Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу.
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

«Український націоналізм був будівничим»

Упевнена вчителька історії Луцької гімназії № 14 Леся Бондарук, яка була близько знайома з багатьма відомими представниками національно-визвольного руху
20 квітня, 2012 - 00:00
ВАСИЛЬ КУК
НАДІЯ СВІТЛИЧНА І ЛЕСЯ БОНДАРУК У САНДАРМОХУ / ФОТО НАДАНЕ АВТОРОМ

Відповідаючи на запитання новорічної анкети газети «День», Леся (називатиму її так, бо знала ще школяркою) сказала, що особистою подією року, який минав, був захист дисертації кандидата історичних наук. Мабуть, нечасто серед учителів, навіть у гімназіях, зустрінеш кандидатів наук. Проте особливо цікавою видається й тема Лесиної дисертації: «Український рух опору в радянських концтаборах у 1940 — 1950 роках», де головним сюжетом дослідження є повстання політв’язнів у Норильську, Воркуті й Кенгірі. Десять років із різних причин Леся досліджувала тему й писала свою роботу.
До того була документальна книжка про Михайла Сороку, члена ОУН, політичного в’язня радянських концтаборів, якого за авторитет називали патріархом політв’язнів ГУЛАГу, він «за політику» відсидів 34 роки! На часі — монографія, в якій також будуть свої відкриття. А коли зважити на те, що Леся Бондарук була близько знайомою з останнім Головнокомандуючим УПА Василем Куком, з дружиною та сестрою Івана Світличного — Леонідою і Надією, брала інтерв’ю у Валерії Новодворської, досі спілкується зі зв’язковою Головного командувача УПА Романа Шухевича Дарією Гусяк та одним із керівників Норильського повстання, нині 92-річним Степаном Семенюком, який, приїжджаючи з Польщі в Україну, завжди заходить до неї в гості, 2003 року змогла побувати на місці масових розстрілів у Сандармоху, на Соловках... То нам було про що поговорити нині на тему, чи можемо ми позбутися свого тоталітарного минулого. Адже й в анкеті «Дня» Леся Бондарук писала: «За мовчазної згоди, а часто — й закулісного сприяння органи державної влади за допомогою міліції та судової системи повертають старі, тоталітарні методи управління. У країні з’явилися політичні в’язні, політичні дисиденти, правозахисники знову б’ють на сполох...»
 

— Чому тебе зацікавила саме ця тема для кандидатської дисертації?

— Участь українців у повстаннях ГУЛАГу раніше за мене професійно досліджували лише двоє людей. Це італійка Марта Кравері, яка мешкає в Парижі (вийшла туди заміж). Вона приїжджала в Україну, жила в родинах колишніх повстанців, записувала спогади про Кенгірське повстання. І Алла Макарова із Санкт-Петербурга, яка, досліджуючи Норильське повстання, простежила за документами участь і долю багатьох українських повстанок. Масштаб антитоталітарних повстань політичних в’язнів у радянських концтаборах має багато чим вразити: і багатотисячною чисельністю, і подіями під час повстань, а Кенгірське повстання 1954 року придушували танками. Такого відвертого й кривавого людовбивства не було від часів боротьби з нацистами.

Перш ніж дізнатися про це все, будучи ще студенткою, я зацікавилася постаттю Михайла Сороки. Він змінив світогляд і долю багатьох сотень людей. Якось прочитала в інтерв’ю Панаса Заливахи, що в концтаборі Сорока був, образно кажучи, стовпом, навколо котрого оберталося все духовне життя. Уявила собі життя в концтаборі й була дуже здивована. Від людей, котрі побували в таких таборах, знала, що там були неймовірні муки, скалічені долі, тяжкі страждання. А ще там, виявляється, були й великі героїчні вчинки. Завдяки спілкуванню з волинським політв’язнем Миколою Коцом отримала адреси багатьох колишніх політв’язнів і листувалася з ними. Вони ділилися спогадами про Михайла Сороку. Згодом вийшла книжка про нього. І ось тепер, через десять років після її виходу, президент фонду «Літопис УПА» Микола Посівнич телефонує та пропонує перевидати. Отже, суспільство потребує такої літератури.

Багато спогадів є про Кенгірське повстання, як і про Норильське. Про Воркутинське спогадів дуже мало, а воно ж було одним із найбільших. От я й почала піднімати ці справи, бо ця тема не просто цікавила мене, вона мені боліла. 2002 року вдалося попрацювати в архівах у Москві. Це був час, коли архіви КДБ були ще напіввідкриті. Образно кажучи, я встигла вскочити в останній вагон гласності. Пощастило, що змогла тримати в руках табірні справи, деякі, зрозуміло, були вже «підчищені», та все ж... Що могла, те скопіювала (підпільно й дуже дорого), а ще багато виписувала (ноутбуки були тоді великою розкішшю), надиктовувала на диктофон...

— Але в радянських концтаборах сиділи не тільки українці...

— Так, репресії торкнулися багатьох національностей СРСР. Але мене цікавили долі українців, їхня участь у повстаннях. Перша половина 1950-х років — то був такий період, який в історії назвали десталінізацією. Були сподівання, що після смерті Сталіна буде переглянуто справи тих, кого начебто, як вірили, засудили несправедливо. Амністію справді одержав тоді багато хто, але не ті, кого було засуджено за так званим бандерівським стандартом, тобто на 25 років. Складно сказати, скільки українців перебувало в різні часи у радянських концтаборах. На захисті дисертації це було найдискусійнішим питанням. Називають цифри і 60, і 70 відсотків. Мабуть, таки менше, але все-таки українці брали найактивнішу участь у повстаннях, і їх серед повстанців було найбільше. У повстаннях українці відігравали головну роль. Чому? З цього приводу мені імпонує думка Михайла Хейфеца, нині він відомий ізраїльський журналіст, а в минулому — ленінградський письменник, радянський дисидент... У радянських концтаборах він бачив, як каже, різні націоналізми, та саме український націоналізм був будівничим. Саме він цементував єдність українців, допомагав їм триматися разом, і саме він ставав прикладом для налагодження дружніх взаємин з іншими національностями. Михайло каже, що його, єврея, любити свою батьківщину — Ізраїль навчили саме українці. Після закінчення терміну ув’язнення його чекали і в Америці, і у Франції, тільки в Ізраїлі не чекали. Бо навіщо там на початку розбудови держави потрібен був колишній дисидент, політв’язень?.. Але він поїхав туди, бо українці навчили, що треба будувати свою державу, незважаючи ні на що. Переважну більшість політв’язнів-українців у 1940 — 1950-х роках у радянських концтаборах становили вояки УПА, активісти ОУН, їхні рідні та близькі або звинувачені за зв’язки з українськими націоналістами. Тому, власне, вони і сприймали участь у повстанні як продовження своєї діяльності. Не декларували своїх принципів, а просто інакше не могли жити, лише в боротьбі за те, що вони є — люди! Підпільні організації українців у таборах ставали прикладом для інших.

— Які людські долі тебе вразили найбільше?

— Дуже багатьох видатних українців — останнього головнокомандувача УПА Василя Кука, керівників Норильського повстання Євгена Грицяка і Степана Семенюка. Коли в московському архіві опрацьовувала справу в’язнів Норлагу, звернула увагу, що серед учасників повстання на звичайному аркуші паперу, дбайливо підшитому до справи, від руки було написано прізвища та імена найбільших «бунтівників» третьої зони, організаторів повстання. Тут був і Степан Семенюк. Це єдина згадка про нього як про одного з організаторів. А у справі повстання він... не проходить. Так було і з Михайлом Сорокою, який брав активну участь у Кенгірському повстанні. Це підтвердження, що ми насправді й досі не знаємо багатьох найактивніших учасників повстань у радянських концтаборах. Ці люди, маючи бойовий досвід національно-визвольної боротьби, дуже добре знали конспірацію. Могли й повстання організувати, і керувати ним, а самі залишалися в тіні, навіть не думали про якісь лаври, а просто виконували свою підпільну роботу в ім’я України.

Вразила також доля волинянина Віталія Скірука. Я читала документи, що описували його участь у Кенгірському повстанні. Одне зі звинувачень на адресу учасників повстання стосувалося того, що під час повстання ті, вигнавши табірну адміністрацію за межі зони, виставили свою охорону. А кому вони могли довірити цю охорону? Тим, котрі уміли її нести. Тобто воякам УПА і кавказцям, котрі теж мали бойовий досвід. Виставили — і зрозуміли, що охорона погано одягнута (табір же!) У господарській частині взяли тканину, яка була, та пошили одяг для охорони. Кравці, якими керував Скірук, мали досвід пошиття, але тільки одного виду форми — вояків УПА... Лише уявіть: червень 1954 року, степи Казахстану, радянський концтабір — і на охороні стоять українці й кавказці у... формі УПА! І це документально проходить у справі.

Вразила незламна позиція багатьох учасників національно-визвольної боротьби. Тієї ж Дарки Гусяк, зв’язкової Романа Шухевича. Усе своє життя, свою вроду, молодість вона поклала на боротьбу за незалежність України. Колись деякий час я мешкала в неї на квартирі у Львові, записувала її спогади. У них мене вразило, що, коли збігав кінця 25-річний термін її ув’язнення, пані Дарка вже мала право писати прохання на дострокове звільнення. Але в тюрму й у камеру до неї вже почали садити шістдесятників-дисидентів. Їй хотілося на волю, проте з’явилася можливість поспілкуватися з людьми, котрі теж не побоялися виступити проти системи, за Україну. І вона відмовляється залишати тюрму раніше. Опісля я читала багатотомну справу, що зберігається в Києві, в архіві Служби безпеки України. Іде допит Дарки в присутності її матері, котра теж була активною учасницею національно-визвольного руху. І мати просить: «Дарко, помри, але не зрадь!» Я зараз теж мама, маю дочку. І я не знаю, чи була би здатною на такий подвиг, це ж заради ідеї треба було жертвувати дитиною. Настільки ці люди були сильні духом і свідомі своєї боротьби!

— У Сандармоху загинув цвіт української нації. Ми не можемо знати, чи думали ці люди про повстання, чи були до нього готові й чи, власне, воно вдалося б та якими були б із того наслідки. Про що ти думаєш, згадуючи відвідини Сандармоху?

— Гадаю, яких би дітей народили ці люди й виростили. Як нація в Сандармосі (котрий є лише одним із символів тоталітарного минулого, бо таких сандармохів було багато) ми втратили велику частину свого генофонду. Його було розстріляно, знищено, і, напевно, в тому й причина, що ми, українці, стали такими, якими нині є. Ми напіврозстріляні, тож тепер відроджуємося, наскільки на це здатні. Та згадаймо і часи Голодомору, коли в ще теплі хати померлих українців селилися чужинці, бо їм було дозволено «освоювати» ці землі. А тепер ми пожинаємо плоди того, що нам кажуть: того не було, і було воно не так. А в Сандармосі я побувала 2003 року.

Приємною несподіванкою було знайомство перед дорогою з Надією Світличною, яка приїхала зі США. Річ у тім, що в Києві свого часу (Леся кілька років працювала в редакції газети «Шлях перемоги», навчалася в аспірантурі Київського національного лінгвістичного університету. — Авт.) я знімала квартиру на вулиці Олексіївській. Господинею була Ляля Грушевська, родичка відомого історика. Через неї я потоваришувала з Леонідою Світличною, дружиною дисидента Івана Світличного, яка мешкала неподалік. Усі її називали ніжно — Льолею. Якось із пані Льолею ми ходили на Спаса святити фрукти до храму на Аскольдовій могилі. А після служби вирішили прогулятися Подолом. Вона розповідала мені про кожну церкву, вуличку цього мальовничого старовинного району так, як могла про це знати лише корінна киянка. Показувала, де поховано матір гетьмана Мазепи, і, до речі, це місце й досі мало кому відоме. Мене це просто захоплювало, адже то був такий доторк обома п’ятірнями до історії Києва та історії дисидентства. Бувало, що пані Льоля погано почувалася, телефонувала мені, і я в неї ночувала. Міряла тиск, давала ліки. За більш як десяток таких відвідин ми багато спілкувалися, і я, як історик та журналіст, багато чого дізнавалася вперше. Із Надією Світличною ми зустрілися перед поїздкою в Сандармох і Соловки, коли пані Льолі вже не було з нами. Усі звали її Надійкою, бо вона була напрочуд світлою людиною. Пізніше Надія Світлична перша (з Америки в Луцьк листом) привітала мене з народженням донечки, а за три місяці внаслідок важкої хвороби відійшла у вічність.

Що вражає в Сандармосі? Адже таки вражає і просто стугонить у голові... До «звичайного місця розстрілів», як рапортували про Сандармох карателі, діставалися неймовірної краси карельським лісом. Карелія взагалі мальовнича, а ці місця у стократ гарніші. Ідеш, дивишся на дерева, оповиті розкішним мохом... Під тобою сантиметрів на тридцять прогинається мох... Не милуватися таким місцем неможливо. А ти йдеш — і розумієш, що це надзвичайно гарна... могила. Під цим мохом земля на кілька метрів просочена людською кров’ю. Тут полягли 1111 українців, яких карателі не могли випустити із Соловецького концтабору живими. Тут — як у поезії Симоненка: «Можна прострілити мозок, що думку народить. Думку ж не вбить!» Пізніше там збудували каплицю, а на місці українського хреста, що його привіз туди Євген Сверстюк, побудували пам’ятник. Ми застали ще дерев’яного хреста й дерева пообв’язували рушниками, повісили на них портрети загиблих українських митців та письменників, і були вони замість хрестів... Український хрест стояв поряд з хрестом, який поставили поляки, бо й їхніх там полягло чимало. І коли ксьондз відправив панахиду за своїми співвітчизниками, то прийшов помолитися до нашого хреста, і наша делегація так само вшанувала пам’ять розстріляних поляків. Якщо народи роз’єднують політики, то їх об’єднує пам’ять. І це теж урок Сандармоху. Це те, що в боротьбі проти радянського тоталітаризму не роз’єднувало, а об’єднувало всі народи заради того, щоби зберегти свою ідентичність.

— Чому ми повинні це знати?

— А без цього не можемо заслуговувати на добре майбутнє. Просто не можемо. Чому? Як говорити про незалежність України, про українську державу, не згадавши тих, хто за неї боровся, загинув, хто присвятив своє життя цій боротьбі? Хтось — своєю творчістю, якщо брати розстріляних у Сандармосі українських митців, хтось — своєю боротьбою, якщо брати членів ОУН та УПА. Навіть сьогодні мене учні запитують: як так, ми святкуємо вже 20 років незалежності України, а ті, котрі за неї боролися в УПА, залишаються не визнаними державою бійцями. А тих, хто їх убивав або просто за віком не міг належати до учасників Другої світової війни, офіційно визнано її ветеранами за діяльність наприкінці 1940 — початку 1950-х років, героями...

— І що ти відповідаєш?

— Кажу: яка влада — таке й ставлення. Навіть указ Віктора Ющенка про визнання ОУН та УПА виявився запізнілим, бо цього чекали від нього ще 2005 року. Відкриття Інституту національної пам’яті роками гальмувалося Юлією Тимошенко та її урядом, бо це був проект Ющенка й тут також відбувалися політичні торги. І в тому, що сьогодні наша держава скочується в тоталітаризм, є провина попередніх політиків через їхню нерішучість в обстоюванні національних інтересів. Але Ющенко поки єдиний з українських президентів, та й взагалі політиків високого рангу, хто побував у Сандармосі й на Соловках і вшанував пам’ять українців, які там загинули.

— Як ми можемо позбутися свого тоталітарного минулого?

— Ми мусимо позбутися його, аби мати право називатися українцями. Люди, які боролися за українську державність, гинули в радянських концтаборах, у нашій крові генетично заклали боротьбу проти тоталітаризму. Інше питання, що не всі знають, що у них є всередині оцей код боротьби. Цей код боротьби за свободу — саме так я назвала б його — і є кодом нашого збереження. Людина вільна, але не свавільна, ніколи не змириться з тоталітаризмом, хай би яким кольором він маскувався. Наша проблема — в безпам’ятстві, незнанні власної історії, а відтак — у нерозумінні, що робити сьогодні, яку політичну орієнтацію обирати. Через поведінку політиків проростають метастази тоталітаризму. А знання історії має вберегти від політичних помилок.

Розмовляла Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments