Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

«Парадокс Поплавського»

Він зайняв свою нішу, але не він її створив. «День» розбирається, які суспільні обставини сформували успіх «співаючого ректора»
28 листопада, 2014 - 11:09
«БАГАТО КРИТИКІВ ВІДКИДАЮТЬ УСЕ, НЕ ТІЛЬКИ ПОПЛАВСЬКОГО, Й НА ЦЬОМУ БУДУЮТЬ СВІЙ ІМІДЖ. Я ЇХ НАЗИВАЮ КРИТИКАМИ ПОЗАВЧОРАШНЬОГО РОЗЛИВУ. ВИРОСЛИ В РАДЯНСЬКІЙ СИСТЕМІ, ЯК І МИ, АЛЕ НЕ ВРАХОВУЮТЬ НОВІ ПРАВИЛА ГРИ, РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА. КРИТИКУВАТИ ВЕЛИКОГО РОЗУМУ НЕ ТРЕБА. Я САМ ЗНАЮ, ЩО ПОГАНО СПІВАЮ. І СВОЇ СЛАБКІ СТОРОНИ ЗНАЮ, МАБУТЬ, КРАЩЕ ЗА ВСІХ ІНШИХ» (З ІНТЕРВ’Ю МИХАЙЛА ПОПЛАВСЬКОГО «Дню» 1999 року ) / ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

Останні кілька днів соцмережі бурхливо обговорюють Михайла Поплавського і ситуацію довкола його приватного університету. Річ у тім, що 25 листопада рішенням Акредитаційної комісії Міністерства освіти і науки України позбавлено ліцензії приватний заклад «Київський університет культури» та всі його регіональні філії. Перевірки МОНу виявили декілька схем, які, за словами експертів, тягнуть на кримінальне провадження. Виявилось, що ректор багато років заробляв на вузі-клонові державного університету культури. Згідно з цією схемою, Поплавський, будучи ректором Національного університету культури, створив свій приватний вуз із практично такою ж назвою — Приватний вищий навчальний заклад «Київський університет культури», відомий як КУК, або «Кульок». Його засновником стало ТОВ «Укрконцерт», яке заснували  сам  Михайло Михайлович із сином Олександром. Схема була дуже простою, але дієвою. Студенти перші три курси числилися у КУК, за що платили гроші, однак навчання проходило на базі державного вишу. Тобто, державний  університет щорічно недоотримував мільйони.

«Це був давно відомий факт і, в принципі, люди, які слідкують за тим, що відбувається у вищій освіті, прекрасно знали про цю махінацію. Я особисто про це почула декілька років тому, коли займалася моніторингом вступної кампанії. Що робили у цьому приватному виші? Вони заявки людей, подані в Державний університет «Київський національний університет культури і мистецтв», автоматично реєстрували і як заявку, подану в приватний університет. Як це виявила громадська мережа «ОПОРА»? Є обмеження щодо кількості заяв, які ти можеш подати у ВНЗ, — п’ять. І ось абітурієнт подав заяви в чотири університети, а в п’ятий вже не може — система не пропускає, бо, виявляється, тебе зареєстрували в два університети, коли ти подавався в один, — розповідає «Дню» заступниця міністра освіти Інна Совсун. — Найцікавіше почалося тоді, коли вони до нас прийшли на акредитацію. Коли наша комісія поїхали у приватний університет Поплавського, вони просто його не виявили... Адреса, за якою він зареєстрований, — це житловий будинок. І коли ти кажеш, що тобі потрібно в приватний університет культури, тебе приводять в Київський національний університет культури і мистецтв — державний. Тож Акредитаційна комісія вирішила повністю позбавити ліцензії цей заклад. У нього філії були ледь не в кожному районному центрі. Вся ця мережа тепер прикрита».

Ситуація набула розголосу після того, як журналістка Бюро журналістських розслідувань «Свідомо» Марія Землянська зняла про це сюжет для програми «Слідство. Інфо» на Громадському телебаченні. «В документах у них вказано чотири корпуси — два орендовані в Київського державного університету культури і мистецтв, і два — власні. Як виявилося, власні корпуси — це дві житлові висотки в центрі Києва. Тобто, комісія не знайшла університету і жодного натяку на його існування. Всі документи будуть передані в Прокуратуру, бо тут вже є підстави для кримінального провадження», — розповіла Марія «Дню».

«ЦЕ ПРОЯВ НАШОЇ ЗАГАЛЬНОЇ ВЕЛИЧЕЗНОЇ СУСПІЛЬНОЇ КРИЗИ»

Випадок зі «схемою Поплавського» — кричущий, але він не одиничний. І  відповідь на запитання, чому такі виші мають успіх і прекрасно функціонують в Україні протягом років, експерти радять шукати у суспільстві і запиті людей на неякісну освіту.

«Я думаю, що ця ситуація вплине на систему університетів, — коли міністерство говорить про боротьбу з корупцією, з різними схемами, то це серйозно. Це складний і тривалий процес,  але це те, що буде відбуватися. Але в умовах, коли є попит на неякісну освіту, говорити про те, що студенти почнуть більш уважно ставитися до вибору місця навчання — я особисто у цьому не впевнена», — говорить Інна Совсун. Вона переконана, що студенти тут не є невинними жертвами махінації, а свідомо йшли у цей ВНЗ отримати «корочку». І це — справжня проблема.

Ця ситуація — не лише з університетом Поплавського, а загалом із запитом на неякісну вищу освіту — є ознакою суспільної кризи, вважає соціальний психолог і політолог Вадим Васютинський. «Освіта втратила престижність, і не лише тому, що вища освіта більше не дає вищий заробіток і зовсім не обов’язково дає вищий статусу, як це було раніше. Це прояв нашої загальної величезної суспільної кризи. У більшості випадків люди вчаться заради диплому, а тоді виникає запитання: навіщо витрачати роки в аудиторіях, коли можна десь, умовно кажучи, купити цей диплом?.. У нас можна побачити біля станцій метро оголошення про продаж курсових, дипломів, дисертацій. Тобто в громадкості утвердилася думка, що це нормально. Це вже не є моральною проблемою». І тому, за його словами,  на цьому ґрунті виникають фальшиві — не так в юридичному розумінні, як у змістовому розумінні,—  виші, бо основна маса студентів не бачить принципової різниці в змісті навчання. «Тим паче, що ця різниця затирається — у престижному державному виші студент теж може байдикувати і не вчитися, і отримати диплом — так само, як і студент якоїсь «шарашкіної контори», умовно кажучи», — упевнений експерт.

«МИ ЗНАЙШЛИ ПОПЛАВСЬКОГО В СОБІ, АЛЕ МОЧИМО ЙОГО ЗОВНІ»

Тобто, у даній ситуації Михайло Поплавський, який успішно реалізовується в багатьох сферах, є не діагнозом, а скоріше симптомом. Він не стоїть обособлено, а є частиною української масової свідомості. Це стосується як його вишу, так його естрадної діяльності. Важко сьогодні знайти людину, яка б нічого не чула про «співаючого ректора» чи «юного орла Михайла Михайловича». «Він не вміє співати/не має голосу/хто взагалі купує його диски»  — дивуються чи обурюються люди, але на його концертах — аншлаги. «У «Кульку» тільки танцюють і співають, а нічого не вчать» — пишуть в соцмережах про університет культури, але нестачі студентів цей вуз ніколи не відчував. Це парадокс. Парадокс Поплавського.

Важко не погодитися, що без «благодатного ґрунту», без запиту суспільства на подібні речі, він би просто не мав шансів на успіх. Зрештою, він сам про це неодноразово говорив. Ще далекого 1999 року в інтерв’ю газеті «День» Михайло Поплавський сказав: «Я рак на нашому безриб’ї. Коли я повернувся на посаду ректора, постало питання: яку зробити розкрутку, щоб підняти престиж навчального закладу. Ми запросили іміджмейкерів з Москви і трьох місцевих фахівців. Вони довго думали і сказали: «Михайле Михайловичу, ви повинні заспівати». Я дуже здивувався, тому що голосу не маю, та й зовнішні дані аж ніяк не сценічні, але вони мене переконали — треба співати душею. Саме тоді була спеціально написана пісня «Юний орел» як візитка інституту культури, виконана через імідж ректора. Знаю, заспівав «хрєново». Це було зроблено спеціально для того, щоб викликати інтерес до інституту (що і сталося) через шок, стрес».

Тобто, він зайняв порожню нішу, але не він її створив. У своїх численних інтерв’ю Михайло Поплавський завжди підкреслює: не подобається, зробіть краще за мене. Нехай говорять про вас». Очевидно, у час, коли на культурну авансцену вийшов Михайло Поплавський, українська масова культура переживала глибоку деградацію і не могла запропонувати щось на противагу «юному орлу». Поплавський зі  своєю діяльністю просто точно влучив у суспільні запити. Заповнив певний вакуум, який виник на стику суспільної кризи і культурної деградації. Не маючи особливого творчого таланту, він, очевидно, використав успішні маркетингові ходи і як талановитий менеджер закріпив свій феномен.

«Моє мигтіння на ТБ було пов’язане з ювілейними торжествами — 50-річчям. Це набридло вже, згоден. Я навіть просив: «Хлопці, завершайте цю справу». Та, напевно, нема чого більше крутити, немає гідного кліпа, що замінив би мої вокалізи. Але я вважаю: якщо телебачення і радіо крутять Поплавського, значить, естрада у нас миршавіє. Адже Поплавський — це провокація», — сказав Поплавський у згаданному інтерв’ю «Дню» 1999 року. Минуло ще 15 років, а ситуація по суті лишалася такою ж.

Останні дні ми активно боремося з Поплавським, зокрема у соцмережах. Дивуємося його успіхові, обурюємося... Хоча, очевидно, проблема не лише у ньому і не стільки в ньому. Тут хочеться процитувати допис радіоведучого Василя Шандра у соцмережі Facebook.

«Довгий час ми кричали, що треба убити в собі путіна, москаля, януковича, раба (потрібне підкреслити). Очевидно, що настав час убити в собі Поплавського. Це зробити найважче, бо всі люблять сало і горілку, а з цим він асоціюється в першу чергу. І ще: чи багато з вас не чули пісні «Кропива»? Так отож, — пише Василь Шандро. — Всі претензії до Поплавського переважно зводяться до того, що він не уміє співати і біля нього танцюють напівголі дівчата. Красиві дівчата. Друге, зазвичай, зауважують чоловіки його віку (а, навіть, і молодші), бо, очевидно, заздрять. Отак, просто і тупо заздрять. Щодо першого: я теж не вмію співати і що? 80% людей, що відкривають роти в телевізорі, теж не вміють співати. І, щонайменше, 80% з них з напівголими дупами. Але це для нас не проблема. Проблема для нас Поплавський, тому що він намішав до одної ями і сало-шкварки-горілку і напівголих дівок. В уявленні українця це речі непоєднувані. Тому що він все проектує на себе. Дивиться на свій живіт — наче такий, як і в нього, пика наче теж така, опецькуватість теж нікуди не ділась, горілки п’є навіть більше, а по УТ-1 з дівчатами так чомусь і не показують. А в ліжку чекає сердита дружина зі скалкою. Психологи про цей феномен можуть розповісти краще.

Поплавський є квінтесенцією українця, з яким (як багато зараз кажуть) ми прощаємося. Хоч у це особливо й не віриться... Погані не самі напівголі дівчата, вони погані з Поплавським. Ми знайшли поплавського в собі, але мочимо його зовні».

P.S. «День» слідкуватиме за ситуацією навколо університету Михайла Поплавського і ще повернеться до цієї теми, щоб глибше  дослідити феномен «співаючого ректора»

Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День»
Газета: 
Рубрика: