Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна.
Іван Світличний, український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований

Шлях з війни – «на материк»

Як парамедик Ольга Завялова рятувала військових на сході, а тепер допомагає їм у Києві
6 липня, 2017 - 10:49
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Ольга бачила війну на Донбасі з різних ракурсів. Спочатку була волонтером, потім вивчилась на парамедика, працювала на першій лінії оборони, а по тому — довго звикала до мирного життя і зрештою знайшла своє місце в Центрі практичної допомоги захисникам України AXIOS. У центрі Оля є спеціалістом з управління персоналом. Вона працює з роботодавцями, які можуть влаштувати у себе учасників АТО, підбирає для військових курси підвищення кваліфікації. Тобто допомагає бійцям оговтатися і знайти себе в мирному житті, для чого важливо мати хорошу роботу.

На зустріч Оля прийшла в камуфляжі, з медаллю від 30-ї окремої механізованої бригади «За сприяння Збройним силам України». Моя співрозмовниця пишається цією нагородою, як і знайомством з людьми, які служать у 30-й ОМБр. Далі — пряма мова Ольги Завялової.

«Є ВІДЧУТТЯ, ЩО ТИ ТАМ ПОТРІБЕН»

— Моє перше усвідомлення того, що у країні війна, відбулося 2014 року. Я познайомилася з бійцем 12-го окремого мотопіхотного батальйону «Київ» і разом з іншими людьми поїхала як волонтер до Новоайдара з допомогою для бійців цього формування — смаколиками і технікою, яку вони замовили. Ми приїхали на пару днів, і нас попросили залишитись на ще кілька, бо йшов бій і нас не могли випустити. Вперше я побачила, що таке «Гради», як прокидатися під обстріли та як живуть солдати.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Коли я повернулась до Києва, то розплакалася. Тут все було інакше. Не було відчуття, що триває війна, кожен жив своїм життям. А там все спільно, кожен тримається за ідею — вижити, допомогти другу, брату. На війні у тебе з’являється нова родина. У тебе є чітке відчуття, що ти там потрібен. Тоді я вирішила, що коли цей конфлікт не закінчиться навесні 2015 року, скоріше за все, піду в армію.

«УСІ ЗОБОВ’ЯЗАНІ ЗНАТИ СИСТЕМУ НАДАННЯ ПЕРШОЇ ДОПОМОГИ»

— Навесні 2015-го знайомі хлопці з «Києва» йшли на демобілізацію, тому я не могла піти до батальйону. Почала шукати інші способи, як потрапити на війну. Моїм хобі завжди була медицина. Знайомий розмістив у Facebook фотографії з навчання того, як надавати першу медичну допомогу. Я розпитала його, що це за організація. Він дав контакти людини, яка набирала добровольців. І я пішла до Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова. Тоді в моєму житті був складний період, я сильно переживала через війну. Не було думок, що щось роблю не так.

Два тижні ми провели в навчальному таборі, де нам викладали основи надання першої медичної допомоги. Плюс — ми пройшли курс підготовки до бойового стресу «Броньований розум», де ти остаточно розумієш, чи готовий потрапити на війну. Із 12 людей цей тренінг пройшли вісім людей: чотири дівчини та чотири хлопця.

У нашій групі я була єдиною дівчиною, котра не була медиком. Мене навчали як парамедика надавати першу допомогу і сортувати поранених. Минуло більш ніж два роки, а я досі дружу з багатьма людьми із нашої групи. Ми проходимо тренінги, намагаємось донести до людей, що всі зобов’язані розуміти систему надання першої допомоги. Хоча б для того, щоб уміти допомогти людині, якій стало погано.

«НА ВІЙНІ ВСЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ ШВИДКО»

— Ротації у нас були по одному місяцю. Кожен місяць набиралась нова група, міг залишитися хтось із попередньої ротації, також міг приїхати хтось новий. Наша локація була в Бахмуті Донецької області. Тоді моєї роботи не було. Ми були в зоні АТО, але жили в умовно мирному місті. Я допомагала на кухні, готувала обіди. Тоді познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, добровольцем батальйону «Дніпро-1». Він — із Маріуполя, брав участь в його обороні, а потім став добровольцем, півтора року провів у зоні АТО, був кулеметником-розвідником.

На війні все відбувається швидко: усвідомлення дружби, зради. На «гражданці» в якийсь момент починаєш сумувати за цим.

«СПОЧАТКУ ВІЙСЬКОВІ ТРИМАЛИСЯ ВІД НАС ОСТОРОНЬ»

— Після гарної підготовки розумієш, що треба просуватися далі на фронт. У ПДМШ була можливість стояти на позиціях разом з військовими підрозділами. Коли у мене була четверта ротація, а загалом — сьома-восьма, ми попросилися відправити нас у гарячу точку. І нас відправили — 30 червня минуло два роки з того дня — у село Луганське, приблизно в 30 кілометрах від Бахмута і в 15 — від Дебальцевого.

Ми були з 30-ю окремою механізованою бригадою. У перші два тижні військові трималися від нас осторонь, але за якийсь час ми стали хорошими друзями. Там ми прожили практично два місяці, я була з чоловіком і хорошою подругою. Інколи сумую за тим часом. Там ти живеш по-справжньому! Прокидаєшся і щиро радієш, що вижив. А ввечері просиш лише, аби прокинутися зранку.

І ХІРУРГИ, І ТЕРАПЕВТИ, І ПСИХОЛОГИ...

— Хлопці з 30-ї бригади по два тижні чергували практично на «нулі». Звідти вони поверталися в розірваному осколками одязі, з осколковими пораненнями, дехто бачив смерть друзів. І наша роль полягала й у тому, щоб надавати психологічну допомогу. Щоб хлопці могли просто виговоритися...

У зоні бойових дій, на першій лінії, я просила небеса про дві речі: не побачити смерті близьких і щоб у мене на руках ніхто не помер. Бачила такі поранення, що спочатку не віриш, що таке буває, але щось мусиш робити. Також до нас нерідко зверталися мирні жителі. Хтось упав з велосипеда, когось вкусила собака, комусь прихопило серце — різні побутові ситуації.

«КАБАНЧИКИ» ДО ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

— Наприкінці серпня у нас закінчувалась ротація. Незадовго до 24 серпня нас попереджали з того боку, що влаштують велике «свято». Був обстріл 23-го, а 24-го було якесь моторошне затишшя перед бурею... Ми розуміли: щомиті може початися щось неприємне. Зранку 25 серпня був дуже сильний обстріл. У мене вперше була паніка... Ми добровольці, у нас не було зброї, а тут розумієш, що треба вміти стріляти.

Як такого бойового досвіду у мене не було. Та й я не боєць. Зрозуміла це, перебуваючи в зоні АТО. Я не готова цілеспрямовано йти на службу. Але у мене є навички, з якими я можу виконувати завдання солдата.

Коли ми з чоловіком їхали з локації, бачили снаряди, що падали вночі, і розуміли — якби у нашу будівлю влучив хоча б один такий «кабанчик», були б великі втрати...

БАГАТО ЗРАДНИКІВ І ОДНА ПРАВДА

— Ми з чоловіком приїхали до Києва, пробули там пару днів і поїхали до Маріуполя, до його батьків. Потім повернулися до Києва, і тут мені було морально важко. Снилися кошмари, були постійні думки про війну, напруження. Тим більше, ти вже знаєш, що там, на передовій, залишаються близькі люди...

Ця війна страшна тим, що гібридна. Є багато зрадників, які намагаються перетягнути правду на себе. Правда одна — у нас є наша земля, яку ми зобов’язані зберегти в кордонах, визначених Конституцією.

До речі, в Києві траплялося, що коли проходила у формі по Майдану, ловила на собі неприємні погляди. Хтось тобі усміхається, а хтось каже неприємні речі. У Бахмуті це було не боляче, а в Києві — так.

«ГОЛОВНЕ — ПІДТРИМКА РОДИНИ І РОБОТА»

— Неправильно, коли в мирному житті солдати не звертаються за допомогою до спеціалістів. Людині, котра прийшла з війни, здається, що вона впорається з переживаннями, а насправді їй потрібен психолог. Я називаю це «поверненням на материк». Розмовляла з одним бійцем — казав, що нас сприймають як хворих людей. Нас бояться — от ми повернулися з війни, і невідомо, чого від нас очікувати. Доля правди у цьому є. Ми повертаємося іншими.

Уявляєте, повернутися з війни, з того справжнього, сюди — де незрозуміло, де правда, а де брехня. Звісно, це вибиває з колії. В якийсь момент розумієш, що не даєш собі ради. Тут для солдата головне — підтримка родини і робота.

«ДУМАЛА, ЩО МАЮ ЗАЙНЯТИСЯ ЧИМОСЬ ЖІНОЧНИМ»

— Півтора року я намагалася знайти роботу в мирному житті. Спочатку повернулась на колишнє місце, а працювала я менеджером по роботі з клієнтами, була спеціалістом із підлогового покриття. Але мені було важко спілкуватися з людьми. І я почала займатися закупівлями, пішла в індустрію краси. Думала, що маю зайнятися чимось жіночним. Справді, це дуже цікавий, але доволі жорсткий бізнес. Там, де я працювала, всім було байдуже до війни.

Я усвідомила, що займаюся чимось не тим. Перед новим 2017 роком почалося чергове загострення на сході, і до ПДМШ набирали парамедиків. Подруга збиралась туди і кликала мене. Ми з чоловіком вирішили поїхати на ротацію і потім, можливо, піти служити, бо в Києві почувалися якось пригнічено. На передову ПДМШ тоді не пускали. Місяць ми пробули на ротації, я зіткнулася з тим, що багато солдатів не вміють накладати джгути. Зрозуміла, що на сході я нічого корисного не зроблю, тож маю знайти, де моя допомога знадобиться в Києві.

РОБОТА МРІЇ

— Коли я повернулась із ротації, треба було знов шукати роботу. Ходила на різні співбесіди, пробувала працювати в різних організаціях, але все було не те. З чоловіком уже вирішили, що влітку їдемо на схід. І раптом якось уночі побачила оголошення в інтернеті, що в Центр AXIOS потрібен HR-спеціаліст. Це оголошення було як сонечко. Відгукнулася, написала супровідного листа про те, що в чомусь мені не вистачає досвіду, але я пройшла частину війни, розумію якісь процеси. Наступного дня зі мною зв’язався HR-менеджер центру Олег, запросив на співбесіду. На результат потрібно було чекати день. Не знала, що буде, якщо сюди не потраплю. Побачила, що це робота, про яку я мріяла. І зрештою мене взяли, якраз місяць тому.

Коли взялася до роботи, було важко. Але днями стояла на вулиці й відчула щастя від того, чим займаюся...

«Є МОЯ ЗЕМЛЯ, І Я ХОЧУ ТУТ ЖИТИ»

— Мій чоловік — солдат за натурою. Йому важко тут, коли його рідні живуть на сході. До речі, його старший брат теж пішов у ПДМШ. А я не можу відпустити чоловіка. Разом ми намагаємось бути корисними в Києві, я долучаю його до роботи. Ми підтримуємо одне одного, і я за ним, як за кам’яною стіною.

Коли ми були волонтерами і добровольцями, не отримували ані копійки за нашу службу. Працювали за ідею та їжу, і в цьому був якийсь кайф. Я відштовхувалась від ідеї, що є моя земля, і я хочу тут жити. Об’їздила всю Україну і дуже люблю свою землю. У мене є можливість поїхати за кордон, але я цього не зроблю, хоч би як складно тут було. І я поїду на війну, коли мені скажуть: «Олю, ти нам потрібна». Хоча тут теж війна.

Марія ПРОКОПЕНКО, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments