УКРАЇНСЬКА ПАСТВА В КАЗАХСТАНІ
АПОСТОЛЬСЬКИЙ ВІЗИТАТОР
Кілька років тому, вже в нові часи розпочалося встановлення контактів Української греко-католицької церкви (УГКЦ) з українцями, які колись, своєю або, частіше, не своєю волею, опинилися в Казахстані й нині є громадянами Республіки Казахстан. Для багатьох наших земляків Церква стала першою й досі єдиною інституцією далекої вітчизни, яка згадала про їхнє існування. Розбудову церковного життя в Казахстані курирує сьогодні Преосвященний владика Василій Медвіт, єпископ УГКЦ, екзарх Києво-Вишгородської екзархії. Декілька разів на рік він їздить до далекої азіатської держави, зустрічається там із віруючими, місцевою владою, допомагає становленню церковного, власне, духовного життя, сприяє відродженню національної самосвідомості українців.
Кожен приїзд єпископа Василя до Казахстану — то велика подія для тамтешніх українців. На зустріч із гостем збираються віруючі й невіруючі; вони гостро цікавляться загальною та релігійною ситуацією в Україні, діляться своїми проблемами. Розмови й дискусії, звичайно, тривають до пізнього вечора. Бо, на жаль, нечасто відвідують своїх земляків гості з України, не часто згадує про своїх розкиданих по світу дітей уряд чи освітянські установи.
Повернувшись до Європи, Владика докладає неабияких зусиль, щоб віднайти — вдома чи за кордоном — кошти на будівництво бодай невеликого храму десь у Караганді чи Павлодарі, щоб послати туди церковні книги та ікони або забезпечити такі необхідні поїздки до Казахстану священиків і сестер-черниць. Усі ці функції він виконує як так званий апостольський візитатор. У кабінеті єпископа висить на стіні велика карта колишнього Союзу, на якій позначено місця, де компактно проживають українці.
(П'ятдесятирічного єпископа Василія важко застати в Києві, бо він постійно живе в дорозі — до Львова, де знаходиться архієпископія УГКЦ, або до Казахстану. Це його, однак, не обтяжує, бо має, як сам каже, «циганську натуру». Шкодує тільки, що неможливо возити з собою всі необхідні й улюблені книжки та записи класичної музики, які зберігаються вдома, у Львові.)
ПОЧАТОК
1994 року в Казахстані було зареєстровано першу греко-католицьку громаду. Тоді там не було ще ні храму, ні священика. Через три роки в Караганді, за фінансової допомоги організації «Реновабіс», побудовано маленьку церквицю Покрови Пресвятої Богородиці. Запрестольні ікони для нової церкви написав казахстанський художник українського походження Олександр Пацюра. Храм Покрови — то перший храм УГКЦ, побудований на території СНГ, поза межами України. А в Квітню (Зелену) неділю відбулося освячення храму. Владика Василій розповідає, що на освячення зібралося понад 500 віруючих, деякі з них приїхали з далеких інших міст, іноді за сотні кілометрів. Церква, подвір'я навколо церкви були переповнені радісними людьми. Прийшли не тільки українці, не тільки греко-католики, але також християни інших національностей і конфесій. Вперше за роки перебування на чужині українці мали змогу молитися разом із своїми єпископом і священиком, та ще й у своїй церкві. Після літургії й освячення верб люди довго не хотіли розходитися, розкошували в духовному єднанні.
УКРАЇНЦІ В КАЗАХСТАНІ
Населення Казахстану налічує 16 мільйонів, у тому числі майже 100 тисяч українців. З них греко- католиків приблизно 40 тисяч. Як так вийшло, що ці українці покинули свою прекрасну землю й переселилися у далеку невідому Азію, до Казахстану? Перша «українська хвиля» з'явилися там наприкінці ХIХ століття; це були безземельні вихідці з Півдня та Лівобережжя України, де земля на той час була повністю розподілена між великими латифундіями. За часів Столипінської аграрної реформи до Казахстанських степів переселилося — також у надії на вільні землі — багато східних українців. Третя хвиля (1939 — 53 роки) — то жертви сталінського терору, головним чином із Західної України, переважно греко-католики. Після відбуття термінів ув'язнення та заслання цим людям так і не дозволили повернутися додому. Сьогодні їхні онуки часто-густо не знають жодного українського слова, що й передбачалося колишньою владою. Живуть у Казахстані також відомі «цілинники».
Життя-буття в Казахстані більшості наших земляків тепер дуже нелегке, як і деінде в колишньому Союзі. З роботою кепсько, зарплатня — одиниці доларів. Найбільшою, однак, трагедією, на думку владики Василія, може стати доля молодого покоління. Бо значна частина дітей, і не тільки українських, не ходить до школи й залишається не те, що неосвіченою, а просто неписьменною. Причина очевидна — неспроможність батьків забезпечити дітей одягом, підручниками, бракує коштів на обов'язкову допомогу школі.
Враховуючи ці обставини, владика Василій планує найближчим часом створити при церкві в Караганді школу, де дітей навчатимуть не лише Закону Божому, а й грамоті. До школи прийматимуть не тільки українських дітей, не тільки греко-католиків, а й усіх, хто захоче тут навчатися. «Ми готові запросити викладачами до нашої школи також мулу та православного священика для дітей православних i мусульман. Аби тільки забрати дітей з вулиці, посадити їх за парти», — пояснює Владика.
Релігійне життя в казахстанському суспільстві дуже бідне, майже непомітне, що робить неповноцінним також духовне життя віруючих. Що справді подобається там єпископу Василію, так це високий рівень віротерпимості; зокрема, українців Казахстану не так драматично, як вдома, розділяють віросповідання чи приналежність до тієї чи іншої церкви. Нерідко буває так, що люди приходять молитися до християнського храму, навіть не питаючи, до якої конфесії він належить. Караганда розкинулась завдовжки на 60 кілометрів і люди йдуть у той храм, який ближче. Владика з усмішкою розповів, що, буває, підходять люди й питають: «А у вас, у греко-католиків «Отче Наш» читають? Алілуя співають? Ну, тоді прийдемо на службу!»
СЛУЖІННЯ
Духовне служіння в Казахстані — то не така легка справа. Нечисленні священики УГКЦ живуть там у суворих умовах, їздять іноді за тисячу кілометрів аби відслужити святкову літургію, охрестити дитину, обвінчати молодих чи просто поспілкуватися з людьми. «Треба бачити, — каже Владика, — що значить для казахстанських українців приїзд духовного пастиря і як вони його очікують!»
Між тим, у процесі становлення церковного життя постійно виникають непередбачувані проблеми. Такі, наприклад, як мовна. Два останніх покоління казахстанських українців рідну мову знають вельми погано. А переважна більшість греко-католицьких священиків мало знайома з російською — ніколи не вчили, ніколи не користувалися, ніколи не жили серед російськомовних. Як тоді навчати Слову Божому? Було ухвалене рішення розпочинати духовну просвіту російською версією церковнослов'янської мови, а потім поступово переходити на українську. Зрозуміло, що спочатку пастирям необхідно вивчати російську. Підмогою у справі може стати україномовна національно-релігійна програма, яка нещодавно почала виходити в ефір на Карагандинському радіо.
Зовсім недавно, в кінці липня було відслужено першу літургію в столиці Казахстану місті Астані, — там почала діяти греко-католицька парафія. Місцева громада подбала про те, щоб зібрати на службу якомога більше астанських українців, оголошення друкувалося в найбільш популярних ЗМІ. Після першої літургії в Астані представники духовенства й миряни були прийняті в Посольстві України в Казахстані. Встановилися робочі контакти також із Українським навчальним центром, де навчаються 70 дітей. Планується постійна співпраця.
ПАМ'ЯТЬ
Починаючи з 1931 року, Казахстан поступово перетворювався на одну із «канонічних» територій ГУЛАГу; де було розташовано 20 таборів. У роки війни там перебуло майже 200 тисяч інтернованих, у тому числі й українців. Кілька років тому біля Спаська, за 30 км від Караганди, віднайдено величезний цвинтар для загиблих в'язнів. Люди багатьох національностей — японці, поляки, німці, французи, італійці та багато інших встановили там знаки пам'яті своїм співгромадянам.
У черговий приїзд єпископа Василія до Караганди, в День пам'яті жертв політичних репресій українці Казахстану поставили на Спаському цвинтарі хрест та пам'ятний знак (на фото знизу) — там у майбутньому буде споруджено пам'ятник загиблим українцям. Розпочато збір коштів.
ВЛАДИКА НИКИТА БУДКА
У Казахстанських таборах загинуло багато діячів Греко-католицької церкви. Серед них один із найбільш відомих єпископів — Никита Будка, сподвижник митрополита Андрія Шептицького. Єпископа Никиту було заарештовано ще до горезвісного Львівського псевдособору, до формального скасування Греко-католицької церкви. Київський воєнний трибунал військ МВД звинуватив єпископа, зокрема, в тому, що він викладав у підпільній семінарії, що 1939 року відправляв панахиди жертвам більшовицького терору, а ще — агітував за відокремлення України від СРСР. Його було засуджено на 5 років таборів. Через три роки Никита Будка помер «вiд серцевого нападу»; було йому тоді 62 роки. Де його поховано, невідомо. Відомо тільки, що на одному із цвинтарів Карлагу, біля села Каражар.
Казахстанські священики УГКЦ отці Василій Говера та Віталій Климчук зайнялися пошуками місця поховання єпископа Никити, однак довго не могли знайти навіть цвинтаря. Адже на місцях цвинтарів після закриття таборів часто влаштовувалися звалища або щось там будували. Мешканці села Каражар нічого не знали й нічого не чули про табірний цвинтар. (Колись людям небезпечно було знати, які страшні справи кояться поруч із їхніми хатами.) Врешті-решт, вдалося таки з'ясувати, що табірний цвинтар був на тому місці, де сьогодні розміщена свиноферма.
На свято Різдва Пресвятої Богородиці сюди приїхали карагандинські українці разом із Владикою Василієм і священиками, а також нечисленні ще живі колишні в'язні Карлагу. Відправили панахиду по єпископу Никиті, по всіх безвинно загиблих. Владика Василій згадує: «Після панахиди, за древнім слов'янським звичаєм, всі ми сіли в широкому казахському степу на коротку тризну». Мимоволі згадалося Шевченківське: «На ріках Вавилонських, під вербами в полі сиділи ми і плакали в далекій неволі».
Р.S. Поза межами України в СНД сьогодні живуть як нацiональнi меншини майже 6 мiльйонiв українцiв. Більшість із них перебуває у повному відриві від рідної землі, в абсолютному інформаційному вакуумі. Навіть до сусідньої Білорусі не доходять наші ЗМІ. Єдиним джерелом новин було і залишається ГРТ. Українців діаспори на терені колишнього Союзу не запрошують на державні свята, на наукові конференції, не забезпечують україномовними підручниками, в наших вузах не готують для них учителів. Одна причина очевидна — економічна скрута, нестача коштів. Але дуже часто це є тільки парасолькою, якою наша влада прикриває свою байдужість.
