Повернення культурних цінностей: час звернутися до витоків
МЗС України ініціювало ухвалення постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення Міжвідомчої робочої групи з питань повернення в Україну викрадених і незаконно вивезених культурних цінностей». У пояснювальній записці зазначається, що поданий проєкт документа розроблено з метою «активізації роботи з повернення в Україну викрадених і незаконно вивезених культурних цінностей (у тому числі втрачених внаслідок Другої світової війни), співпраці з українською громадськістю за кордоном щодо передачі культурних цінностей в дарунок Україні». Безумовно, за своєю спрямованістю — потрібна і актуальна ініціатива.
Але ознайомлення зі змістом документа одразу викликало декілька принципових запитань.
Найперше, глибокий подив викликали ось такі твердження у поданій до Кабінету Міністрів України пояснювальній записці: «Проєкт акта не потребує проведення публічних консультацій»; «Проєкт акта не стосується сфери наукової та науково-технічної діяльності, у зв’язку з чим проєкт постанови не надсилався на розгляд Наукового комітету Національної ради України з питань розвитку науки і технологій». Тож українська громадськість та науковці, зокрема Національна академія наук України, автоматично виключаються з процесу обговорення та погодження направлених до уряду пропозицій. Я передбачаю, що ті, хто має досвід реальної роботи з повернення в Україну втрачених культурних цінностей і глибоко розбирається у цій темі, одразу скажуть: «Стоп! У принципі, далі можна не продовжувати! Усе це визначально повна профанація, бо, власне, саме ґрунтовні наукові дослідження є ключовою основою розшуку і згодом юридичного обґрунтування повернення в Україну втрачених і віднайдених реліквій, а також підставою для вироблення стратегії дій держави з цих питань!» Але не будемо настільки категоричними і спробуємо розібратися у питанні детальніше.
Згідно з поданим проєктом, пропонована Міжвідомча робоча група є тимчасовим консультативно-дорадчим органом, допоміжним для Кабінету Міністрів України у цій сфері державної політики. Досвід роботи таких міжвідомчих утворень свого часу вже був напрацьований для вирішення найбільш важливих та складних питань. Зокрема, у 1997 р. Міжвідомчою нарадою з питань повернення культурних цінностей була затверджена «Концепція підготовки та проведення двосторонніх переговорів між Україною та Російською Федерацією з питань повернення та реституції культурних цінностей», проєкт якої був підготовлений мною і внесений на розгляд Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей. Пізніше на постійній основі діяла Міжвідомча робоча група з питань розподілу між установами науки і культури повернутих в Україну та вилучених на митниці предметів старовини і мистецтва. Тож діяльність пропонованої до створення Міжвідомчої робочої групи з питань повернення в Україну викрадених і незаконно вивезених культурних цінностей, очевидно, не лише можлива, а й доцільна. Хоч слово «тимчасовий» орган ріже слух, бо ця проблема для України, на жаль, в силу історичних обставин та масштабів є, безумовно, постійною.
Але у питанні компетенції цього консультативно-дорадчого органу в поданому проєкті є чимало невідповідностей такому його статусу. Передбачається, що Міжвідомча робоча група (МРГ) організаційно буде діяти на базі МЗС України. Її співголовами пропонуються заступники міністрів закордонних справ і культури та інформаційної політики України. Очевидно, що секретар, який буде організаційно забезпечувати підготовку засідань та іншу роботу, належатиме до МЗС України. Можливо цілком погодитися з тим, що така МРГ може виступати координатором діяльності центральних органів влади та розглядати загальні питання стратегії державної політики у цій сфері, проєкти відповідних законодавчих та інших нормативних актів, виробляти узгоджені рішення щодо складних та дискусійних проблем. Проте поряд із цим пропонуються і абсолютно необґрунтовані компетенції та можливості для неї.
Зокрема, це «налагодження співробітництва з іноземними партнерами щодо передачі культурних цінностей в дарунок Україні» (п. 3.1). Адже зрозуміло, що МРГ де-факто може лише визначити ключові напрямки такого співробітництва, а от їх практичним наповненням будуть займатися відповідні уповноважені центральні державні органи (МЗС України, Міністерство культури та інформаційної політики України, Головархів України тощо), які мають для цього і необхідні повноваження, і реальний штат кваліфікованих працівників. Також зазначається, що МРГ «спрямовує діяльність центральних органів виконавчої влади, органів місцевої влади з питань, що належать до компетенції Міжвідомчої робочої групи», «бере участь у розробленні проєктів нормативно-правових актів з питань, що належать до компетенції Міжвідомчої робочої групи». Проте тут є прямий дисонанс з чинним законодавством України та нормативними документами Кабінету Міністрів України, які визначають, що станом на даний час спеціальним уповноваженим державним органом у цій сфері є Міністерство культури та інформаційної політики України (МКІП) як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується безпосередньо Кабінетом Міністрів України (Положення про МКІП, затверджене постановою КМУ від 16 жовтня 2019 р.). Там же зазначається, що «МКІП є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику в сферах культури, [...] охорони культурної спадщини, музейної справи, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей (п.1). Відповідно, «Основними завданнями МКІП є: 2) забезпечення формування та реалізації державної політики у сферах [...] охорони культурної спадщини, музейної справи, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей» (п. 3). «МКІП відповідно до покладених на нього завдань: [...] 5) здійснює нормативно-правове регулювання у сферах культури та мистецтв, [...] вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, музейної справи» (п. 4.5). Тож очевидним є правовий дисонанс, який доцільно прибрати і вилучити конфліктну норму з проєкту положення про МРГ (або викласти її у геть іншій редакції — щодо координації дій центральних органів влади України з питань повернення культурних цінностей, розгляду поданих на обговорення нормативних актів тощо). Абсолютно незрозуміло, для чого МРГ пропонуються повноваження «звертатися в установленому порядку до центральних органів виконавчої влади, органів місцевої влади, підприємств, інших установ та організацій з метою отримання інформації та інших матеріалів, необхідних для виконання покладених на Міжвідомчу робочу групу завдань». Адже МРГ, нагадаю, пропонується лише як «тимчасовий консультативно-дорадчий орган» та без сталого штату співробітників. Цілком очевидно, що у ході підготовки та проведення засідань МРГ необхідну для розгляду інформацію можуть подавати та доповідати делеговані до її складу представники центральних і місцевих органів виконавчої влади, запрошені представники установ та організацій, а також незалежні експерти.
КОРОГВА ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО ХVІІІ СТ. ДЕРЖАВНИЙ ЕРМІТАЖ, САНКТ-ПЕТЕРБУРГ. ВИЯВЛЕНА І ОПИСАНА НАУКОВЦЕМ Ю. САВЧУКОМ
Але навіть у разі врахування усіх цих невідповідностей та суперечностей створення Міжвідомчої робочої групи стане лише надбудовою у такій складній та багатоаспектній справі, як розшук і повернення втрачених культурних цінностей. Адже її фундаменти і надалі залишаться не забезпеченими.
Світові тенденції вирішення питань повернення та реституції культурних цінностей, історичний досвід України та інших країн у цій сфері переконливо вказують на те, що саме по собі відображення цієї проблеми в інтелектуальному середовищі, створення відповідної суспільної ідеї та її популяризація, формування певної критичної маси підтримки у громадській думці є необхідними, але все ж недостатніми чинниками для її ефективного практичного втілення як всередині держави, так і у її міжнародних зносинах. Це може забезпечити лише трансформація та піднесення зазначеного суспільного явища на найвищий рівень державної влади, коли сприйняття та оформлення ідеї повернення та реституції втрачених і переміщених культурних цінностей стає частиною державної політики у сфері культури. При цьому державну політику повернення та реституції культурних цінностей слід розуміти як інституалізацію цієї ідеї, тобто надання їй певних організованих форм через правове унормування і створення відповідної національної організаційної інфраструктури. Таку інституалізацію сфери повернення та реституції культурних цінностей можливо охарактеризувати як здійснення комплексу заходів, який передбачає такі компоненти:
а) вироблення базових методологічних засад та основних принципів державної політики у даному питанні;
б) розробка і затвердження національного законодавчого та іншого нормативно-правового забезпечення, яке б відповідало проголошеним принципам державної політики, а також приєднання до тих міжнародно-правових актів, які можуть забезпечити обстоювання інтересів держави на міжнародному рівні, використання норм міжнародного права та можливостей міжнародних організацій, учасником і членом яких є держава, двосторонніх та багатосторонніх міждержавних договорів, протоколів та інших міжнародно-правових документів, елементів законодавства інших конкретних держав для формування правових передумов повернення та реституції втрачених культурних цінностей;
в) організаційне забезпечення через формування системи уповноважених органів та організацій, на які покладено завдання реалізації державної політики в сфері повернення та реституції культурних цінностей;
г) інформаційне забезпечення, яке передбачає наявність чіткої та достовірної інформації про втрати національних культурних цінностей, дані про місцезнаходження переміщених культурних цінностей поза межами держави та їхню ідентифікацію, з’ясування конкретних обставин та причин перебування поза межами держави. Також цей компонент передбачає активне інформування громадян держави та спільнот інших країн щодо популяризації ідеї повернення та реституції втрачених культурних цінностей і роз’яснення дій держави у цій сфері;
д) зовнішньо-політичне забезпечення як ініціювання та проведення міждержавних переговорів щодо повернення або реституції культурних цінностей, а також досягнення домовленостей з приватними особами або громадськими організаціями — власниками чи володільцями культурних цінностей поза межами держави — щодо їх повернення до країни походження.
І Україна вже мала досвід вирішення цього комплексу питань. Але, на жаль, багато що з позитивних напрацювань було втрачено.
Початок. Продовження у наступних числах «Дня»
