Установка на відпочинок

Трагедії, що сталися в нічних клубах США, змусили місцевих жителів переглянути своє ставлення до цього виду дозвілля. Американські соціологи, грунтуючись на опитуваннях громадської думки, стверджують, що до клубів тут нині почали ставитись з побоюванням. Що цілком зрозуміло. Спочатку в чиказькому танцювально-розважальному закладі, рятуючись від атаки перцевим газом, у натовпі загинуло 20 осіб. Буквально тиждень по тому — трагедія в американському місті Провіденс (штат Род-Айленд): на дискотеці сталася пожежа, що забрала життя 96 людей і забезпечила ще сотні важкі поранення.

ЗАМІСТЬ ПОЛІТІНФОРМАЦІЇ — ДИСКОТЕКА

Українців, розповідають у дирекції одного зі столичних нічних клубів, страх не заразив. Принаймні тих 4,5%, які, згідно з соціологічними опитуваннями, ведуть клубне життя. «Кількість завсідників не меншає, спиртне розкуповують, і прибутки є». Засновник клубно- дискотечного руху на теренах радянської України Микола Подрєзан, щоправда, вважає тотальну комерціалізацію клубів явищем якщо не негативним, то вже точно не з поміж позитивних. Самоокупність і бізнес, як не дивно, змушують турбуватися про прибуток, а не про якість видовища. Основна стаття прибутку для нинішніх клубів, розповідає М. Подрєзан, — продаж спиртних напоїв. Запрошувати ж «зірок», організовувати постановки — справа витратна, трудомістка і не покривається вартістю квитків.

Тут же пригадуються відомі в Києві на початку 80-х «Політехник», «Воробышек», «Мікас»... Той, хто купував туди квиток, чітко знав, що перші півгодини його чекає так званий тематичний блок — літературно-музична, аудіовізуальна композиція. Популярністю в народі тоді користувалися нариси про Мікеланджело, Ботічеллі, Гойю та Джона Леннона. Коли ж підходила черга танцювальної частини, то її без просвітницького елементу і не уявляли. У коротких паузах між композиціями діджеї розповідали про історію тієї чи іншої групи або музичні напрями. Тоді, говорить М. Подрєзан, це був ковток повітря для молоді, який полягав у двогодинному порятунку від ідеологічного виховання та агітації вождів пролетаріату. Щоправда, в цьому питанні комсомольські працівники також робили спроби перехопити ініціативу — цікавилися, про кого йтиметься в тематичному блоці: «Про кого? Про Джона Леннона? Ні, не піде». У результаті ж півгодини лекції на комуністичну тему молодь простоювала під клубом і тільки з початком танцювальної частини заходила всередину. За словами М. Подрєзана, всі тоді вже розуміли: стримувати тягу до змін вже неможливо. Рух хіпі був інтернаціональним, так само як і ідеологія «бітлів». Якоюсь мірою клубно- дисковий рух 80-х був схожий на дисидентство, хоча таким і не був. Вважалося, що дві години не говорити «про головне» — вже розкладає. Але це було елементом демократизації. Технічна молодь iз азартом організовувала вечори, робила добірку музичних блоків. Для неї це було виходом на-гора наявного креативу і, на відміну від студентів гуманітарних вузів, здебільшого виходило це в них успішно. Значний внесок у дискотечний рух зробили тоді й студенти із НДР. Напевно, говорить М. Подрєзан, вони задихалися тут ще більше. А крім цього, цензура стосовно них була не такою жорсткою. Нині ж інформативність дискотек мало кому цікава — навіщо платити гроші, якщо можна безкоштовно подивитися ту ж «Мелораму»?

ЗАЛЯГАЄМО В «БАРЛОЗІ»

Історики вважають, що дозвілля — індикатор якості життя в будь-яку епоху. По-перше, можна визначити питому вагу неробства, а по-друге, завдяки здатності дозвілля гармонійно поєднувати усвідомлене й несвідоме, можна пролити світло на особливості національного менталітету.

За теорією рекреації, відпочивати людина має чверть року — зрозуміло, «розбиту» на частини. Лікарі вважають, що лише в такому режимі організм спроможний цілком відновити витрачені на роботу ресурси та не «згоріти». Не маючи гадки про наукові обгрунтування, саме так і робили наші предки. Як розповідає старший викладач кафедри спеціальних туристичних дисциплін Інституту туризму Сергій Килимистий, свята в українців були розташовані в календарі таким чином, що загалом становили три місяці. Відрізнялися ми від західноєвропейських народів тим, що воліли «карнавалити» взимку, в той час як там в сувору пору веселощі вважалися неприйнятними. Але українці на власному досвіді довели зворотне — з холодами боролися за допомогою міцних напоїв та теплих взаємовідносин. Сповідували культуру живого спілкування й віддавали перевагу ролевим іграм перед змагальними культурно-масовими заходами. Крім цього, нашим предкам подобалися хороводи. Вважалося, що «рукозімкнення» допомагає утримувати позитивну енергію, що народжується при спілкуванні.

Попри традиції, нині весь цей потенціал явно сходить нанівець. Притому, що і у нас, і на Заході багато фірм змальовують для себе портрет потенційного працiвника саме грунтуючись на його дозвіллі, тому й включають відповідні запитання до анкет. Якщо говорити про те, що лежить на поверхні, говорять психологи, то причина спаду активності щодо дозвілля — у браку грошей та заклопотаності власним виживанням. Опитування ж, проведені Українським інститутом соціальних досліджень, вказують швидше на відсутність бажання, ніж коштів. Наприклад, порівняно з 1994-м роком ми стали приділяти вдвічі менше уваги власному здоров’ю — робити вранці гімнастику та бігати; втричі менше відпочивати на природі, слухати музику та займатися рукоділлям; на 13% менше читати художню літературу і знову ж таки втричі менше відвідувати театри, концерти й виставки. Разом з тим — більше читати газети, ходити до церкви та «спілкуватися» з телевізором. Кандидат психологічних наук Ірина Головньова вважає, що у пасивності щодо дозвілля винна відсутність соціальної установки на відпочинок. А якщо вона і є, то або нестійка, або орієнтована на крайнощі: спочатку залягати «в барліг» і бездумно маніпулювати пультом телевізора, а потім протягом кількох днів вдаватися до обжерливості та випивки. Прес економічної нестабільності не такий великий, щоб відбити бажання спілкуватися. І статистичні дані про те, що з роками міра гостинності українців не змінюється, — чергове підтвердження цього. Проблема полягає в тому, що реалізації цієї потреби нині приділяють дуже мало уваги. Ні, безумовно, альтернатив для дозвілля сьогодні стало більше, але, на думку С. Килимистого, всі вони переважно не відповідають особливостям національного характеру. Американці, створивши свої форми дозвілля, з успіхом навчилися їх продавати. І якщо французи, оцінивши всю чарівність та недоліки «імпорту», все ж віддають перевагу рідному, то українці протистояти не змогли. Частково в цьому, на його думку, й полягає причина малої привабливості нашої країни для туристів. На те, щоб подивитися, скажімо, грецький танець сиртакі, венеціанський карнавал або святкування дня народження голландської королеви, приїжджають тисячі туристів з усього світу. Ми ж як дозвілля можемо запропонувати іноземцям давно їм відоме, лише у погіршеному виконанні. А про власну культуру, зокрема культуру дозвілля, ми самі мало що знаємо. І приїжджаючи за кордон, про свою батьківщину здебільшого розповідаємо як про бідну матеріально та духовно країну. І все тому, що у нас, говорить С. Килимистий, масовою культурою ніхто не опікується та не формує на неї попит.

ДОЗВІЛЛЯ ЯК ЖИТТЄВА ФІЛОСОФІЯ

У США, наприклад, до цього питання підходили з наукового погляду — дозвіллязнавство читали у вузах і фахівці, використовуючи свої знання у психології та орієнтуючись на суспільні тенденції, пропонували різні форми дозвілля. В Англії та Японії свого часу поширеними стали так звані промислові клуби «до дев’яти». Вони розпочинали свою роботу о сьомій ранку і закінчували за кілька хвилин до початку нового робочого дня. Сюди міг вступити кожний, хто зробив відповідний грошовий внесок. Засідання часто включало в себе сніданок, і тематика клубних зустрічей була найрізноманітнішою: від обговорення «сімейних обставин» до проблем культури, науки й виробництва, які обговорювали разом із запрошеними сюди експертами. Все це, на думку доцента кафедри прикладної культурології Київського національного інституту культури та мистецтв Ірини Петрової, свідчить лише про те, що на Заході широко пропагують і стверджують думку про те, що дозвілля — не тільки похідне від роботи, а швидше життєва філософія. Наприклад, знову ж таки у США, в роки Великої Депресії різко почало розвиватися хобі. Соціально-економічний спад посприяв зменшенню кількості робочих годин та переведенню значної частини працiвникiв на неповний робочий день. На відміну від комерційних видів розваг, хобі не потребує великих витрат, натомість сприяє творчому розвитку особистості, а часом навіть перекваліфікації. Тоді по всій країні відкрилися хобі-клуби, які діяли при муніципалітетах, бізнес-структурах, навчальних організаціях та фірмах. У ЗМІ систематично приділяли увагу різним напрямам хобі-діяльності, видавали літературу, що висвітлювала окремі аспекти різноманітних захоплень і розповідала про колекції відомих людей. Як наслідок, хобі почали розглядати як підкатегорію дозвілля, а його культурі — як тоді, так і зараз — приділяти підвищену увагу.

У нас же, вважає І. Петрова, назріла криза в соціально-культурній сфері. І українці сконцентрувалися лише на задоволенні своїх фізичних потреб, забувши про те, що якісне дозвілля — насамперед спосіб самовдосконалення.

ПО ПОНЕДІЛКАХ — ФІЛАТЕЛІСТИ, ПО ВІВТОРКАХ — КНИГОЛЮБИ

Нехай і не у великих масштабах, але потреба у спілкуванні у нас реалізовується, наприклад, за допомогою так званих фан-клубів та клубів за інтересами. Саме тут, вважають психологи, — коли п’ятнадцятирічний сперечається зі сімдесятирічним про те, як, скажімо, костюм В. Леонтьєва впливає на його імідж як співака, — реально зняти соціальне напруження та відчути себе не самотнім. Існував би закон про меценатство, що забезпечував податкові пільги тим, хто «вболіває» за культуру, говорить М. Подрєзан, — можливо, ситуація з дозвіллям була б дещо іншою. Хтось багатий міг би платити за оренду приміщення для клубу за інтересами, сам отримувати задоволення, забезпечувати його «колегам» і мати вигоду. Ще один варіант — муніципальний клуб, де, умовно кажучи, у понеділок збиралися б філателісти, у вівторок — книголюби тощо. І його метою був би не заробіток, а підвищення культури населення та забезпечення повноцінного дозвілля. Адже не є секретом, що чим більше у суспільстві груп та підгруп з цінностями і смаками, що відповідають нинішнім потребам суспільства й ментальним особливостям, тим багатше його дозвілля. Чому, кажуть культурологи, коли гуртки та секції були доступними всім батькам, проблема забрати дитину з вулиці стояла не так гостро. І статистика безпритульників не поповнювалася з такою динамікою. Нині ж мало того, що межа між дозвіллям і відпочинком щороку стає дедалі менш виразною — у вихідні більшість доробляє те, що не встигли зробити під час робочого тижня, але навіть і ті люди, хто має час і кошти, просто розучилися відпочивати.

Ось, наприклад, співробітник однієї з туристичних фірм розповідає, що його керівництво хоч і розуміє, що саме слово «вихідні» має на увазі вихід із звичного, який підживлює енергією, так звані тури вихідного дня тут не практикують. Немає попиту. Водночас за кордоном вже давно створено цілу індустрію, що спеціалізується на організації та обслуговуванні уїк-ендів. Численні туристичні фірми пропонують подорожі, що починаються, як правило, у п’ятницю ввечері та закінчуються у неділю. У нас же в більшості випадків, за словами співробітника фірми, той, хто прийшов до турагентства навіть не уявляє, який вид відпочинку для нього краще. І часом основним критерієм стає престижність. Якби ми пропонували найжахливіші тури без комфорту, екскурсій та іншої атрибутики нормальної подорожі, але при цьому стверджували, що це шалено круто — без сумнівів, такі були б серед лідерів за популярністю. Цікаву історію, схожу на туристичну, розповів і професійний тамада Леонід Загульський. Він стверджує, що його запрошують на весілля зовсім не для того, щоб пожвавити свято. А тому, що треба. Платять гроші і абсолютно не звертають увагу на його ініціативи.

Загалом же, згідно з опитуваннями, порівняно з 1995 роком повноцінного дозвілля стало українцям бракувати на 5% більше, і відповідно вистачати — на 4% менше. Психологи пов’язують це з тим, що ми стали менше прислухатися до себе. У той час як вибір виду дозвілля — це, насамперед, результат самоаналізу. Часом брак повноцінного відпочинку пов’язаний і зі зміною місця проживання. Сергій Килимистий говорить, що часто зустрічався з сільськими жителями, які, переїхавши до міста і залишивши у себе звичні форми дозвілля, не змогли знайти себе на новому місці.

Попри свою раритетність, вихід дозвіллязнавці все ж таки бачать. Хоч і вважають, що такі проблеми вирішувати куди складніше, ніж поповнювати гаманці громадян. Пропаганда, залучення, попит і формування пропозицій — ось основний список завдань. У США, наприклад, понад 20 тисяч благодійницьких фондів, і кожен з них на 20% підтримує культурно-розважальні заходи. У Росії цьому також приділяють чималу увагу. Про це свідчить тільки кількість сайтів в Інтернеті, присвячених тематиці дозвілля. Просто сьогодні, вважає культуролог І. Петрова, нам необхідно залучати до сфери дозвілля та розваг спонсорів. В іншому разі криза жанру стане глобальним діагнозом суспільству.