…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно.
Михайло Драгоманов, український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

Поранення над операційним столом

Військова одіссея Миколи Ситковського, який став «хірургом-Айболитом» для декількох поколінь киян
23 липня, 2010 - 00:00
МИКОЛА ТА СУЛАМІФ СИТКОВСЬКІ

Подвиг Олександра Матросова, який затулив своїм серцем ворожу амбразуру... Крізь час він живе болем. Звичайно ж, уся та далека війна була суцільною солдатською самопожертвою. Але майже таке ж, але практично невідоме світові діяння, описане через багато років протокольною мовою медичного обстеження військово-лікарською комісією Київської військової округи: «Поранений 15.03.1942 р. осколком у ліву половину грудної клітки (поранення сліпе, проникаюче). Під лівою лопаткою втягнутий рубець 8х1,5 см, спаяний із відповідними тканинами. Екскурсію лівої легені зменшено. Дихання послаблене». Цей слід зіткнення з металом убивства фронтовий хірург, а потім знаменитий дитячий лікар Микола Борисович Ситковський, ніс усе життя. Природа пошкодження незвичайна, та й виняткова. Військовий лікар III рангу свідомо прийняв удар над операційним столом, під бомбардуванням прикривши своїм тілом бійця, якому надавав допомогу. Травма була важкою, потрібно було негайно робити операцію. Її тут же було зроблено колегами.

Ситковський близько трьох місяців лікувався в шпиталях. Став інвалідом Великої Вітчизняної війни. Але щойно дозволили сили, повернувся до лав. У розпал Сталінградської битви викладав хірургію на курсах санітарних інструкторів, ангелів-охоронців передової лінії. Потім знову став до операційного столу...

Можна описати суботній вечір у червні сорок першого, випускний бал у 2-му Київському медичному інституті, дихання теплого нічного вітру, щастя молодої пари — Миколи та Суламіфі Ситковських. Та, все ж таки, утримаємося від лірики і звернемося до рядків військового квитка, до безстрашної, але хвилюючої стенограми мужності та обов'язку. «Проходження служби в Збройних силах Союзу РСР: із 06.1941 до 02.1946; із 09.1949 до 04.1958. Найменування посад. Командир хірургічного взводу, 06.1941 — 09.1941; командир приймально-сортувального взводу 09.1941 — 08.1942; викладач фронтової школи 08.1942 — 03.1944; ординатор евакогоспіталю 03.1944 — 10.1944; старший ординатор клінічного шпиталю 10.1944 — 05.1945; начальник хірургічного відділення 05.1945 — 02.1946; старший викладач хірургії 09.1949 — 04.1958. Участь у бойових діях. Південно-Західний і Сталінградський фронти, Південний і 4-й Український фронти, Військо Польське». Отже, перед нами, власне, ціла одіссея лікаря-воїна на війні, схожа і, в той же час, не схожа на сотні таких же військово-польових романів, бо кожен індивідуальний і неповторний. Що ми знаємо про них? Зазвичай бачимо лише пунктирні знаки. Але з дитячим хірургом Миколою Ситковським, ще до написання книги про нього, я був давно і добре знайомий. І виходить, що це розповідь із абсолютно конкретним прологом, кульмінацією та епілогом.

Якось приятель зі шкільної юності розповів мені, як його маленького сина, ще новонародженого, врятував умілою операцією хірург Ситковський із дитячої лікарні, і на честь його дитя, власне, й отримало ім'я. Уже будучи лікарем, коли я торував дорогу в журналістику, описав і цей складний щасливий випадок. Зрозуміло, що я знову начебто ввійшов до стін аскетичного хірургічного корпусу в лікарні «Охматдит», де ми, студенти педіатричного факультету, в загальних рамках освоювали предмет керівника кафедри дитячої хірургії Київського медичного інституту професора Андрія Романовича Шуринка і його блискучого викладацького дивізіону. Тепер кермо кафедри прийняв Ситковський, який продовжував важку місію клініки і в традиційних, і в нових напрямках, — наприклад, лікування при вроджених порушеннях архітектоніки кишечнику в дітей раннього віку. Ми з Миколою Борисовичем, як з'ясувалося, мешкали поблизу, і я став бувати в нього. Вечорами він розповідав про неймовірні колізії, про інших видатних дитячих хірургів країни — Ісакова, Долецького, Баїрова, досвід і новації яких він змалював з пієтетом. О дев'ятій вечора професорові телефонували з клініки, доповідали про несподівані ситуації, і він немовби своїми очима бачачи те, що відбувається, вдивлявся та безпомилково радив, що робити, а інколи їхав до лікарні (за ним приїжджала машина «швидкої допомоги»). Кілька разів і я, за пропозицією Ситковського, брав участь у цих рейсах, чекаючи на нього серед ночі в невеликому світлому кабінеті, в новому корпусі лікарні, поки ближче до ранку він вийде з операційної. І знову повість, виткана з важкого милосердя, тривала.

Кафедрам дитячої хірургії країни були гостро потрібні волонтери. І поступово, за ініціативою академіка Юрія Федоровича Ісакова, студентські гуртки при таких центрах стали організовувати всесоюзні конференції в різних містах. Власне кажучи, це були з'їзди за участю провідних фахівців, але в ім'я молодої зміни. Одну з таких конференцій Ситковський, як головний дитячий хірург Міністерства охорони здоров'я України, провів у Вінниці. Пам'ятаються скромна зала і обличчя представників великої гвардії дитячої хірургії, які з'їхалися в обитель Пирогова.

Про війну, про свої подальші поневіряння та пошуки, які передували приходу до святого цього фаху, Микола Борисович розповідав скупо, він був поглинутий сучасним. Від думки підготувати лікарські нотатки начисто відмовився, вважаючи, що це буде нескромно, а про справу як таку повідано в наукових статтях і монографіях. Одного дня професора звалила підступна хвороба, яка зазвичай не випускає, — але він із нею впорався. Як завжди, рановранці їхав до лікарні, проводив заняття з черговими групами, передавши завідування кафедрою молодшому, але також мудрому фахівцеві, професорові Данилу Юліановичу Кривчені, вихованцеві М.Амосова та О.Шалімова. Він покинув цей світ у серпні 2003 року. За декілька років пішла з життя подруга, казка його життя, також доблесний фронтовий лікар Суламіф Ситковська. І після похорону, за пропозицією Стели Миколаївни Ситковської, також хірурга у тій же лікарні, та її чоловіка Олександра Івановича Смикодуба, я вирішив відтворити дивовижне коло подвижництва. Усе потрібно було починати з фронту. Документи і ряд світлин Стелою Миколаївною було дбайливо збережено. Тому війна висвічувалася виразно, зі всіма найважливішими віхами. Наведу для прикладу бойову характеристику від 31 липня 1942 р., нічого не міняючи в ній: «Партії Леніна — Сталіна та соціалістичній Батьківщині відданий. На фронті Вітчизняної війни з 22.06.1941 р. У медико-санітарній роті з вересня 1941 р. За час роботи т. Ситковський проявив себе як лікар, що знає свою справу, самовіддано працює за складних умов бойових дій. За віддану та відмінну роботу представлений до урядової нагороди».

22-а мотострілкова бригада. Медсанбат входив до складу цього десантного з'єднання, який у важкий період початку війни виконував, хоч це й здавалося неможливим, особливі завдання. Диверсійні групи опинялися у вузлових точках просування противника, затримуючи наступ потужної ворожої армади. Кілька разів у таких сутичках брав участь і командир медсанроти. До березневого поранення. Далі була школа дівчат-санінструкторів, яких Ситковський тепер учив мистецтва відстоювати життя на полі бою. Мабуть, якраз тоді він відчув і педагогічне покликання. Сили відновлювалися, і знову настала хірургічна «смуга» життя. У шпиталі в Криму, звідки частину персоналу було в терміновому порядку переведено до складу шпиталю Війська Польського, яке воювало з фашистськими дивізіями в єдності з Радянською Армією. Якраз тут Микола Ситковський познайомився і здружився з москвичем Станіславом Долецьким. Зрозуміло, обоє вони ще не знали, що стануть дитячими хірургами.

Перед останнім етапом цієї боротьби сталася велика, вражаюча за обставинами, зустріч у щойно звільненому Донецьку, де Суламіф Аронівна, теж військовий лікар, (а в майбутньому — висококваліфікований офтальмолог медсанчастини «Ленінської кузні»), абсолютно випадково дізнавшись із чуток, що й він тут, на околичній вулиці, розшукала чоловіка. І тепер їхня дорога знову пролягла разом.

Якась військова кісточка, мабуть, і генетична: його батько, Борис Миколайович Ситковський, воював у роки першої світової пожежі, що, вочевидь, відповідало його натурі. Першого повоєнного року майор медичної служби М.Ситковський подає документи для вступу на 2-й факультет — фактично факультет удосконалення — Військово-медичної академії в Ленінграді. У нього радянські та польські бойові нагороди — медалі «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За визволення Варшави», «Одер-Нейссе», орден Червоної Зірки, Бойового Червоного Прапора, орден «Срібний Хрест Заслуги». Проте за станом здоров'я бойового офіцера-медика сюди не приймають. До майбутнього успіху для дитячої хірургії...

Але яку дорогу тепер вибрати? Ясно, що хірургічну: Ситковський, а йому вже тридцять, вступає до клінічної ординатури при кафедрі хірургії в Київському медінституті, якою завідує Борис Михайлович Городинський. Ви запитаєте: навіщо йому, при скромній платні, чергова злітна вертикаль? Для головного в розумінні Миколи Борисовича — втамування наукової спраги. Тут він у короткі терміни захищає кандидатську дисертацію, присвячену модернізаціям у хірургічній проктології, в якій новий його вчитель — майстер. Рекомендуючи Ситковського до обрання асистентом кафедри, професор Б. Городинський відзначив у поданні, в незвичайному сьогодні стилі: «Як добрий товариш — користується пошаною у товаришів по роботі. Як лікар, який уважно і любовно ставився до хворих, він заслужив на їхню прихильність і авторитет».

Але далі — новий поворот. Микола Борисович протягом дев'яти років викладає хірургію у військово-медичному училищі. І начебто він у своїй стихії. Але ті, хто пізнав муки і радість хірургії як своє призначення, вже не можуть залишити її. І на запрошення Андрія Романовича Шуринка Ситковський повертається до медичного інституту, до складу його кафедри. Можна сказати, що це його друге професійне народження. Він уміє швидко завойовувати серце будь-якого маленького пацієнта, володіє невичерпним терпінням і великою майстерністю, проявляє ніжність при перев'язках — і рішучість біля операційного столу. Свою докторську дисертацію, із зануренням до глибин медицини дитинства, до проблем аномалії кишечнику, він починає словами: «Особливо невтішні результати при складних формах атрезій прямої кишки, які досі захмарюються високою летальністю, рецидивами та інвалідністю. У питаннях хірургічного лікування таких аномалій деякі положення залишаються спірними і сьогодні». І якраз М.Ситковський своєю новою технологією лікування, у ще вчора безвихідних ситуаціях, зводить тут будівлю надій. Залишається додати лише декілька слів із життєпису Миколи Борисовича: «Мати, Дорофєєва Софія Василівна, померла під час пологів. Виховувала мене друга дружина батька...» Ось це дитя, немов несучи любов мами, яка трагічно померла, стало «хірургом-Айболитом» для декількох поколінь киян.

Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: