Даремні закони позбавляють сили закони необхідні.
Шарль Луї де Монтеск'є, французький правник, письменник і політичний мислитель

Республіка чи Гетьманат?

Юрій Терещенко: «Історія доводить, що національне визволення можливе лише тоді, коли ти здобуваєш власну державу»
29 вересня, 2017 - 12:31
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Фундаментальна стаття відомого історика, професора, доктора історичних наук Юрія Терещенка «Королі. Князі. Гетьмани» стала одним із «діамантів» нового видання Бібліотеки «Дня» «Корона або Спадщина Королівства Руського». В ній Юрій Терещенко у концентрованій формі викладає історію української державності, розкриваючи місце, яке посідала в ній монархічно-династична традиція. Місце, як з’ясовується в процесі дослідження, — одне з ключових. Власне розробка нової свіжої оптики для української історії, поряд з опрацюванням спадщини видатного громадсько-політичного діяча, теоретика українського консерватизму В’ячеслава Липинського (1882 — 1931), є одним із головних наукових пріоритетів дослідника (див. довідку).

Днями, для обміну планами й думками, а також, щоб отримати авторський примірник видання, Юрій Іларіонович завітав до редакції. Про нашу розмову щодо перспективи монархічного проекту в Україні, альтернативу народницькій історіографії та значення доробку В. Липинського для осмислення української історії — читайте далі.

«ПІСЛЯ ПЕРЕЯСЛАВА УКРАЇНА ЗБЕРІГАЛА ГОЛОВНІ, РЕАЛЬНІ АТРИБУТИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ»

— Юрію Іларіоновичу, протягом своєї наукової кар’єри ви послідовно відстоюєте альтернативний щодо традиційної народницької історіографії погляд на історію. Цієї ж лінії, у свою чергу, дотримується й «День». Але маємо визнати, що на загальнонаціональному рівні вона ніколи не була мейнстрімом. Чому так склалося, на вашу думку, й за яких умов ситуація може змінитися?

— Народницька ідеологія має під собою певну історико-політичну традицію. Насамперед вона пов’язана з трансформацією української еліти з її світобаченням. Водночас українцям, як і всім європейським народам, властиве монархічне світобачення. Деякі українські лідери усвідомлювали це й намагалися повернути суспільно-політичний розвиток України саме в такому напрямі.

Найбільш повно й виразно реалізувати цей проект в період Нового часу прагнув Богдан Хмельницький, який хотів зробити гетьманство династичним, надати йому монархічного характеру. Слід розуміти, що монархічний зовсім не означає деспотичний. В цьому контексті варто порівняти петербурзьку самодержавну монархію, започатковану Петром І, і монархію Великобританії, яка є родоначальницею демократичних інститутів у Європі загалом. Влада Хмельницького була умовно абсолютистською (тобто незаперечною — він не мав альтернативи у поділі влади), але не деспотичною. В козацькій державі, заснованій гетьманом, були представлені класи-стани, час від часу їх скликали на зібрання. 1654 року остаточно сформувалась українська державність. Головним досягненням т. зв. Переяславської угоди було розірвання будь-яких державних зв’язків із Польщею. До цього Хмельницькому, попри всі перемоги, доводилося кожного разу повертатися до певних договірних умов, які так чи інакше прив’язували Україну до Речі Посполитої. 1654 рік — це був важливий етап у розвитку козацької державності — перед усім європейським світом Хмельницький задекларував, що українці вже не є підданими Польщі. Так, Україна прийняла протекцію московського царя, але не слід забувати, що перед цим була протекція турецького султана. Після Переяслава Україна зберігала головні, реальні атрибути незалежності: фактичний голова держави — гетьман, власний адміністративний апарат, власна армія, дипломатія, фінанси. Жодних спільних державних чи будь-яких інших інститутів із Москвою Україна не створила.

Але Москва дивилася на цей договір як на засіб поглинання нашої країни. Досить швидко переконавшись у цьому, Хмельницький укладає новий союз — із Швецією, Бранденбургом-Пруссією, Семигородом (Угорщиною), протестантською Литвою та Молдавією. Ось вам Чорноморсько-Балтійський союз — «санітарний» кордон між Польщею та Москвою. При цьому Швеція перебувала в стані війни з Москвою. Чи можна уявити, щоб підданий укладав союз проти свого сюзерена? Тобто Хмельницький вважав переяславську домовленість чисто мілітарною акцією, спрямованою проти Польщі, й не зважав на позицію Москви. Розуміючи певну хиткість внутрішньої ситуації в козацькій державі, Хмельницький усвідомлював необхідність трансформування гетьманства і прагнув зробити його спадковим, щоб запобігти ймовірним деструктивним претензіям на владу. Однак, на жаль, завершити династичний проект він не встиг. Натомість перемогло політичне бачення козацької старшини, яке реалізував Іван Виговський укладенням Гадяцького договору з Польщею, який фактично був олігархічним проектом. Виборне гетьманство, яке сповідувала у своїй більшості козацька старшина, було підтверджене у 1710 році Пилипом Орликом у його «Виводі прав України». У ньому йдеться про торжество олігархічного республіканства над ідеєю спадкового гетьманства і над самостійною державою. Зрештою виборне гетьманство і автономістсько-федералістське бачення історії України сповідувалося козацькою старшиною надалі. Хоча спроби повернутися до концепції спадкового гетьманату були і після Хмельницького, вони не були реалізовані. У цьому напрямі працювали зокрема Самойлович, Мазепа, Розумовський та ін.

«УНРівська ІДЕОЛОГІЯ ПАНУЄ В СВІДОМОСТІ БАГАТЬОХ УКРАЇНЦІВ І СЬОГОДНІ»

— Відлуння автономістсько-федералістської концепції політичної еліти бачимо у ХІХ столітті, коли в ході процесів національного пробудження на арену суспільно-політичного життя виходить інтелігенція, яка значною мірою складається з козацько-старшинського елементу. Її ідеологія за своєю суттю була автономістсько-федералістською, а не самостійницькою, й була засвоєна протягом доволі тривалого періоду існування Гетьманату (до 1764 року).

Внаслідок Великої французької революції в Європі постало уявлення про те, що націю представляє не лише дворянство, а й третій стан. В суспільстві утверджуються ідеї народоправства, громадянського суспільства, бачення світу як федерації вільних громад тощо. Поширенню цих ідей в українському суспільстві сприяв Михайло Драгоманов. У результаті відбулося об’єднання традиційної для України автономістсько-федералістської концепції та «прогресивних» соціалістичних європейських ідей. Драгоманов бачив можливість національного визволення лише в спілці з єдиним революційним фронтом із Росією й рішуче виступав проти «українського сепаратизму»... 

Перші самостійницькі політики в Україні з’являються лише наприкінці ХІХ століття. Постає Революційна українська партія (РУП), у створенні якої бере участь Микола Міхновський. Самостійницький напрямок виникає як в соціалістичному середовищі (тут якийсь час ключовою фігурою був Дмитро Донцов), так і в консервативних колах, які представляв В’ячеслав Липинський. На якомусь етапі вони співіснували. Через групу українських соціалістів Липинський сприяв посиленню цієї самостійницької тенденції. Під час Першої світової війни виникає Союз визволення України, в основі якого лежали дещо трансформовані погляди Липинського. В програмі цієї організації порушується проблема державно-політичного устрою — незалежна Українська держава повинна постати у вигляді конституційної монархії.

До речі, невипадково потім, у 1930-х роках, мали місце спроби налагодити контакти між ОУН та гетьманцями, до чого спричинився Павло Скоропадський. Пам’ятаємо також, що хоча Липинський ставився до Донцова дещо скептично, у передреволюційні часи вони намагалися налагодити співпрацю. Пізніше, в період війни, Скоропадський посприяв, щоб німці випустили з тюрми Бандеру. Контактів з ОУН шукав і син Скоропадського Данило, який помер у Лондоні в 1957 році за загадкових обставин. Дуже схожа смерть спіткала Лева Ребета, члена проводу ОУН. Не важко здогадатися, яка сторона могла трактувати співпрацю між ОУН та гетьманцями як потенційну загрозу для себе. Молодша дочка останнього гетьмана України Олена Скоропадська розповідала мені, що вважає смерть свого брата, який був на той час ще цілком здоровим й відносно молодим чоловіком, невипадковою...

Тривалий час автономістсько-федералістська і націоналістично-самостійницька течії українського руху постійно поборюють одна одну, що, зокрема, призводить до розколу всередині РУП. Зрештою Міхновський створює власну самостійницьку Українську народну партію, а РУП трансформується в соціал-демократів. Взаємне поборювання тривало до Лютневої революції 1917 року, яка показала, що український політикум, передусім українські соціалісти, були абсолютно не готові до реального будівництва держави. УНР була проголошена лише в листопаді 1917 року, коли влада в Петрограді вже була в руках більшовиків. Парадоксальна ситуація — Центральна Рада проголошує УНР, але в складі федеративної Росії. Виникає питання — якої Росії? Демократичної Росії, яку уособлював уряд Керенського, вже не існувало. Більшовиків Центральна Рада легітимним урядом нібито не визнає. То з якою Росією вони збираються створювати федерацію?..

УНРівська ідеологія з її речниками Грушевським та Винниченком панує у свідомості багатьох українців й, зокрема, можновладців і сьогодні. Про це, зокрема, свідчить політика щодо пам’ятників, перейменування вулиць тощо. З великими труднощами нам вдалося домогтися встановлення меморіальної дошки Липинському на будівлі нинішнього Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка, колишньому будинку Першої київської гімназії, в якій він навчався з 1900-го по 1902 роки, а також переконати міську раду перейменувати одну з вулиць у Печерському районі на честь Скоропадського.

«УКРАЇНА ЯК НАЦІОНАЛЬНА ОКРЕМІШНІСТЬ ФОРМУВАЛАСЯ ПЕРЕДУСІМ НА ПРИНЦИПІ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ»

— Міжнародна ситуація у 1917 — 1918 роках вимагала, щоб Україна стала суб’єктом міжнародних відносин. Адже коли українська делегація з’явилася на Берестейських мирних переговорах, німці зауважили, що УНР не є незалежною державою і суб’єктом міжнародних відносин. Лише тоді, коли Муравйов уже був під Києвом, Центральна Рада видає Четвертий Універсал, в якому проголошується самостійність України. В преамбулі визнано, що УНР вимушена проголосити себе незалежною державою під тиском обставин. Але навіть у Четвертому Універсалі декларується намір в майбутньому повернутися до ідеї федерації! Й далі продовжують з’являтися статті Михайла Грушевського, Сергія Єфремова та ін., в яких лунає лозунг «через самостійність до федерації»... Все це свідчить про те, що на тому етапі українська еліта не доросла до усвідомлення необхідності виконувати свою безпосередню функцію будівничого Української національної держави.

ГРАФІКА СЕРГІЯ ЯКУТОВИЧА. ІЗ ЦИКЛА «МАЗЕПІАНА» / ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ З АРХІВУ «Дня»

 

Натомість усі фракції російського політичного класу, від монархістів і до соціалістичних радикалів на зразок Леніна, демонстрували вражаючу консолідацію в питанні неприйняття української незалежності. Російський академік, славіст-філолог Олексій Шахматов мав контакти з Грушевським та іншими українськими діячами й неодноразово виступав на підтримку українського друкованого слова, готував енциклопедичні видання про історію українського народу. Але коли після лютого 1917 року український громадський і політичний діяч Петро Стебницький звернувся до нього за підтримкою, ліберальний російський вчений відмовив — він не міг прийняти не лише незалежності, а й навіть української автономії, якої тоді дотримувалася Центральна Рада.

У російському суспільстві лише одиниці стояли на позиції визнання української нації та її політичних прав без усяких застережень. Сучасні події вкотре підтверджують цю тенденцію. «Ніколи Іван не обійметься з Ванюхою», — писав Дмитро Донцов. Ніякого братерства не було, немає й не буде, є тільки омана. На жаль, сьогодні зрозуміти це наше суспільство спромоглося тільки після початку війни з Росією. Історія доводить, що національне визволення можливе лише тоді, коли ти здобуваєш власну державу.

— Як зустрічають вашу історичну оптику в академічних колах? Чи відчуваєте опір?

— Складно сказати, бо загалом я не намагаюсь активно пропагувати власні ідеї, просто працюю на своїй ділянці. Водночас змушений констатувати, що дослідники, які професійно займаються Липинським чи Скоропадським, часто дають неадекватні оцінки. Наприклад, пишуть, ніби Скоропадський «покликав» німців, що він — царський генерал і поміщик й тому є ворогом України. Мовляв, Скоропадський видав федеративну грамоту й віддав Україну на поталу Росії. Хоча, як відомо, федералістами були саме УНРівці, тому такі звинувачення проти Скоропадського з боку «адептів» УНР виглядають щонайменше дивно. Повстання проти Скоропадського відбулося не внаслідок публікації грамоти, яка була вимушеним кроком, а готувалося задовго до неї. Попри деструктивну діяльність українських соціалістів, Скоропадському вдалося підготувати аграрну реформу, яку фахівці вважали найдемократичнішою в Європі. На початок 1919 року було організовано загальний призов до армії. За сім з половиною місяців будівництва Української держави він створив тверду валюту. Потім на ці гроші УНРівська еміграція бенкетувала не один рік.

Що більше сьогодні буде спроб відійти від цієї УНРівської «гнилі»  (на жаль, сказати інакше не можу), то краще. Це люди, які з піною на губах намагалися довести, що союз з Росією — це благо для  України. Але ж ідеться про цивілізаційно несумісні системи. Україна як національна окремішність формувалася передусім на принципі приватної власності. В Росії ж натомість завжди домінувала община.

«КОЛИ Я ПРОЧИТАВ ОЦІНКУ ЛИПИНСЬКИМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ВЕСЬ МІЙ ДУХОВНИЙ СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ»

— Яка ваша особиста історія знайомства з постаттю В’ячеслава Липинського? З чого все почалося?

— Мій батько — Терещенко Іларіон Петрович, економіст за фахом, тривалий час працював у апараті президії Академії наук України, був помічником президента О. Палладіна, начальником фінансово-планового відділу президії АН України, мав близькі контакти з багатьма цікавими людьми. У повоєнний час він організовував філію Академії наук у Львові. Тоді ще працювали Михайло Возняк, Іларіон Свєнціцький, батько і син Василь і Степан Щурати, останній з яких частенько потім бував у нас в Києві. Мій батько був знайомий з Оленою Степанів, діячкою УСС, з якою спілкувався ще до її арешту та відправлення до мордовських таборів.

Товаришував батько й із директором бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка — Хом’яком, який подарував йому цілу бібліотеку зі свого помешкання на площі Ринок. Завдяки цьому в мене з’явилася можливість прочитати десять томів «Історії України-Руси» М. Грушевського, «Історію української літератури» М. Возняка, праці І. Крип’якевича й цілу низку інших книжок. А серед них — «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму» В. Липинського. Пригадую, сама назва мене одразу вразила, але заглибився в книжку я не одразу. Можливо, вона так і лежала б на полиці, якби доля не звела мене з Володимиром Голобуцьким, блискучим істориком, який свого часу був упосліджений радянськими функціонерами від історії. Ми спілкувалися, я оженився на доньці Володимира Олексійовича й дружив з його сином Петром, нині, на жаль, покійним. Голобуцький походив з Чернігівщини, свого часу був учнем відомого історика Бориса Грекова. Його батько був псаломщиком, а мати була шляхетського походження. Він змушений був вигадати собі штучну біографію, але попри це залишався людиною, яка повністю випадала з радянського контексту. Саме в нього я вперше побачив «Україну на переломі» В. Липинського. Коли я прочитав оцінку Липинським Богдана Хмельницького, весь мій духовний світ змінився назавжди. Це була абсолютна протилежність позиції Грушевського, який взагалі не помітив конструктивних дій в усьому гетьмануванні Хмельницького. Липинський побачив те, що не побачив ніхто. Потім, звісно, перечитав «Листи до братів-хліборобів». Так розпочалося моє захоплення Липинським.

Пізніше на горизонті з’явився американсько-український історик та політолог Ярослав Пеленський, який видав перший том листування Липинського (від А до Ж). Згодом ми з моєю дружиною, істориком Тетяною Осташко знайшли в архіві листи за останні два-три роки життя Липинського й вирішили опублікувати їх разом з усією безцінною епістолярною спадщиною цього знакового для України мислителя та громадсько-політичного діяча. Отже, попереду ще чимало роботи в цьому напрямку.

Листи, які ми віднайшли, свідчать про те, що на схилі літ Липинський аж ніяк не втратив душевної рівноваги через тяжку хворобу. Твердження деяких дослідників про те, що він пересварився із С. Томашівським, О. Назаруком, П. Скоропадським та ін. буцімто саме через свою хворобу, абсолютно не відповідає дійсності. Просто тогочасний політикум не міг піднятися до його рівня високої духовності та принциповості. Це була морально чиста і надзвичайно послідовна у своєму баченні майбутнього України людина. До останньої миті життя, попри всі страждання, свідомість Липинського залишалася незатьмареною, а всі думки були разом з Україною.

«УКРАЇНСЬКА ГЕТЬМАНСЬКА ТРАДИЦІЯ ЖИВА, АЛЕ ПОТРЕБУЄ СЕРЙОЗНОГО ПІДКРІПЛЕННЯ»

— Як ви оцінюєте роль та місію конституційної монархії в сучасному світі, і чи бачите перспективи такого державного устрою в Україні?

— Переконаний, що ідея гетьманства не буде сприйнята широким загалом як щось незвичайне та екзотичне. Мені здається, що тут можуть знайти точку дотику різні соціальні верстви. «Хай живе Україна з гетьманом на чолі» — це гасло, яке лунало ще в лютневі дні 1917 року. І зрештою, гетьман прийшов, хоч на той час Липинський ще навіть не сформулював своєї концепції гетьманату. Якою буде форма цього гетьманату, мав вирішити український сойм (парламент).

Те ж саме за певних умов може повторитися й сьогодні. Адже недарма президенти як символ влади беруть до рук булаву і складають присягу на Євангелії. Таким чином відбувається сакралізація влади. Присутність цих моментів у нашому секуляризованому світі свідчить про те, що вони надзвичайно стійкі. Це — українська гетьманська традиція, і вона жива, але потребує серйозного підкріплення. Водночас зрозуміло, що ми не можемо провести якусь нараду й одразу визначити кандидата на престол. Починати, вочевидь, потрібно з формування певних інститутів, з популяризації самої ідеї.

Навряд чи хтось заперечуватиме, що почуття британців до їхніх монархів сьогодні є цілком щирими. Але в Британії є певна традиція. «Флот Її Королівської Величності», «Театр Її Королівської Величності» та інші інституції — всі вони персоніфіковані там монархічною гідністю. При цьому вплив монарха на актуальні політичні справи є дуже обмеженим, все вирішують парламентські демократичні інституції. Монархія підтримує певний баланс у суспільстві. Завдяки їй поява на чолі британського уряду якогось пройдисвіта чи фанатика просто неможлива. Монарх має необхідні інструменти для того, щоб не допустити зміни самої політичної системи. У таких випадках він здатен реалізовувати свою владу безпосередньо. «Флот Її Королівської Величності», «Авіація Її Королівської Величності» — це не порожні слова.

У своїй книжці «Україна і європейський світ» я проводжу паралелі між козаками як уособленням України та джентрі як уособленням Англії. Джентрі — це нове дворянство, яке з’явилося приблизно в ту ж історичну епоху, що й козаки. І джентрі, і козаки були землевласниками й мали доволі потужні господарства, але вони не використовували кріпаків, тільки вільнонайманих працівників. Недарма хтось із британських дослідників назвав українців «британцями Сходу».

Саме завдяки монархічному підходу до розбудови держави до сьогодні існує і процвітає Японія. Аналогічних прикладів чимало. Монархічні інституції демонструють свою життєздатність, виконують важливу суспільну функцію. Переконаний, що й нашій країні така система не завдала б шкоди, а лише зміцнила б українське суспільство та державу.

ДОВІДКА «Дня»

ТЕРЕЩЕНКО Юрій Іларіонович — професор, доктор історичних наук. Завідувач кафедри історії України та зарубіжних країн Київського національного лінгвістичного університету. Закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Працював у Інституті історії НАНУ. Опублікував близько 200 наукових праць, зокрема: «Скарби історичних традицій: нариси з історії української державності» (2011); «Український патріот з династії Габсбургів» (1999, у співавторстві); «В’ячеслав Липинський. З епістолярної спадщини» (1996, у співавторстві); «Україна і європейський світ: нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст.» (1996); «Історія України. — Книга 1: Від найдавніших часів до 1917 р.» (1995, у співавторстві); «Історія України від найдавніших часів до утвердження незалежної держави» (1993, у співавторстві); «Великий Октябрь и становление социалистической экономики на Украине: Очерк истории экономической политики 1917 — 1920» (1986); «Політична боротьба на виборах до міських дум України в період підготовки Жовтневої революції» (1974). 2000 року виступив ініціатором створення Всеукраїнського об’єднання громадян «Союз гетьманців-державників».

Продовження

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments