Поки вони нас бояться, нехай ненавидять скільки бажають
Гай Юлій Цезар, давньоримський державний і політичний діяч, полководець, письменни

Подвиги й драма хірурга Черняхівського

Людина, яка першою в Києві зробила операцію на серці
24 січня, 2007 - 00:00
ОЛЕКСАНДР ЧЕРНЯХІВСЬКИЙ / ЄВГЕН ЧЕРНЯХІВСЬКИЙ

1901 рік. Одного травневого дня молодий хірург Євген Григорович Черняхівський уперше в Києві врятував людину зі смертельно небезпечним пошкодженням, зумівши зашити рану серця. Загалом у світовій статистиці це була лише 86 операція такого незвичайного типу. Адже зовсім нещодавно дотик до серця не рекомендувався медициною, а один з визнаних світил хірургії XIX століття Теодор Більрот навіть заявив одного разу: «Лікар, який вирішив оперувати серце, назавжди позбавиться поваги колег».

Час показав, що Більрот помилявся, й усе ж таки потрібні були особливі сміливість і майстерність, щоб зважитися на операцію й справитися з подібним пораненням. Є. Черняхівський провів невідкладне втручання блискуче. Кілька років потому Микола Дмитрович Стражеско, вже тоді знавець кардіології, обстежував пацієнта зі швами на серці. Результати хірургічного поєдинку, виконаного лікарем-провидцем, виявилися абсолютно позитивними.

БРАТИ З СЕЛА МАЗЕПИНЦІ

Хто ж такий Євген Черняхівський? Усі три сини священика Григорія Черняхівського з села Мазепинці на Київщині — Михайло, Олександр і Євген — стали видними вченими-медиками. Причому старший і молодший — видатними хірургами. Михайло Черняхівський, який помер 1922 року, завідував кафедрами хірургії Варшавського й Донського університетів. Кафедру хірургії в Києві чимало років очолював Євген Черняхівський, але, на жаль, у розквіті таланту він був відсторонений від роботи на ній. І все ж таки силою наукового таланту й покликання в цій тріаді особливо яскраво виділяється Олександр Черняхівський. Він народився 1869 року й був на десять років молодший за Михайла й на чотири роки старший за Євгена. Усі троє закінчили медичний факультет Університету Св. Володимира в Києві й, пройшовши плідну теоретичну школу, Олександр Григорович обрав гістологію, вивчення тканин й органів в мікроскопічному наближенні. Він став одним із великих дослідників у світі в цьому напрямі. Річ у тім, що він пройшов стажування в Іспанії в класика нейрогістології, лауреата Нобелівської премії Рамона-і-Кахаля, а також у Німеччині, в лабораторії Фохта. Одним із перших в Україні почав застосовувати фарбування за Гольджі-Рамону з метою виявлення нервових елементів. Уже наприкінці життя, позбавлений кафедри, він зробить за допомогою цього методу, можливо, епохальне відкриття. Але так склалася доля, що воно залишиться «річчю в собі»...

УКРАЇНСЬКА МОВА Й КЛІНІЧНА ПРАКТИКА

Але перейдемо до дивного злету Євгена Черняхівського. З початку хірургічного шляху він вражає універсалізмом. Так, його перша фундаментальна наукова робота, виконана 1902 року, присвячена новим шляхам лікування переломів кісток таза, фактично найбільш серйозній травматологічний проблемі. По суті, це розвиток учення його видатного наставника, професора Миколи Маркіяновича Волковича про діагностичні ознаки таких пошкоджень, без урахування яких радикальна, безпомилкова допомога різко ускладнюється. Якщо вдуматися, це науковий пролог шукань Є. Черняхівського до його плідної діяльності як військово- польового хірурга у роки імперіалістичної війни — цієї першої масової травматичної епідемії... Минає ще рік, і 30-літній Є. Черняхівський, змінивши Волковича на цьому посту, очолює найбільше в місті хірургічне відділення Олександрівської лікарні. І одразу ж його клінічний талант, смілива обережність біля операційного стола, непереборна любов до хірургії отримують вибуховий розвиток. Протягом 1902— 1904 років Євген Григорович робить 554 операції, серед них складні втручання на органах черевної порожнини, на серці, магістральних кровоносних судинах, при пухлинних ураженнях. Смертність становила 8%, що відповідало європейським показникам. Такі результати — наслідок не лише високої хірургічної техніки Є. Черняхівського, але й бездоганного дотримання асептики. В умовах лікарні, вельми далекої в архітектурному й матеріально-технічному плані від європейських стандартів того часу, це було серйозною перешкодою, але Черняхівський був на висоті.

Почин ентузіаста — воістину платформа розвитку сердечно-судинної хірургії, й не лише в Києві. Його публікації про способи судинного шва викликають такий великий інтерес, що незабаром їх передруковують у німецькій науковій пресі. Цей резонанс його розробок надихає Є. Черняхівського на нові дослідження. І от у третій книзі «Збірки наукової секції Українського наукового товариства» українською мовою з’являється нова фундаментальна робота Євгена Григоровича про технології судинних швів, передусім при лікуванні аневризму, небезпечних розширень і судинних стоншень. У статті були представлені 25 авторських малюнків із модифікаціями швів, описані випадки вдалої ліквідації аневризм вен і артерій бічними й циркулярними швами, включаючи й безпрецедентне для того часу вилікування артеріовенозної аневризми, якого досягнув автор. Цікавим є рівень експериментів, що передували таким клінічним проривам: при операціях на тваринах із застосуванням судинного шва в артеріях у 72% випадків зберігався рух крові.

Цією роботою великої практичної значущості Є. Черняхівський фактично доводив й іншу важливу істину: українська наукова медична термінологія цілком відповідає потребам клінічної практики. Показово, що й Олександр Черняхівський у часи царської імперії також виступав з доповідями українською мовою з приводу наукових робіт. Чи було це викликом загальним тенденціям у практично цілком російськомовному імператорському університеті? Певною мірою так. Але Черняхівськими керувала, звичайно ж, не фронда. Просто вони віддано любили рідну мову й вважали своїм обов’язком запроваджувати її в науку. Минуть роки, й нова влада не пробачить їм цього...

Варто зазначити, що згадані новаторські роботи в царині хірургічної ангіології цілком відповідали критеріям дисертації на здобуття ступеню доктора медичних наук, до того ж були вони європейського рівня. Однак занурений у повсякденний інтенсивний потік хірургії, Євген Григорович не використовує цього шансу. Доктором наук він стане лише у 1911 року, обравши експериментальну роботу патофізіологічного змісту. Виконавши 12 спеціальних операцій, Черняхівський спростовує гіпотезу про існування «дуоденального діабету».

ФРОНТОВІ АНГЕЛИ СПАСІННЯ

1908 року в Києві створюється хірургічне товариство. Головою його стає видатний учений-хірург М.М. Волкович, а науковим секретарем обирають 35-річного Є.Г. Черняхівського. Зрозуміло, що про свої нові роботи він тепер робить доповіді в основному на засіданнях товариства. Так, 1909 року хірурги міста дізнаються про випадок менінгіту, який вилікував Є. Черняхівський майстерною трепанацією в області скроні й дренуванням одного з внутрішньомозкових просторів, того ж року — про спосіб радикальної операції при складній формі грижі з ураженням сечового міхура, 1912-го — про діофрагментальні абсцеси з позицій радикальної хірургічної допомоги, потім про оригінальну методику лікування англеосклеротичної гангрени, про новий варіант хірургічної тактики при завороті кишок. Однак звання професора Євгену Черняхівському присвоюють лише 1914 року. Напередодні нових драматичних подій. Йому — 41 рік...

Хірурги на фронті — ревнителі життя. Зрозуміло, вони не мають можливостей запобігти кривавим битвам. Але як неймовірно багато роблять ці ангели спасіння! Отже, стрільба й безумство почалися, до Києва безперервно прибувають ешелони з пораненими, в місті відкривається більш ніж 100 госпіталів. Є. Черняхівський спочатку вдень і вночі оперує в найбільшому серед них військовому госпіталі на Печерську, а з 1916 року, в зв’язку з погіршенням військової ситуації, очолює пересувні лазарети поблизу лінії фронту. Протягом кількох місяців через ці неспокійні притулки проходять більше двох тисяч поранених. Майже в третині випадків професору Черняхівському доводиться вдаватися до ампутацій. Але особливо важливо запобігати розвитку правця в результаті забруднених поранень. І от Євген Григорович у військово-польових умовах уперше пропонує й успішно застосовує рятівний спосіб введення великих доз протиправцевої сироватки в спинномозковий канал.

Вогнепальні поранення — в зв’язку з широким застосуванням мін і снарядів — в більшості випадків множинні, комбіновані, з пошкодженнями кісток. Домагаючись зменшення смертності, невтомний хірург-новатор запроваджує важливі удосконалення в іммобілізаційну шину Волковича й створює більш вдалий її варіант. Знаменно, що й сам Микола Маркіянович Волкович, який також перебуває на фронті як хірург-консультант госпіталів Червоного Хреста, віддає перевагу тепер вдалій модифікації свого учня. А при найбільш критичних пошкодженнях Є. Черняхівський у виснажливих умовах боїв уперше використовує трансплантацію кісткової тканини, причому, як правило, з повним приживленням. І тут він також ніби випереджає хід хірургічної науки. Яка велика досконала дивовижна сага залишилася поза поглядом людства...

Але найбільше поле його турбот — хірургічне лікування судинних уражень. Тут першопрохідник Черняхівський знає й уміє більше за інших. Він видає 1914 року монографію «Современное состояние хирургии кровеносных сосудов», безперервно вдосконалює унікальні методики, пропонує хірургічну нитку з новими якостями.

ПЕРШИЙ РЕКТОР НЕ СПРАЦЮВАВСЯ З... КОМІСАРОМ

Охоплюючи подумки дні й роки праці й ініціатив Євгена Григоровича, майже зримо бачиш його лікарську пристрасть і сумлінність, любов до хворого й медицини. Але була в цій натурі й ще одна незмінна струна — любов до України. Разом і старшим братом він був одним із провісників рідної мови як мови науки. Є. Черняхівський активно співпрацює з науковим товариством ім. Т.Г. Шевченка (НТШ) у Львові, де видаються його роботи українською мовою. Символічно, що Євген Черняхівський став і автором першого підручника з хірургії у двох томах, також написаного українською.

Не дивно, що Євген Григорович усім серцем сприймає ідеї почину Української національної революції й 1917 року очолює кафедру хірургії в Українському народному університеті, а 1918-го — в Українському державному університеті, який заснував гетьман Скоропадський. Як хірург денно й нощно працює в тій же улюбленій Олександрівській лікарні. Незабаром вона стане Жовтневою...

Скоропадський, а потім Директорія зазнають поразки, утворюється УСРР — Українська соціалістична радянська республіка зі столицею й більшовистським урядом у Харкові. Нові керівники республіки обіцяють підтримку курсу українізації й навіть залучають на перших порах до роботи відомих учених. Створюються нові учбові заклади. 17 березня 1920 року Київський губернський відділ народної освіти своїм наказом ліквідує медичні факультети університету Св. Володимира й Українського державного університету, а також Жіночий медичний і Одонтологічний інститути й організовує на їхній базі Інститут охорони здоров’я, в основному для «пролетарського студентства». Директором цього новоявленого ВНЗ, який незабаром перейменовують на Медичну академію мілітаризованого типу, а потім на Київський медичний інститут, призначають Є.Г. Черняхівського. Зрозуміло, влада йде на це, зціпивши зуби, адже Євген Григорович не комуніст і навіть не співчуваючий. Але в Києві майже не залишилося великих учених-медиків. Одні пішли з життя, інші — віддали перевагу еміграції. Фактично Є. Черняхівський починає свою діяльність на голому місці, засобів для налагодження учбового процесу майже немає. І все ж таки Євгену Григоровичу вдається зберегти в складі інституту українську лектуру. Серед учених цього циклу — отоларинголог Олександр Пучковський, рентгенолог Олексій Богаєвський, фахівці в галузі загальної й професійної гігієни Володимир Удовенко й Володимир Подгаєцкий, фундатор соціальної гігієни Авксентій Корчак-Чепуровський, фтизіатр Антон Собкевич, ортопед-травматолог Григорій Іваницький. Запам’ятаймо ці імена... У складі російської лектури викладання продовжують хірург Олексій Кримов, фізіолог Василь Чаговець, акушер-гінеколог Григорій Пісемський, який повернувся до Києва, терапевти Микола Стражеско й Феофіл Яновський. Це висококваліфікований педагогічний склад.

Проте Є. Черняхівський обіймає директорську посаду лише трохи більше року. У липні 1921 року до нього «приставляють» політкомісара Мосесянца, а у грудні того ж року звільняють, оскільки він не «спрацювався» з політиком. Однак кафедрою факультетської хірургії, услід за М.М. Волковичем, учений продовжує керувати до 1929 року... Учнями Євгена Григоровича є видатні українські хірурги: Михайло Коломийченко, Іван Іщенко, Гаврило Ковтунович, Юрій Вороний. Саме Юрій Вороний, після першого у світі вдалого й фактично сенсаційного дослідження свого вчителя з пересадки нирки під час експерименту, здійснює 1934 року у Херсоні першу клінічну трансплантацію нирки жінці у зв’язку з гострим отруєнням сулемою. З 1925 року в клініці Є. Черняхівського систематично практикується переливання крові. Приват-доцентський курс хірургічної діагностики очолюють Юрій Крамаренко, курс дитячої хірургії — Віра Гедройц. Таким чином, можна говорити про нову школу майстерного хірурга. 1927 року на II Всеукраїнському з’їзді хірургів Євген Григорович виступає з доповіддю «Про методи лікування виразкової хвороби шлунка й дванадцятипалої кишки». Виходить його невелика книжечка «Болячка, як вона виникає, з чого спричиняється, та як від неї боронитися». А далі — глуха тиша...

ПРИВІЛЕЙ «ПОМЕРТИ СВОЄЮ СМЕРТЮ»

Річ у тім, що в Харкові за вказівкою Кремля, органи ГПУ 1929 року провокують і організовують «процес СВУ». Такої організації реально не існує, але до її складу слідчі «зараховують» значну кількість інтелігенції, й серед них професорів Олександра Черняхівського, Володимира Удовенка, Володимира Подгаєцкого, старших асистентів Аркадія Барбара й Володимира Кудрицького. Усі вони, за винятком О. Черняхівського, загинуть на Соловках... З роботи негайно звільняють і Євгена Григоровича. Його залишають на свободі, але до операційного стола так і не допустять. Остання його публікація датується 1931 роком, і виходить вона з клініки Москальова, де, можливо, ризикнули дати притулок гіганту хірургії ХХ століття.

«Сценарист» судилища у Харкові — безпосередньо Сталін. У шифрограмі, направленій ним керівникам України Косіору й Чубарю, йшлося: «Ми тут думаємо, що на суді потрібно розглянути не лише повстанські й терористичні справи обвинувачених, але й медичні фокуси, що мали на своїй меті вбивство відповідальних працівників. Нам нічого приховувати перед робітниками гріхи своїх ворогів. Крім того, нехай знає так звана Європа, що репресії проти контрреволюційної частини спеців, які намагаються отруїти й зарізати комуністів-пацієнтів, повністю виправдовуються й по суті діяльності контрреволюційних мерзотників».

Стиль і дух вказівки зумовлює хід суду. «Медичні фокуси» приписують ученим-теоретикам, які не мають відношення до лікувальної діяльності. Вироки, щоправда, поки не розстрільні, але це лише ілюзія «пролетарської гуманності».

У пресі, з усіма негативними епітетами епохи, фігурує ім’я Олександра Черняхівського. І все-таки московський рескрипт щодо вченого-гістолога, багаторічного завідуючого цією кафедрою у Києві, відносно м’який, очевидно й для того, щоб про це «знала Європа», де його наукові заслуги відомі. Професора висилають на чотири роки до Юзівок, яке незабаром стає Сталіно (нинішній Донецьк). Тут у цей час створюється медичний інститут, й Олександр Григорович бере участь в організації кафедри гістології, звичайно, на другорядних ролях. Закінчується термін заслання й О. Черняхівському, завдяки шляхетній підтримці з боку академіка О.О. Богомольця, надають скромну посаду в одній із лабораторій Інституту клінічної фізіології, що знаходиться у віданні президента АН УСРР. Саме тут 1938 року він уперше описує рецепторні нервові закінчення на ракових епітеліальних клітинах. Це, безсумнівно, важливо й до сьогодні недостатньо оцінене відкриття в сучасній онкологи, що очікує наступної стратегії в плані лікування.

