...Всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало передовсім: чи знатиме світ про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема — ще більш духовна: чи буде кому помолитися за всіх, хто загинув?
Олександр Биковець, священник

«Проблеми охорони довкілля – це психологічні проблеми»

Науковець Іван ХОМ’ЯК пояснює, як і навіщо нам необхідно порозумітися з природою
22 червня, 2018 - 10:42
Фото надано Іваном ХОМ'ЯКОМ

Коли спілкуємося з Іваном Владиславовичем телефоном, він знаходиться у лісі — готується до зйомок відео для майбутнього просвітницького YouTube-каналу. «У цьому проекті ми будемо розповідати про концепцію дикої природи Олдо Леопольда (відомий американський еколог і природоохоронець. —Авт.), будемо показувати, які рослини можна їсти, які — використовувати як лікарські. З одного боку, нібито уроки виживання у дикій природі, з іншого — знайомство з особливостями нашої природи, з цікавими туристичними місцями, давніми ремеслами. Ми будемо розкривати Україну через її особливу природу», — пояснює науковець.

Іван Хом’як вчить студентів, як дбати про природу грамотно. Він є кандидатом біологічних наук, доцентом кафедри екології, природокористування та біології людини Житомирського державного університету імені Івана Франка. А ще — проводить екскурсії заповідними місцями Житомирщини для дітей і дорослих, цікаво розповідає про природу на своїй сторінці у «Фейсбук», завдяки чому ми і познайомилися. Зараз науковець завершує посібник для студентів про охорону довкілля. Він базуватиметься на законах екології, описаних мовою математики. Чим важливий такий підхід та як привчати дбати про довкілля студентів профільних вишів і звичайних людей, ми і поговорили з Іваном Хом’яком. А почали якраз із майбутнього посібника. 

ПРО АЛГОРИТМИ ОХОРОНИ ПРИРОДИ

— Посібники з охорони природи, що використовують при викладанні практично усіх природничих дисциплін, побудовані просто на описі певних матеріалів, — говорить Іван Владиславович. — Береться статичний аналіз: температура піднялася на стільки-то, льодовики зменшилися на стільки-то, природу треба охороняти. Усе зводиться до такої описової системи, важко вивести чіткий алгоритм, що треба робити та які тоді будуть наслідки. Я керую лабораторією теорії екосистем, яка розробляє алгоритми охорони природи. І ці алгоритми чомусь ніколи не потрапляють у підручники. Студенти знайомляться з ними тільки тоді, коли починають займатися певною науковою роботою. Ми вирішили це виправити і створити такий посібник, який дозволить студентам мати теоретичні знання з охорони природи.

Наведу приклад. Існує поняття режиму строгої заповідності. Дуже популярна була річ у 1970-х роках. Років за 20 до того знаменитий німецький місіонер, лікар, лауреат Нобелівської премії миру Альберт Швейцер виступав із релігійно-філософської позиції щодо прав природи, проголошував багато інших у принципі важливих речей. На основі того, що він говорив, приймалися певні рішення. І по всій Європі тоді почали запроваджувати режим строгої заповідності. Але потім виявилося, що коли люди не заходять на певні ділянки, біорізноманіття починає знижуватися, зникають певні рідкісні види. І в 1992 році у принципі світ від закону строгої заповідності відмовився.

У нас є свій приклад. У Поліському природному заповіднику охоронявся рідкісний вид рослин — гудієра повзуча. Але коли ввели режим строгої заповідності, цей вид там буквально за кілька десятків років зник. Справа у тім, що людська діяльність — не єдина загроза для різних видів, іноді вона потрібна для їхнього існування. Під тиском деяких громадських організацій, які живуть у своєму ідеалістичному світі, в Україні ввели для усіх заповідників режим строгої заповідності, що спричинить зникнення великої кількості рідкісних видів, особливо тих, які є лише у нас. Наприклад, ендеміків Поділля. Щоб хоч якось уникнути наслідків, треба вибудовувати чіткі наукові концепції, на яких учити студентів робити розрахунки. Саме це і стало основою для навчального посібника, підготовку якого я днями завершу.

ЧОМУ БЕЗ ЛЮДИНИ СТЕПИ МОЖУТЬ ЗНИКНУТИ

— Ви згадували, як люди впливають на різні види тварин і рослин. Інколи роблять інфографіки про те, скільки видів зникло в останні кілька десятиліть. Виходить, завдяки людині деякі види вдається зберегти?

— Так. Зараз ми говоримо про так зване шосте масове вимирання, спричинене людиною. Звичайно, присутність людини призводить до вимирання великої кількості видів. Але види вимирають протягом усієї історії біосфери Землі. І перші п’ять великих вимирань відбувалися тоді, коли людини ще не було. Види вимирають під дією еволюційних факторів, коли вони витісняють один одного, з багатьох інших причин, наприклад, через зміни клімату.

Зараз усі говорять про глобальне потепління. Так, звичайна людина викидами вуглекислого газу впливає на це. Але який відсоток впливу саме людини — ми не знаємо. Наприклад, деякі дослідження показують, що у Х столітті глобальна температура була на кілька градусів вища, ніж зараз. Але ж ми не можемо сказати, що, наприклад, вікінги спалювали багато органіки, що спричинило глобальне потепління. Кліматичні зміни чомусь відбуваються. Коли це стається, переміщуються і зникають види. Людський вплив на клімат є. Але, на мою думку, найбільший він через знищення лісів, особливо вологих тропічних, адже ліс є природним стабілізатором, який згладжує кліматичні коливання.

Візьмемо наші степи. У принципі, такі, якими ми їх бачимо сьогодні, виникли десь у VI тисячолітті до нашої ери. На території цих степів були савани. Наша ковила має насінину, яка нагадує мультяшний свинячий хвостик. Коні, дикі корови, інші тварини у цих саванах не могли переносити насіння ковили. І тільки коли людина почала розводити кіз і овець, до яких чіплялося насіння ковили, — тоді сформувалися наші степи. Тобто всі степи, які ми зараз намагаємось охороняти та яких мало, по суті, сформовані людиною. Коли ми припиняємо будь-яку діяльність людини у цих степах, вони заростають деревами і зникають. Нам треба або завозити туди величезні стада копитних, щоб вони регулювали це без людини, або імітувати цю діяльність.

До 2017 року робилося просто: коли все у степу відцвітало, насіння висипалося з трав, люди брали косарку, заходили у заповідник і імітували роботу якихось жуйних, що зникли вісім тисяч років тому, скошуючи пагінці дерев. Якщо це припинити, наші степи перетворяться на зарості робінії, під якими ростиме кропива, чистотіл, ожина. Величезні стада ми не можемо туди завезти, вони не зможуть жити на такій маленькій території. Тому людська діяльність тут необхідна.

ЯК КОМПЛЕКСИ ПОРОДЖУЮТЬ АГРЕСІЮ ДО ДОВКІЛЛЯ

— Які, на вашу думку, основні проблеми України, пов’язані з довкіллям?

— Найбільшою проблемою конфлікту з довкіллям, не тільки в Україні, а у світі загалом, є свідомість людини. Коли людина приймає рішення, вона користується якимись своїми соціально-психологічними причинами, інколи захованими глибоко в її дитинстві. Я часто проводжу екскурсії. Якось з нами був хлопчик, дуже ввічливий, але коли він виходив за межі школи, одразу починав поводитися неадекватно, бачив гриб — і розтоптував його тощо. Виявилось, у хлопчика були невеликі логопедичні проблеми, і коли він став підлітком, почав комплексувати. Ці комплекси породжували агресію до навколишнього середовища. У нього була глибока потреба щось розламати. Є поняття соціальної дезадаптації (повна або часткова непристосованість людини до навколишнього середовища. — Авт.). Це тисне, люди хочуть щось зруйнувати. Найчастіше жертвою стає навколишнє середовище. Взагалі це можуть бути природа, оточення людей, інколи це направлено всередину самої людини. Проблеми охорони довкілля — це психологічні проблеми. 

Якщо взяти весь набір проблем, є кілька глобальних загроз і є місцеві. Ось у нас зараз усі пишаються високими урожаями. Але ми вже втратили дві третини об’єму чорноземів. Бо, наприклад, кукурудзу можна сіяти раз на 10—12 років. Ріпак, який, ми хвалимося, дає зелене паливо, також належить до основних руйнівників ґрунту. Ми можемо з країни, яка входить до трійки експортерів сільськогосподарської продукції, за 10—15 років перетворитися на одного з численних імпортерів такої продукції.


ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Друга проблема — у нас весь великий бізнес орієнтується на короткочасну перспективу. Хочуть швидко щось взяти, бо потім зміниться політикум, лобістів у владі не стане і бізнес відіжмуть. Найвигідніше це, коли добуваєш корисні копалини. Організувати кар’єр можна за кілька тижнів, потім — швидко взяти з нього все що можна, заробити і згорнути виробництво без великих витрат. Тому ми часто торгуємо сировиною замість готової продукції. Є велика проблема з добуванням корисних копалин — це відбувається хаотично, спонтанно, напівзаконно.

Ще одна проблема — у нас дуже мало лісу і висока розораність ґрунтів. Через це ми втрачаємо мезокліматичний стабілізатор. І коли ми бачимо хороший урожай у степу і лісостепу, водночас спостерігаємо різке зниження урожайності на Поліссі, особливо у невеличких господарствах. Причина проста: немає лісу, мезоклімат (так званий місцевий клімат, клімат на невеликій ділянці. — Авт.) на Поліссі змінюється, малі річки пересихають, підземні води опускаються. І те, що у нас найнижчий у Європі відсоток лісів, призводить до таких негативних наслідків.

Фактор, важливий у ставленні до навколишнього середовища, — на більшості території України практично не було власника землі. Польські так звані олігархи, потім Російська імперія, закріпачення, потім Радянський Союз із колгоспами. Людина була власником тільки того, що знаходилось у межах її обійстя. Решта — чуже, а значить, ніякої відповідальності за неї не було. Чверть століття немає Радянського Союзу, але людина продовжує мислити тими рабськими, невласницькими штампами. Вважає, що з тим, що знаходиться за межами обійстя, можна робити що завгодно: знищувати, вирубувати, красти тощо. Це велика ментальна проблема, і пройде багато-багато років уже демократичної процедури, перш ніж усе зміниться.

РЕАБІЛІТАЦІЯ ПРИРОДИ

— Як ви прищеплюєте своїм студентам повагу до природи?

— Єдине, що можна зробити, — дотримуватися принципу Олдо Леопольда щодо дикої природи. Він говорив, що поки людина не буде тривалий час пізнавати природу, контактувати з нею, вона ніколи не почне її любити. Якщо я вважаю, що проблема студентів у соціально-психологічній дезадаптації, змінити це під час наших занять я не зможу. Тому ми запровадили власний підхід до реабілітації жертв соціальної дезадаптації. По суті, ми були першими, хто почав працювати з так званою теорією щастя савани, дуже популярною в Англії, США тощо. Ми виводимо студентів на природу, щоб вони контактували з нею напряму, щоб ламалися усі їхні стереотипи щодо неї. Особливо так звані дискримінаційні стереотипи, коли живих істот ділять на вищих і нижчих, гарних і негарних, огидних і симпатичних тощо.

Наші студенти першого курсу, яким ми викладаємо основи екології, половину практичної частини проводять на природі, а коли настає польова практика, вони працюють у ще більшому контакті з природою. Так, багато хто має неприємні відчуття щодо деяких плазунів — ящірок, змій тощо. Використовуючи різні психологічні способи, ми намагаємося зробити так, щоб студент потримав у руках якусь ящірку. І 90% людей розуміють, що нічого страшного і небезпечного у ній немає.

Ще, звичайно, є зелений туризм. Ми або самі організовуємо різні походи, або співпрацюємо для цього з різними громадськими організаціями.

«ЯК ТІЛЬКИ ПРИПИНЯЄТЬСЯ ОПІР МАРНОВІРСТВУ, НАСТАЮТЬ ТЕМНІ ЧАСИ»

— Сьогодні стають модними науково-популярні фестивалі, просвітницькі лекції. Ви відчуваєте збільшення інтересу до науки? Що у цьому плані відбувається в Житомирі? Знаю, що ви свого часу були одним з ініціаторів Відкритого університету Житомира.

— Відкритий університет Житомира мав скоріше не науково-просвітницьку, а суспільно-просвітницьку мету. Його організували на піку активності Революції Гідності, щоб роз’яснювати людям різні концепції й положення у революційному ключі. Починали ми з лекції «Психологічний портрет диктатора», наприклад. Тоді починалась інформаційна війна, і ВУЖ був одним з інструментів протидії інформаційній агресії як з боку Росії, так і з боку її місцевих колаборантів.

Крім ВУЖ, у нас є проект «Природничі студії», повністю присвячений популяризації науки. Через соцмережі ми пропонуємо теми нашим імовірним слухачам, вони обирають, що хочуть послухати, а ми запрошуємо фахівців. Теми дуже різні: проблеми лісу, великі вимирання видів. Торік ми навіть вгадали, хто отримає Нобелівську премію з фізіології й медицини. У нас була тема, присвячена біоритмам, а буквально за два-три місяці за ці дослідження дали Нобелівську премію. Звичайно, є традиційні Дні науки. Спочатку вони були локальними, а цього року набули всеукраїнського масштабу, і в їх рамках ми виступаємо.

Також працюємо напряму зі школами. Зустрічаємося з учителями і школярами та спілкуємося на науково-популярні теми, пропагуємо науковий світогляд. Днями спілкувався з учителями біології й хімії, розповідав їм, чому під час роботи у школі потрібен науковий підхід.

Ми робимо багато різних речей, але на сьогодні не маю підстав казати, що це справляє масовий ефект. Мені здається, що навколо таких проектів концентруються люди, вже схильні до наукового бачення світу. І поступово відбувається перетягування тих, хто коливається. Ті, хто вперто переконаний в існуванні лептонного бога, заговореної води тощо, — вже певним чином релігійні фанатики, і переконувати їх у протилежному дуже важко.

У релігійного фанатика змінена свідомість. Пробратися у це «вушко голки» і витягнути його звідти складно, думаю, це радше робота психіатрів, а не науковців. Але без цієї роботи людству далі існувати не можна. Як тільки припиняється опір такому марновірству, обов’язково у суспільстві настають темні часи. Прекрасний приклад — арабська цивілізація VII—XI століть. У ІХ столітті у Багдадському халіфаті рівень знань і наукових відкриттів випереджав Європу на півтисячі років. Усі відкриття, які ми приписуємо епосі Відродження — щодо круглої Землі у географії, щодо алгоритмів і багатьох теорій у алгебрі, щодо великої кількості приладів (таких як реторта) у хімії тощо, — за півтисячі років до того були зроблені арабами. Але десь у ХІ столітті там стала домінувати група людей, яка скептично поставилася до наукових знань, і велика арабська імперія почала занепадати. З ХІ—ХІІ століть арабська цивілізація жодних прогресивних для світу речей зробити не могла, а європейці згодом сплагіатили їхні минулі відкриття. Тому ми мусимо боротися, інакше будуть темні часи, які накриють усіх — і марновірів, і тих, хто має знання.

Марія ПРОКОПЕНКО, «День»
Газета: 
Рубрика: