Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Республіка чи Гетьманат? -2

Юрій Терещенко: «Саме на клас хлібороба-власника, консерватора, носія національних традицій тільки й може опертися держава»
6 жовтня, 2017 - 12:24

У першій частині інтерв’ю (див. матеріал у № 173-174 від 29-30 вересня ц. р.) відомий історик, професор, доктор історичних наук і один з авторів новинки Бібліотеки «Дня» «Корона, або Спадщина Королівства Руського» Юрій ТЕРЕЩЕНКО розповідає про конкуренцію народницького і монархічного світобачення в українській політичній традиції, аналізує роль конституційної монархії в сучасному світі та ділиться особистою історією знайомства з творами В’ячеслава Липинського. Про походження королівської гідності київських князів, соціальну базу гіпотетичного монархічного проекту в нашій країні сьогодні та про те, чому Т.Шевченко, описуючи перспективу звільнення України, звертається до спадщини Дж.Вашингтона, а не до ідеалів Французької революції — читайте далі.

«В ЄВРОПЕЙСЬКИХ ХРОНІКАХ ВОЛОДАРІ РУСІ СКРІЗЬ ТИТУЛУЮТЬСЯ ЯК КОРОЛІ»

— Юрію Іларіоновичу, один з ключових моментів вашої статті для книги «Корона, або Спадщина Королівства Руського» — це теза про те, що Київська держава часів Володимира і Ярослава фактично мала визнаний на міжнародній арені статус королівства. Мені здається, цей факт принципово трансформує оптику для нашої історії. Зокрема, змінюється й ставлення до коронування Данила, яке завдяки цьому виглядає вже не як казус, а як подія, що цілком відповідає логіці історії.

— Саме так. Цей факт підтверджує думку про те, що монархічна ідея має глибоке коріння в українській історії.

Свій шлях боротьби за піднесення титулатури чільника держави і монаршу гідність пройшли й наші сусіди, зокрема Болгарія, яка після прийняття християнства мала в європейському світі статус князівства. Претензії болгарських володарів отримати титул царя (басилевса) наштовхнулася на гостру протидію Візантії. Щоб досягнути своєї мети, Болгарії довелося провести серйозну політичну кампанію, зокрема звертатися за підтримкою до германських імператорів і панства.

Надзвичайно складно відбувався процес утвердження статусу королівства в Польщі. Польські князі кілька разів здійснювали коронацію, але вона не визнавалася легітимною германськими імператорами, які змушували польських володарів відмовлятися від претензій на королівську корону. Лише на початку ХІV ст., після коронації Владислава Локетка, Польща стає королівством.

Водночас існують достовірні факти, які свідчать про те, що київський князь Володимир свого часу був визнаний як володар, наділений монархічним титулом. Привертають увагу, зокрема, досить часті обміни посольствами між Римом і Києвом після 988 р. і, насамперед, у 1000 р., коли посланець Папи Сильвестра ІІ прибув у столицю Русі з почтом, до якого входили представники й інших країн. Це означало, згідно з папською традицією, що вони виконують функцію свідків коронації, яка перед цим мала місце, зокрема, в Угорщині. Варто зауважити, що до Володимира і Ярослава застосовувався також східний титул «хакан» або «каган», який був рівнозначний імператорському. Так їх номінує перший українець на київському митрополичому престолі Іларіон, що виходить за межі візантійського дискурсу. Однак з утвердженням християнства використання монархічного титулу зі Сходу було вже неможливим. Низка європейських хроністів застосовує до Володимира саме королівську титулатуру, а не князівську. Так, німецький хроніст Титмар Мерзебурзький, який був сучасником київського володаря, титулує того «Королем Русі Володимиром (rex Ruscorum Wlodemirus)», тоді як польського князя Болеслава Хороброго — герцогом (dux). Королівську титулатуру Титмар застосовує і до Ярослава Мудрого. Окрім обох київських володарів, титул короля (rex) у нього належить також англійським і скандинавським монархам, угорському Стефану І, тоді як польським, чеським і полабським князям — тільки dux (герцог). На тогочасній монеті бачимо Володимира, який сидить на престолі увінчаний королівською короною. Все це дало підстави М.Грушевському вказати, що коронація Володимира «залишається поки що гіпотетичною, хоча і дуже правдоподібною».

Після смерті Ярослава королівська гідність його сина Ізяслава була підтверджена Папою Григорієм VІІ. За якийсь час був увінчаний королівською короною і спадкоємець Ізяслава — Ярополк. Таким чином понтифіки постійно підтверджували королівську гідність київських правителів. У європейських хроніках володарі Русі (а це або київські, або галицько-волинські продовжувачі цієї державницької традиції) скрізь титулуються як королі.

Прикметно, що попри численні конфлікти між Польщею і Руссю польські джерела вживають до чільників останньої титул королів. Ну і звичайно прискіпливо стежила за цим папська курія. Князь Роман, який об’єднав Галичину, Волинь і Київ й таким чином створив першу моноетнічну державу на території сучасної України, в синодику монастиря бернардинів св.Петра в Ерфурті титулується як  Romanus rex Ruthenorum («Роман король Русі»). Для європейців було очевидним, що Русь — це королівство, тому, якщо Роман стає володарем Русі, він також отримує й королівську гідність. Данило Романович у листі Папи Інокентія ІV до великого магістра Тевтонського ордену від 22.01.1248 р. титулується «достойним королем Русі» (rex), тоді як Олександр Невський «шляхетним мужем, князем суздальським» (dux). Попри свою політичну вагу, могутній князь Володимиро-Суздальський Олександр Невський не мав королівської гідності

«НЕ ЧИТАЮЧИ ПРАЦЬ ЛИПИНСЬКОГО, СКОРОПАДСЬКИЙ ІНСТИНКТИВНО НАБЛИЖАВСЯ ДО КЛАСОКРАТИЧНОЇ МОДЕЛІ»

— В’ячеслав Липинський бачив соціальною опорою для реалізації монархічного проекту в Україні «хліборобів», що з сьогоднішнього погляду виглядає доволі парадоксальним, адже селяни, здавалося б, зовсім не є елітарним прошарком. Якою нині може бути соціальна база монархічного проекту в Україні?

— У своїй праці «Листи до братів-хліборобів» Липинський вирізняє три суспільно-політичні системи: класократію, охлократію та демократію. Йдеться про форму взаємин еліти, тобто активної меншості, з більшістю, з рештою соціуму.

Класократія передбачає чітко структуровані класи, які формують представницькі інституції й беруть участь в управлінні державою. Отже, не партії, а класи. В класократичній системі суспільних відносин є рівновага між владою держави і свободою громадян та асоціацій. Громадянство володіє свободою економічної, політичної і культурної діяльності, яка, проте, регламентується авторитетною в суспільстві і стабільною державною владою. При цьому усі класи-стани у своїх «імперіалістичних» прагненнях обмежені спільним для всіх законом і готові до певних самообмежень і поступок. Вищі прошарки всіх класів складають у своїй сукупності провідну верству нації. Водночас над усім стоїть закон, який обмежує у політичних діях і гетьмана-монарха, й усі класи і суспільні верстви. Церква та інтелігенція здійснюють духовну та ідеологічну діяльність, але не претендують на владу.

Аграрна програма Скоропадського передбачала рішучу ліквідацію земельних латифундій, зосередження в руках держави надлишків й парцеляцію їх між дрібними землевласниками. При цьому на землевласників покладались певні обов’язки щодо ефективного використання ресурсів. Таким чином формувався середній клас — опора держави. Сьогодні в Україні таких обмежень, як відомо, фактично не існує. Липинський пише про те, що між великим та дрібним землевласниками, попри певні суперечності, наявна спільність інтересів, яка полягає у розбудові правової держави. Носієм класократії у Липинського є, зокрема, козак, — воїн і продуцент одночасно. Невипадково Скоропадський 1918 року відновив козацтво як клас. Не читаючи праць Липинського, він інстинктивно наближався до класократичної моделі.

На відміну від дворянського соціуму, який у 1917 — 1921 рр. винищили, селяни-власники ще не були ліквідовані й мали всі об’єктивні підстави реанімувати класократію. Липинський говорить про те, що українське село — це «консервативна клітина» суспільства, і її уособлював не лише селянин як носій духовної творчості, зберігач мови та традицій, а й землевласник-поміщик, який мав неабиякий досвід економічної, військової і політичної діяльності. Місце української поміщицької верстви у суспільному процесі протягом ХІХ — початку ХХ ст. переконливо свідчить про це. Є чимало інформації про співпрацю обох соціумів, які разом утворювали, за Липинським, клас хліборобів. Показовими є діяльність позичкових кас, створених поміщиками, та інституцій, пов’язаних з функціонуванням земського самоврядування. Взаємини між поміщиком та селянином значною мірою мали патріархальний характер. Такими вони залишалися, доки не втрутились політичні спекулянти, доки «демократія» не зруйнувала ці взаємини між ними разом з державницьким підґрунтям, що було перспективою їхнього співробітництва.

Охлократія («влада натовпу») — це диктатура чи то більшовицька, чи самодержавно-монархічна, яка здійснює свою деспотичну владу над більшістю народу. Прикладом охлократії є Росія та її організація влади, принципи якої сформувалися під впливом візантійсько-монгольської традиції.

Демократія насамперед передбачає загальне пряме таємне виборче право. В процесі виборів створюється мішанина класів, що дає можливість безоглядно маніпулювати масами.

З цих трьох систем Липинський, зрозуміло, надає перевагу класократії. Він зупиняється на гетьманстві як формі традиційного інституту влади в Україні, але не виборного, а спадкового.

Мені здається, що для реституції традиційного для України гетьманства сьогодні ще є шанс. Вочевидь, варто звернутись до досвіду державотворення 1917 — 1920 років і зробити висновки. Тоді ми побачимо, що в політичних інтересах «експлуататора» та «експлуатованого» спільного насправді набагато більше, ніж протилежностей. Сьогодні, як і за часів Липинського, дворянства не існує, але відновлення хліборобської верстви у новій іпостасі можливе. Вона оживе, якщо звільнити суспільство від засилля олігархії й надати необхідну підтримку селу з боку держави. Саме на клас хлібороба-власника, консерватора, носія національних традицій тільки й може опертися держава. Мінливе інтелігентське середовище для цього не придатне. На світоглядному рівні суспільство, здається, готове сприйняти ідею гетьманату. Починати, вочевидь, слід з відновлення його соціального, класового й економічного підґрунтя, а забезпечити це може хлібороб-власник. Можливо, такий процес передбачатиме міграцію з міста в село, непоодинокі приклади якої нині можемо вже спостерігати.

— Одна із засадничих проблем, про яку згадував В’ячеслав Липинський, це відсутність у політичному спектрі правого консервативного крила. Видається, що це питання, як і загалом питання присутності ідеологічних партій, є актуальним і сьогодні.

— Звичайно. В нас немає цього крила й досі, і ми не вивчали належним чином український консерватизм. Передусім йдеться про організований політичний консерватизм, найбільш значущим представником якого був Липинський. Саме він і започаткував український гетьманський рух, заклав його організаційне і теоретичне підґрунтя. Попри конфлікт, який мав місце між Липинським та Скоропадським, гетьманський рух продовжував своє існування. Однак у повоєнний час ця течія занепала і припинила своє існування. Ті, хто сьогодні часом називає себе українським консерватором, насправді такими вважатись не можуть. Говорячи словами Липинського, маємо «смертельну однобічність нації».

В’ячеслав Липинський говорить про те, що українське село — це «консервативна клітина» суспільства, і її уособлював не лише селянин як носій духовної творчості, зберігач мови та традицій, а й землевласник-поміщик, який мав неабиякий досвід економічної, військової і політичної діяльності. Місце української поміщицької верстви у суспільному процесі протягом ХІХ — початку ХХ ст. переконливо свідчить про це. Є чимало інформації про співпрацю обох соціумів, які разом утворювали клас хліборобів. Показовими є діяльність позичкових кас, створених поміщиками, та інституцій, пов’язаних з функціонуванням земського самоврядування. Взаємини між поміщиком та селянином значною мірою мали патріархальний характер. Такими вони залишалися, доки не втрутились політичні спекулянти, доки «демократія» не зруйнувала ці взаємини між ними разом з державницьким підґрунтям, що було перспективою їхнього співробітництва

«ШЕВЧЕНКО ВИСТУПАВ РЕЧНИКОМ ЗВІЛЬНЕННЯ УКРАЇНИ І УСВІДОМЛЮВАВ НЕОБХІДНІСТЬ ЄДНАННЯ З ЦІЄЮ МЕТОЮ ПАНА І СЕЛЯНИНА»

— В одній зі статей ви також зазначаєте, що особливість консервативного світогляду полягає в тому, що він враховує конкретно-історичні обставини, на противагу універсалістським підходам лібералізму та соціалізму, які намагаються «підігнати» суспільство під свої часом доволі абстрактні ідеали. Як на мене, цю властивість ліберальної політики яскраво ілюструє нещодавня епопея з поваленнями пам’ятників діячам Конфедерації в США, що їх намагаються виправдати саме універсалістськими гаслами.

— Слід розуміти, що США як держава виникла на ґрунті сепаратизму, а не соціальної революції. І цей сепаратизм, як засіб звільнення України від російського панування, знайшов свій ґрунт в українському суспільстві.1

Шевченкове очікування Вашингтона з «новим і праведним законом» є невипадковою поетичною фразою. Звідки вона у Тараса Шевченка? Чому він звертається до Вашингтона у той час, коли вся Європа апелює до революційної Франції? Очевидно, ми недооцінюємо взаємних впливів Шевченка та українського аристократичного середовища. Після звільнення з кріпацтва, а згодом — і заслання, мандруючи Україною поет відвідує насамперед панські садиби. Зустрічається з нащадками козацько-старшинської верстви, в середовищі якої жили ідеї Вашингтона. Наприкінці XVIII століття зі зростанням опозиційності серед української аристократії її речник Василь Капніст відправився до Європи, в Пруссію — шукати там підтримки для звільнення України. Він бачив її не в революційному процесі, не в «безглуздому й безжалісному»  бунті, а в сепаратистському русі, що призвів би до створення української державності, при чому без радикальних соціальних трансформацій.

Лозунги Французької революції — свобода, рівність, братерство, що експортувалися в європейські країни, були неприйнятними для багатьох нащадків козацько-старшинської верстви, які боялися радикальних змін у взаєминах між поміщиком та селянином, але прагнули відсепаруватися від імперського центру і реанімувати традиційне Гетьманство. Такий світогляд впливав і на Шевченка, який виступав речником звільнення України й усвідомлював необхідність єднання з цією метою обох класів.

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата —(...)

Молю вас, благаю!

Шевченко пише це, звертаючись до нащадків козацько-старшинської верстви, закликає їх знайти спільну мову з селянином. Об’єднавчим чинником він вважав сепаратизм, відділення України від Росії і створення власної держави. Шевченко фактично виявився першим українським самостійником, ні Костомарову, ні Кулішу така рішуча позиція не була властива. Геній Шевченка полягав передусім у тому, що він бачив Україну незалежною, при цьому він виразно засвідчив себе прихильником традиційної форми її державності у вигляді Гетьманства:

Оживуть гетьмани в золотім

 жупані;

Прокинеться доля; козак

заспіва:

«Ні жида, ні ляха», а в степах

 Украйни —

О боже мій милий — блисне

булава!»

(Т. Шевченко, «Гайдамаки»)

Шевченко бачив Україну вільною. «Булава блисне» тоді, коли Україна від’єднається від Росії, як Штати відділилися від Британії. Водночас поет усвідомлював необхідність пошуку компромісу з українським панським прошарком, хоча нерідко гостро картав його за сервілістичну позицію: «Раби з кокардою на лобі!», «Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття(...)» Попри все Шевченко розумів, що йдеться про освічену верству, яка має давню традицію державотворення. Він усвідомлював, що винищення цього класу може стати серйозною перешкодою на шляху побудови незалежної держави.


1 Від редакції: Зрозуміло, що український «сепаратизм» про який йдеться у тексті, притаманний ХІХ ст. І його слід чітко відмежовувати від тих маніпуляцій довкола цього поняття в сучасному інформаційному полі, до яких вдається агресор, щоб виправдати свої дії.

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, «День». ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments