунський. Захищаючи студентку, я досить різко йому відповів. Ігор запевнив, що нічого поганого не мав на увазі, що тема Голокосту, розстрільних могил в Україні його давно цікавить, розповів про громадську організацію RememberUs.org, яка створена в США і займається цими питаннями.

Ми почали спілкуватися. Через кілька місяців мій новий друг по Фейсбуку написав, що їхня організація планує ознайомлювальний тур розстрільними місцями в Україні, запропонував взяти в ньому участь. Я погодився. Так почалася наша співпраця.

— Можна детальніше про цю організацію?

— RememberUs.org — група добровольців у Сполучених Штатах Америки, яких об’єднала спільна мета: шанувати пам’ять жертв Голокосту на українській землі в 1941—1945 роках і запобігти будь-кому геноциду в майбутньому. Ініціатори її створення — чоловік і дружина, Ігор і Юлія Корсунські. Вони родом з Харкова, емігрували в Америку наприкінці 80-х років минулого століття. Живуть у Бостоні. Отримали в США другу вищу освіту. Юля — програміст, у неї власна консалтингова фірма, що займається безпекою комп’ютерних систем. Ігор також тривалий час працював у цій сфері. У них двоє дітей, вони вже стовідсоткові американці. Здавалося б, «солодкий мед» — живи і благоденствуй! Але Юля з Ігорем ніколи не забували про батьківщину, і це не пафосні слова. Юлині батьки були розстріляні в Харкові, в Дробицькому Яру, на початку Другої світової. Там лежить, за різними даними, 20—25 тисяч осіб. Історія, аналогічна Бабиному Яру в Києві й безлічі інших ярів по всій нашій країні.

В один із приїздів в Україну Корсунські захотіли посадити пам’ятне дерево, метасеквойю, на місці, де були розстріляні харків’яни. Його унікальність у тому, що живе воно понад 1000 років. По суті, вічний живий пам’ятник загиблим. Як давньоримська бруківка. Тієї цивілізації давно не існує, а камені бруківки пам’ятають кроки стародавніх римлян... Звернулися з цим проханням до тодішнього директора меморіалу. Він дозволив і попросив допомогти з ремонтом даху, що протікав. Ігор і Юля відремонтували дах будівлі за свій рахунок, посадили дерево... Це був перший крок. А сім років тому народилася волонтерська організація RememberUs.org. Коли ми познайомилися, вона вже працювала.

— На які кошти існує RememberUs.org?

— Як я вже казав, це громадська організація, що живе на гроші спонсорів з усього світу. Найчастіше, звичайно, вони — американці, але серед людей, які матеріально допомагають RememberUs.org, багато хто й близько не має відношення ні до Америки, ні до України, ні до Голокосту. Наприклад, один з постійних донорів — чорношкірий бізнесмен з ПАР, який і в Україні ніколи не був, не єврей за національністю, і з Бостоном його ніщо не пов’язує. Більш того, Ігор і Юля Корсунські самі — найбільші донори у створену ними ж організацію, перераховують на її рахунок особисті кошти, а не тільки контролюють їхні потоки. Вони — волонтери й донори одночасно.

— Ви сказали, що ваша співпраця розпочалося з поїздки по місцях розстрілу єврейського населення нацистами під час Другої світової війни. Де ви побували?

— Під час першої поїздки ми побували у Фастові, Білій Церкві, в Радомишлі. У тих містах, з якими в подальшому були пов’язані наші проєкти. Поїздка тривала два дні. І для мене, того, хто начебто читає, бачив, знає історію країни, розстрільні могили в цих місцях справили колосальне, шокуюче враження. Наприклад, у Радомишлі, в ліску, під містом, дивишся на природні майданчики, квадрати подекуди просілої землі й відмовляєшся розуміти, що в кожному з цих квадратів лежить близько 2 тис. людей. А поруч, через 200 метрів, зареєстрована найбільша з дитячих розстрільних могил — там закінчилося життя близько 700 дітей... Це місце справило на мене моторошне враження. Дуже сильне. І вже в тій, першій поїздці, навіть не виникало питання, чи буду я займатися цією проблемою в подальшому. Я відчував своєрідний підйом від того, що якісь мої дії можуть допомогти увічнити пам’ять безвинно загиблих людей для того, щоб подібне пекло ніколи не повторилося. І це не високі слова.

ЩОБ ПАМ’ЯТАЛИ: МУЗЕЙ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОКОСТУ В ФАСТОВІ ВІДКРИТО. ЧЕТВЕРТИЙ В УКРАЇНІ

Пізніше я дізнався, що на той момент за сприяння RememberUs.org вже були відкриті два музеї пам’яті жертв Голокосту — в середній школі в селі Засулля (це місто Лубни, по суті) і в училищі в Кременчуці. А це непроста історія. Навіть якщо десь стоїть пам’ятний знак загиблим, треба дізнатися, якого він підпорядкування — обласного, міського чи сільського, де необхідно отримати дозвіл, щоб навести на цьому місці лад, висадити дерева. Коли музей організований, потрібно налагодити й контролювати його відвідуваність, адже без людей він мертвий. Екскурсійна діяльність, насамперед, спрямована на підлітків, оскільки старше покоління знає правду про війну і Голокост, а ті, кому зараз 15 років, не знають нічого... Кілька разів на рік ми організовуємо поїздки школярів з довколишніх міст і сіл в ці музеї, щоб розповісти про трагедію, що сталася багато років тому на їхній рідній землі. Не про Голокост узагалі, а про конкретні події, свідками яких були їхні прадіди й діди.

Наразі вже діють чотири шкільні музеї — в Лубнах, Кременчуці, Миргороді та Фастові. У Білій Церкві ми допомогли відкрити меморіал пам’яті 100 розстріляним білоцерківським дітям. Їх протримали три доби без їжі та води, а потім розстріляли. Цей факт зареєстрований як перший дитячий розстріл 1941 року. Задля справедливості варто сказати, що в Білій Церкві, за великим рахунком, і не треба наше втручання. Там працює дивовижна людина, з «реактивним моторчиком», Нателла Андрющенко, вона чудово справляється з величезним обсягом громадського навантаження сама, але якщо наша допомога знадобиться, Нателла неодмінно дасть знати, ми поруч.

— За ці роки через ваші руки, напевно, пройшли унікальні документи часів Другої світової, свідчення очевидців. Сам факт масових розстрілів безвинних людей, лише тому що вони не арійці, — жахливий. Але можете пояснити мені, якщо знаєте, ким були ті солдати, які стріляли в дітей?

— Для «остаточного вирішення єврейського питання» (вислів Гітлера) були сформовані айнзац-групи, зондеркоманди.  Історія кожної з них прописана в документах, які зберігаються в архівах Європи і  також у Німеччині. Кандидати до таких груп проходили селекцію, як до загону космонавтів: вони мали бути старшими 30 років, обов’язково одружені, стовідсоткові морально стійкі нацисти. Саме вони здійснювали розстріли. Повертаюся до Білої Церкви: коли було наказано розстріляти дітей, штабний офіцер, який повинен був виконати вирок, відмовився робити це і написав у рапорті, що він — солдат, але не кат. Це історичне свідчення.   Саме щоб уникнути подібних інцидентів, розстріли здійснювали айнзац-групи.

Найвідоміша з них — зондеркоманда 4а айнзац-групи З, її кривавий шлях — моторошний. Ця група «працювала»,  починаючи з Житомирської області, закінчуючи Полтавською, а також у Бабиному Яру. Прикро згадувати ще про один факт, але, на мій погляд, необхідно: нерідко фашистським недолюдкам допомагали колаборанти.

Під час однієї з поїздок з Ігорем Корсунським потрапили ми до містечка Погребище Вінницької області. Перед Другою світовою це було велике, заможне село, яке на 80 відсотків складалося з єврейського населення. Сьогодні там є шість розстрільних могил: п’ять «маленьких» — від 400 до 800 осіб, і одна велика — там лежать 3000 загиблих. Ми спілкувалися з людиною, яка була присутня при розстрілах, пам’ятає все, що відбувалося в ті страшні дні. Йому було дев’ять років. Сьогодні це міцний старий, при здоровій пам’яті, доглядає  розстрільні могили. Його батько був головою колгоспу в Погребищі перед війною і, користуючись владою, віддав сина вчитися не в чотирирічну українську школу, а в єврейську, десятирічку. Так хлопчик був єдиним українцем серед однолітків-євреїв. Розповідаючи, літня людина показала пальцем на бетонний саркофаг: «Ось тут лежать 42 моїх однокласника...» Він згадував, як і дітей, і дорослих зібрали того дня на стадіоні в Погребищі і сказали, що поведуть  на станцію, звідки відправлятимуть на роботи. Звичайна схема. (Для мене нез’ясована загадка, чому люди  вірили окупантам, адже вже поширювалися чутки про масові розстріли в Україні, та вони однак виконували наказ і покірно йшли на смерть). Того дня їх не довели до станції, а погнали до яру, і в міру наближення до нього, розстрілювали людей партіями. Старий розповів, що німці в їхньому селі не стріляли, вони все організовували, були присутніми при розстрілах, але наказ виконували місцеві зрадники.  Один із них після війни відсидів 10 років у таборі, повернувся до Погребища, але через місяць повісився, не витримав презирства та ненависті односельців.

— Волосся дибки встає.

— Так, історія села Погребище (у 70-х воно вже отримало статус міста) унікальна, багато можна було б розповісти. І школа є, де легко організувати музей, але завжди  необхідний зворотний зв’язок — для координації дій нам потрібна допомога на місці надійної та небайдужої людини. Буває, б’єшся, як риба об лід, а місцевим це абсолютно нецікаво, причому, часто абсолютно не важливо — є зараз там єврейська громада чи ні. І справа не у витрачених силах і коштах, просто проект без підтримки загине.

У Кременчуці, Лубнах, Миргороді такі прекрасні люди  є — вони регулярно  організовують екскурсії для дітей у музеї, контролюють їхню роботу, раді відкрити двері музеїв для будь-якої людини, яка до них звернеться. Ми з ними на постійному зв’язку.  Але це далеко не норма. Найчастіше, коли приходиш у владні структури з пропозицією проекту і кажеш, що ти — представник американської організації, яка опікується питаннями Голокосту, чиновники радіють і уявляють, як долари  потечуть до них річкою. Коли ж кажеш, що RememberUs.org — волонтерський проект, і за кожен цент ми повинні відзвітувати, до нас втрачають зацікавленість.

— Незважаючи на коронавірус і карантин, восени ви відкрили Музей пам’яті жертв Голокосту в середній школі № 4 міста Фастова. Я була присутня на відкритті і можу сказати, що вийшов він змістовним і дуже сучасним.

— Це заслуга нашого дизайнера Насті Суровцевої (Зоріної). Вона також випускниця Першої національної школи телебачення, закінчила курс анімації. Настя — не просто художник, а небайдужа творча людина. Це її другий авторський проект у нашій організації, першим був музей у Миргороді, який ми відкрили  позаминулого року.

Декілька слів про музей. Перед початком війни у Фастівському районі мешкало 2664 євреї, з них 2149 осіли в місті. Найбільш масовий розстріл відбувся 29 серпня 1941 року в районі Казанівки (поряд із сьогоднішньою школою №4, де і розташований музей). Того дня загинуло 263 людини — 262 євреї і один «диверсант», як записано в документах. Розстрілу підлягали всі мешканці  віком від 12 до 60 років. За свідченнями очевидців, дітей розстрілювали окремо.

Багато мешканців сучасного Фастова, як з’ясувалося,  мало що знали про трагедію, яку пережили їхні предки або родичі їхніх сусідів. Сьогодні така можливість у них з’явилася.

— Якісь нові проекти розробляєте?

— Пандемія коронавірусу багато в чому порушила не лише плани нашої організації, але і плани всього світу. Але велика частина наших дій щороку направлена на підтримку тих проектів, які ми вже створили. Починаючи від перевірки стану десятків секвой, посаджених в Україні, закінчуючи контролем роботи музеїв пам’яті жертв Голокосту. Нам важливо, щоб їхня діяльність залежала не лише від спонтанних відвідин випадкових гостей, але наголошувалися пам’ятні дати, пов’язані з цією трагедією. Як наприклад, 27 січня — Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.