До педагогічної або літературної праці Олександра Григоровича не допускають. Хоча про українські переклади А. Черняхівського творів Ф. Шиллера й Г. Гейне, про його яскраве перо позитивно відгукувався І. Франко.

Для часу, про який ми розповідаємо, характерним був дивний привілей — «померти своєю смертю». Олександр Черняхівський помер у Києві 1939 року. Похований на Байковому кладовищі. На могильній плиті, на прохання його дружини Людмили Старицької-Черняхівської, дочки видатного українського драматурга Михайла Старицького, вигравіювані слова: «Радість, щастя, життя моє»... Людмила Старицька-Черняхівська, яка була членом Центральної ради, автором п’єси «Гетьман Дорошенко», також проходила як обвинувачена в процесі СВУИ. За грати потім потрапила й дочка Черняхівського, дівчина рідкісної краси, Вероніка. Вона не вийшла із катівень НКВС...

1938-й. В апогеї єжовщини йде з життя Євген Черняхівський. Також «своєю смертю», про що свідчить наявність індивідуального захоронення на Лук’янівському кладовищі, яке десятиліття залишалося покинутим.

ЗАБУТТЯ...

Тривалий час імена Олександра та Євгена Черняхівських не згадувалися навіть у науковій пресі. Невелике резюме про їхню діяльність уперше з’явилися 2001 року в другому виданні «Биографического справочника заведующих кафедрами и профессоров Национального медицинского университета». І лише тепер відбувається відчутний прорив. Нарис про Євгена Черняхівського відкриває збірник «Прикосновение к пламени», який готується до видання в зв’язку з 165- річчям з часу заснування НМУ імені О.О. Богомольця.

— У цій книзі будуть уперше представлені фігури плеяди керівників найстарішої вищої медичної школи, починаючи з професора Є.Г. Черняхівського, який стояв біля нашої колиски, — розповідає ініціатор випуску цієї роботи й один з її співавторів, ректор Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця, член-кореспондент АМН України Віталій Федорович Москаленко. Життя більшості цих особистостей, зважаючи на всю складність часу, коли вони працювали, й на індивідуальні аспекти біографії — своєрідні історичні новели. Показово, наприклад, що на чолі інституту знаходилися великі хірурги Євген Черняхівський і Василь Братусь, видатні гігієністи Лев Мєдвєдь і Євген Гончарук, талановитий акушер-гінеколог Терентій Калиниченко, доблесний фронтовий радіолог Василь Мілько, який першим серед учених своєї спеціальності почав протидіяти удару Чорнобиля. Але імена ці досить відомі, нехай навіть не все в їхній діяльності систематизовано. А от Сергій Сапронов, Павло Шашко, Іван Кондрашов поряд з Євгеном Черняхівським уперше виводяться з пітьми забуття. Сергій Сапронов, терапевт і організатор охорони здоров’я, й Павло Шашко, талановитий хірург, були безвинно заарештовані в 37-му й фактично без суду розстріляні, причому арешти в інституті були досить поширені. Тоді ж від кулі карателів, помахом руки сталінських прокурорів, загинув і Олександр Пучковський, засновник кафедри отоларингології в структурі інституту, батько знаменитого офтальмолога Надії Пучковської й доктора фізико-математичних наук Галини Пучковської, про надзвичайно плідну діяльність якого нагадує нещодавно відкрита меморіальна дошка. Івана Кондрашова, засновника виробничих медичних інститутів у країні, обдарованого вченого, врятували від Колими або розстрілу колеги, які переховували Івана Степановича в психіатричній лікарні. Звідси йому вдалося зникнути й напередодні 40-х років повернутися до лікарської діяльності в дільничній лікарні на рідний Одещині, щоб потім піти на фронт... Однак першим підняти знамення інституту у важкі 20-ті роки судилося Євгену Черняхівському».

Щоб знали, щоб знали... «Білі плями» в історії — це, якщо замислитися, нерідко й «сірі плями» нашої байдужості до героїчних попередників, доля яких так чи інакше знаходилася поза «благополучним кліше» епохи. Послужити, нарешті, істині — така мета й цього нарису.

Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments