Стіл на лев’ячих лапах
В самому кінці минулого року «День» оприлюднив мої нотатки («Лижна прогулянка перед Новим роком»), у яких я з певних причин давав свій телефонний номер. Дзвінків було чимало (телефонували навіть з Канади), а останнім — вже в середині січня — зателефонував пан Тичина з Ічні (на Чернігівщині).
— Ви приїздили до нас читати лекції?
— Здається, що так… Але це було давно.
— Це було 29 лютого 1988 року. Згадали? А мене пам’ятаєте?
Про високосність я забув, але прізвище Тичина нагадало мені кремезного молодика з шевченківськими вусами; мав на собі малопопулярну на той час вишивану сорочку. Лекцію я читав чи то на спиртзаводі, чи то на харчокомбінаті; пан Тичина вирізнявся ще й тим, що носив пенсне. Після лекції підійшов і запитав, як би він міг когось із своїх родичів шпиталізувати в клініку Інституту геронтології. Записав усе в нотатник і несподівано — без переходів від попередньої теми — поцікавився:
— А ви Шевченка любите?
На таке запитання відповісти важко. Чи люблю я хліб, сіль і воду? Хвалити Бога, «Кобзар» потрапив мені до рук задовго до того, як нам його почали «викладати» в школі. Шевченка я не «люблю» — це не те слово; моє єство просто не існує окремо від його духовної аури. Такими приблизно словами я відповів на запитання, на що пан Тичина усміхнувся по-дитячому відкрито і похвалився:
— Так ось: тут, в Ічні, Шевченко одного разу ночував у мого прапрапрадіда. Що скажете?
Я не сказав нічого, бо за кілька хвилин нашої розмови увірвався терпець райкомівському інструкторові, який супроводжував мене з лекції на лекцію (підбриті брови, волосся з носа і чорна — як на похоронах — краватка).
— Это самое, товарищ, — сказав інструктор панові Тичині, — товарищ из Киева, это самое, должон сегодня читать еще нескоко лекций, да.
І потягнув мене до дверей. «Мы ленивы и нелюбопытны…» Свята правда. Вже тоді, взявши до рук (із своєї домашньої бібліотеки) книгу П.Жура «Літо перше» (К., «Дніпро», 1979), я міг прочитати те, що читаю сьогодні: 19 січня 1844 р. Шевченко ночував у панотця Гаврила Тичини. А яким побитом Тарас Григорович опинився в Ічні? Бо з кількома проміжними зупинками їхав з Яготина до Качанівки, а далі рушив до Москви й Петербурга. Їхав з України, залишивши за плечима яскравий епізод свого життя, коли він — учорашній кріпак — знехтував коханням княжни Варвари Рєпніної (її родовід прикрашала постать останнього гетьмана України Кирила Розумовського — той був її прадідом по матері).
В Яготині Шевченко мешкав у флігелі, в якому старий князь Рєпнін приймав гостей. В кабінеті стояв стіл на лев’ячих лапах, і на цьому столі писалася «Тризна». Поемі передувала присвята княжні, яка закінчувалася так:
«Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил».
Російськомовним творам Шевченка не щастить у літературознавстві. Раніше їх намагалися причепити до «пролетарського інтернаціоналізму» та змайструвати русифікаторське пужално: ваш Кобзар — і той писав російською, то чого ви огинаєтеся? Нещодавно я на власні вуха чув цей аргумент від одного з тих нардепів, що борються за «двомовність» (хоча «паляниця» чи «оселедець» правильно не вимовлять навіть під загрозою смерті). Нині деякі порядні українці начебто соромляться за Шевченка: таке, бачте, лихо спіткало генія — опустився до бридкої московської говірки; хай би ще твори писав російською, пробачимо цей гріх, але й щоденник, свій, для себе… жах! Люди плутають російську мову з Російською імперією. Існує український інтелігент Шевченко, який досконало володів російською мовою, але був посереднім російськомовним прозаїком. А російськомовного поета Шевченка нема, бо й «Тризна», й навіть набагато більш органічна «Слепая» писані не генієм і кров’ю, а версифікаторською технікою й чорнилом. При цьому кожне — українське чи російське — слово, написане поетом, лишається для нас дорогоцінним свідченням його духовної еволюції.
Але повернемося до стола на лев’ячих лапах. Того року Шевченко приїхав на батьківщину, щоб малювати й заробити трохи грошей — чи то на мандрівку до Італії, чи то на викуп кріпацької рідні; не пощастило зробити ні того, ні іншого. На гостинах у Яготині багато малював. Варетт Рєпніна — романтична, витончена, екзальтована й наївна — закохалася в молодого красеня. Була старою дівкою (за тридцять), що впливало на перепади її настроїв. Була шокована, побачивши поета напідпитку, й написала йому записку з алегоричною, але прозорою доганою за невідповідність її дівочим ідеалам. Шевченко через два дні відповів «Тризною». Всупереч обнадійливій присвяті поема була алегоричною, але зрозумілою відмовою від будь-чого за межами товариської приязні. Чому одна жінка чоловікові подобається, а інша — ні? Княжна плакала. Шевченко малював портрети на замовлення, віршував, принагідно упадав за жінками, а часом із приятелями («мочимордами») тішив душу оковитою. Був мужчиною. Не мусимо дивитися на поета очима романтичної Варетт. Якщо й трапляються на світі поети, позбавлені плоті, то вони не пишуть геніальних віршів.
Минуло чотири роки. Орська фортеця, рік 1848 від Р.Х., зима. Одинадцята ночі. На всю казарму горить одна свічка, й один біля неї сидить Шевченко: каламар, перо, папір — лист до княжни (сюжет для картини Рембрандта). «29 февраля високосного. Читая и перечитывая ваше письмо, я только сегодня заметил ваши слова: «Вы меня вспомнили в дальней стороне». Не вспомнил, добрая, благородная Варвара Николаевна, а помнил и буду помнить вас, пока угодно будет Богу оставить во мне хоть искру чувства доброго. Молитеся, молитва ваша угодна Богу. Она оградит меня от этого страшного бесчувствия, которое уже начинает проникать в мою расслабленную душу». Страшним і важким був перший рік засланнь. Зневіра й розпач нуртували в поетові впродовж усієї солдатчини, але напади «страшного бесчуствия» не зруйнували його душі. За листами Шевченка до Рєпніної можемо прослідкувати історію одного з його творчих задумів. 7 березня 1850 р.: «Новый Завет я читаю с благоговейным трепетом. Вследствие этого во мне родилась мысль описать сердце матери по жизни Пречистой Девы — матери Спасителя». Поему «Марія» Шевченко написав лише через 10 років — восени 1859-го. Перечитайте. Хіба не є посестрами шевченківська Катерина і шевченківська Марія? Хіба кожна з них не уособлює спаплюжене материнство? Як учили нас колись, поет був атеїстом, а його біблійні переспіви є засобом боротьби з самодержавством. Це правда, якщо згадати, що йдеться про людину, готову за Україну «проклясти Бога», в якого «за дверима лежала сокира». Тепер нам часто кажуть, що духовність Шевченка ґрунтується на християнстві, а вимір національного відродження — кількість нових церков. І в цьому є резон (якщо йдеться про поета, а не про новобудови). Але істина ніколи не лежить посередині. Якщо йдеться про узагальнене трактування релігійних мотивів у Кобзаря, то це — на мою думку — розуміння Біблії насамперед як основоположного для європейської культури літературного твору. Визнання християнських моральних пріоритетів, белетризація біблійних сюжетів і неприхований скепсис щодо земних намісників Бога — все це єднає творчість Шевченка (й українську літературу після нього) з європейським дискурсом. Мусимо брати до уваги й певні особистісні (можливо — ірраціональні) уподобання. Шевченко знав античну міфологію, а Пушкін — християнську, проте в творах Тараса Григоровича античні мотиви позначені таким же ріденьким пунктиром, як християнські — в Олександра Сергійовича.
Увечері того високосного дня пан Тичина із дружиною завітали до мене в готель. Я не чекав гостей і не мав чим їх пригощати. Але пані Камена — так її звали — принесла веселеньких пиріжків з яйцем і капустою, а я за допомогою кип’ятильника змайстрував каву. Вдвох вони співали «Зоре моя вечірняя…», а наостанок мій гість декламував Шевченка:
Ніхто любив мене, вітав,
І я хилився ні до кого…
Камена в римській міфології є відповідником давньогрецької музи. Усе життя про свою Музу-Камену мріяв Шевченко, але доля була немилосердною. Втім… Чи поїхала б Рєпніна за Шевченком у заслання, як її тітка поїхала до Сибіру за своїм чоловіком, декабристом Волконським? Думаю, що поїхала б. Пережила поета на 30 років.
