Вiйна смислiв

Росія поспіхом переписує підручники з історії, доповнюючи їх новими розділами про Крим та Севастополь. Російські вчені повинні до 15 серпня написати оновлені розділи до історичного шкільного курсу про роль цих анексованих територій у долі «Російської імперії, СРСР і сучасної Росії». Українські вчені кажуть, що історія — це наука, яку мають писати фахівці без поспіху і без паніки. Тому думку, що Україна відстає в цьому плані від Росії, не підтримують. Кажуть, що час розставить усе на свої місця. Нові підручники з історії України, в яких будуть розділи про Майдан, Революцію Гідності, анексію Криму Російською Федерацією, інформаційну пропаганду проти України — із потужним переосмисленням подій, розстановкою правильних акцентів, врахуванням різних точок зору, — неодмінно з’являться. Але не зараз, згодом. Гнатись за тоталітарним минулим не треба, і діяти тими ж методами, що й неототалітарна Росія — теж не варто, кажуть вчені.

Разом з тим потрібно говорити про останні події з учнями і студентами. Вчителі та викладачі історії, які відчувають на собі відповідальність за формування інтелекту, патріотизму й гідності нового покоління, присвячували уроки та лекції останнім подіям без вказівки «зверху». І намагалися розставити правильні акценти в цій війні смислів та інтерпретацій.

«День» уже тривалий час розставляє історичні акценти на свої місця, публікуючи книжки, створивши інтернет-ресурс «Україна Inсognita», зустрічаючись зі студентами в різних куточках країни для обгорнення суспільно важливих тем, вивчаючи нові сторінки історії. До речі, рубрика «Україна Inсognita» вже давно завоювала прихильність і пересічних читачів, і безпосередньо викладачів історії. Наприклад, наш відданий читач, заступник директора Кіровоградського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. В. Сухомлинського Андрій Іванко ділився досвідом, що сторінки з цими матеріалами вирізає з газети, збирає в окрему підшивку, а потім опрацьовує під час репетиторства з учнями.

У свою чергу комітет Верховної Ради з питань науки та освіти збирається спрямувати звернення до Міністерства освіти і науки, щоб підготувати нові додаткові матеріали для вчителів саме з питань висвітлення нової історії.

— Роз’яснювальна-інформаційна робота, без сумніву, потрібна, бо країна пережила трансформаційні зміни за останні місяці. Для вчителів історії ці події новітньої доби, яких поки що немає в підручниках, повинні бути розтлумачені в додатках, на курсах підвищення кваліфікації вчителів, мають бути рекомендаційні матеріали, — пояснює Лілія ГРИНЕВИЧ, голова комітету Верховної Ради з питань науки та освіти. — Крим залишається територію України, з чим погоджується весь цивілізований світ. І це наша позиція. Те, що Росія переписує і під себе підлаштовує підручники, зовсім не означає, що Крим не є Україною. Рано чи пізно історична правда переможе, і Крим повернеться до України. Тому всі ці ідеологічні намагання Росії створити для себе сприятливе інформаційне поле через зміст освіти є марними, вони можуть тішитися ілюзіями.

Історик Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, за підручниками якого навчалося не одне покоління школярів, переконаний, що дії України на історичному полі відповідають вимогам часу. Станіслав Владиславович розповів, що зараз його колеги готують до друку книжку «Український Крим», де на 400 сторінках у формі запитань та відповідей висвітлюються проблеми регіону. А днями в Інституті історії НАН України відбулась конференція вчених зі східних та південних регіонів якраз про минуле і сучасне Донбасу, Причорномор’я та Приазов’я.

— Не треба панікувати: те, що зроблено, і те, що відбулося, повинно відображатись у навчальному руслі. Але перегляд навчальних програм і написання нових підручників — це буде пізніше, ясна річ. Ми повинні особливо наголосити на нових наголосах у підручниках з історії, не полемізуючи з російськими. Усі ті тези, що зараз виплескуються — і про російський Крим, і про Новоросію, необхідно висвітлювати так, як було насправді. А насправді південь України має півторатисячолітню історію, коли там не було ні українців, ні росіян, а було своє життя, і це потрібно описувати в наших підручниках. До мене зараз звернувся редактор журналу для вчителів, в інтерв’ю йому я розповідаю, чи можна вважати Донбас українським і чи був він коли-небудь російським, — розповідає вчений.

Так чи інакше, реагувати на сучасні виклики історії Україна буде. Кореспонденти «Дня» спробували з’ясувати, що маємо робити першочергово у висвітленні новітньої історії, щоби не відставати від Росії, як нову віху осмислити й інтегрувати у навчальний процес, і звідки зараз педагоги отримують інформацію та чим живуть у сенсі інтелектуального переосмислення.

КОМЕНТАРI

«ТІЛЬКИ ПОГАНИМ ЗНАННЯМ ВЛАСНОЇ ІСТОРІЇ МОЖНА ПОЯСНИТИ ТОЙ ФАКТ, ЩО ВСІ НАШІ ДЕРЖАВНІ ДОКТРИНИ НЕ ПЕРЕДБАЧАЛИ, ЩО НАЙТЯЖЧІ ЗАГРОЗИ ДЛЯ НАС МОЖУТЬ ПРИЙТИ З РОСІЇ»

Володимир ПАНЧЕНКО, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук:

— Я не дивуюся, що в Росії одразу після анексії Криму взялися переписувати підручники з історії. Вони там хочуть бути у власних очах великою імперією, і їм хочеться, щоб їх усі боялися. Тому й вибудовують відповідну ідеологію та пропаганду, частиною яких є й підручники історії. Маючи уявлення про природу російської ментальності, думаю, що колись усі ці «надування щік» закінчаться для Росії погано: вона має розсипатися. Коли це станеться — не знає ніхто, проте щодо історичної перспективи прогноз сумнівів не викликає. Усі імперії приречені, це закон. Тільки Росія — особливо складний випадок: вона ніколи не була НЕ-ІМПЕРІЄЮ. Тому, коли настане час розпаду, «гуркоту» буде багато. Як писала Леся Українка з приводу майбутнього падіння РОСІЙСЬКОЇ ТЮРМИ, «великий буде жах, велике й визволення, — тоді впадуть всесвітнії окови...» Карта Російської імперії за останні сто років уже скоротилася, як шагренева шкура, — тож, може, з часом виявиться, що політика Путіна — агонія імперії?

Росія нас ненавидить через те, що МИ Є, що ми інші. І це ламає їм усі уявлення про власну велич і власну історію.

Та Бог із ними, нам треба думати про своє. До речі, й про підручники історії, які не повинні бути «табачниківськими»! Дуже важливо, щоб наші підручники показували українську історію як частину європейської; щоб формували національну самосвідомість; щоб учили розуміти сучасність у її зв’язках з минулим та майбутнім. Адже погляньте: тільки поганим знанням власної історії можна пояснити той факт, що всі наші державні доктрини (заодно — і воєнна) не передбачали, що найтяжчі загрози для нас можуть прийти з Росії. А тепер настав момент істини. І ми повинні вийти сильнішими з тієї драми, яку переживаємо нині. А підручники історії мають у цьому допомагати — і нам, і нашим нащадкам.

«ПОТРІБНА АКТИВНА НАВЧАЛЬНА, РОЗ’ЯСНЮВАЛЬНА Й ВИХОВНА РОБОТА»

Тарас БУКРЕЄВ, викладач історії, Херсон:

— Сьогодення має бути переосмислене істориками, а події на сході й у Криму — інтегровані у шкільний курс історії. Але зараз переписувати підручники та програми — складно, дорого, нераціонально. Ситуація змінюється дуже швидко, і те, що ми вважали актуальним кілька місяців тому, вже не так важливо порівняно із сьогоднішніми подіями. Особисто я бачу вихід в активній навчальній, роз’яснювальній та виховній роботі з огляду на специфіку наших днів. Учителям варто більше уваги приділити саме цій темі. Як на спеціальних гуртках, клубах, уроках, так і в позаурочний час, у резервні години тощо. На своїх парах я стараюся проводити історичні аналогії з різними періодами, показувати, що історія — не нудні тексти й дати, а насичений процес, який триває і сьогодні. Крім того, на заняттях з правознавства, коли йшлося про вибори, ми розкривали проблему референдумів, говорили, чому те, що відбувалось у Криму і на Донбасі, не можна вважати законним, легітимним.

Сьогодні викладач повинен направляти учня до пошуку інформації у достовірних джерелах, адже телевізору і хаотичного Інтернету — аж ніяк не досить. Зі своїми учнями ми часто обговорюємо прочитані історичні тексти, дискутуємо. До речі, чимало матеріалів беремо з порталу «Україна Incognita». І я помічаю, що інтерес до історії з’являється навіть у тих, хто вчиться нижче за середній рівень, діти не є байдужими до того, що відбувається в країні.

Окремо варто говорити про самих учителів. Не є таємницею, що багато педагогів мають недержавницькі погляди і так само піддаються пропаганді російських ЗМІ. Разом з тим, вони виявляють низьку ініціативність, читають лекції наче за «накатаною», не цікавляться новими джерелами, науковими розвідками. Думаю, що саме тому у сфері освіти нам потрібна європейська система здорової конкуренції. Коли викладач буде зацікавлений у наукових пошуках, написанні статей, методичних розробок, бо йому за це платитимуть, як належить. Також необхідно боротися з бюрократією в навчальних закладах. Вона забирає багато часу у педагогічної творчості.

«ВІД УЧИТЕЛЯ ЧЕКАЮТЬ ПОРАДИ, НАДІЇ, ПРОГНОЗУ»

Андрій МЕЛЬНИК, учитель історії Луцької гімназії № 21 ім. Михайла Кравчука:

— Найприкріше, що після Майдану наразі немає системних змін. АТО, яка триває вже хтозна скільки, десятки й сотні трупів українців... Найперше — змінити повністю владну вертикаль і саму модель розподілу владних повноважень. Я перебував на стажуванні з питань освіти в США, Франції, Нідерландах, Великобританії, Польщі — ніде немає такої «забюрократизованої» освітньої системи. Ні школа, ні виші не мають реальної автономії. Я досі не розумію, навіщо нам обласне управління освіти як таке і роздуте до такої міри міське управління освіти. Їхня роль із часів СРСР майже не змінилася — перевірки й контроль та роздуті штати. Відтак — масове скорочення чиновників в освітній системі, прозорі процедури, пов’язані з матеріальною складовою, вільний ринок підручників та посібників без усіляких грифів. Нове (а не підрихтоване) законодавство в освітній галузі. Ще одна причина «відставання» — неготовність бачити в «братові» ворога. Частина не готова стріляти в «колишніх братів». Для значної частини молодого покоління — вони вже не брати.

Учитель сьогодні завершив навчальний рік і з тривогою та надією дивиться в день завтрашній. Хоче реальних і розумних змін. Хоче сам вибирати підручник і особисто за це відповідати, хоче мати змогу вибирати альтернативні програми, хоче реальної профільності старшої школи, хоче достойної оплати праці за свою роботу й поваги від влади і суспільства, а не чергових обіцянок, грамот та непрозорих турнірів, конкурсів чи олімпіад. Хоче, щоби влада не втручалася в процес навчання дітей і не перекладала на плечі тільки школи виховання молоді.

Переписування історії було завжди. Офіційна історія — соціальне замовлення. Головне — мати змогу бачити альтернативи і не замовчувати фактів, хоч би якими прикрими вони були. Не потрібно боятися правди історії чи іншої думки. А слід боятися відсутності аргументів та однобокості, спеціального викривлення й перекручування подій на догоду ідеологічним кліше, правлячій партії чи лідеру. І в цьому сенсі ми зовсім не відстаємо, а далеко випереджаємо Росію, точніше нинішню російську владу. Сьогоднішньому вчителеві історії водночас і легше, і складніше. Легше, бо події останніх місяців дають змогу проводити очевидні історичні паралелі, викликають неабиякий інтерес до минулого. Складніше, бо вчитель — не лише носій знань, а й від нього чекають поради, надії, прогнозу. А за такої швидкості й непередбачуваності подій це зробити вкрай складно. І головне — вчитель має подавати приклад не лише словом, а й ділом. Дивуюся своїм колегам по цеху, які звеличували Майдан, але самі жодного разу не мерзли разом з людьми в Києві чи бодай у Луцьку. Діти, як ніхто, відчувають фальш. Учитель повинен бути собою, справжнім, живим, не боятися помилитися чи видатися смішним і, врешті-решт, не боятися. Не боятися казати те, що думаєш, робити те, що вважаєш за потрібне, не плазувати перед владою, поважати думку інших. У цьому сенсі український учитель значно випереджає російських колег.

«КОЛИ МАТИМЕМО ФІНАЛ УСІХ ПОДІЙ, ТОДІ Й ПИСАТИМЕМО»

Андрій ЗАКАЛЮК, учитель історії, Львів:

— Нічого дивного немає в тому, що в Росії уже починають переписувати підручники з історії стосовно тих подій, які відбуваються зараз на сході України. Все дуже просто. В Росії історична наука — це не наука, а політика. Тобто історична наука настільки заполітизована, що вже далі нікуди! Отож цілком закономірно для Росії, що вона вже пише про історію так, як вигідно їй — без урахування думки світової спільноти, думки українців тощо.

Чому ми не переписуємо історію? Та тому, що наразі — не на часі! Коли матимемо хороший, позитивний для нас усіх фінал усіх цих подій, тоді й писатимемо! А поки що ми говорили з дітьми на уроках про останні події, тлумачили їх, і вони розуміють, що відбувається.

«ВИКЛАДАТИ НОВІТНЮ ІСТОРІЮ МАЮТЬ МОЛОДІ ВЧИТЕЛІ БЕЗ НОСТАЛЬГІЧНИХ СПОГАДІВ ПРО РАДЯНСЬКЕ МИНУЛЕ»

Федір ТОБАР-ЦАРЬОВ, учень 10 класу Херсонської багатопрофільної гімназії № 20 ім. Бориса Лавреньова:

— Я вважаю, що Росії зарано ще переписувати свої підручники з історії. Вона твориться на наших очах занадто швидко. Ще рік тому ніхто й уявити не міг, що Крим захопить Росія. Тому нехай спочатку мине хоча б років п’ять чи десять, а там подивимось. Населення Криму має усвідомити всі недоліки «вільного життя» в РФ повною мірою. Також треба і нам переосмислити новітню історію України і зрозуміти, що в ній уже немає місця братнім або принаймні сусідським відносинам з державою-агресором. У підручниках з історії потрібно, найперше, розставити акценти на тому, хто нападав і хто не мав змоги навіть захиститися. На справедливості й честі. Окремо треба винести розділ тотальної брехні всієї російської системи, починаючи з президента і закінчуючи інтернет-ресурсами. Тоді українські діти наступних поколінь зрозуміють і без «переписування» історії, хто є хто в цьому конфлікті. Головне — подати в ній факти і правду. А викладати новітню історію мають молоді вчителі без ностальгічних спогадів про радянське минуле та «совєтський» (читай — російський) Крим, бо багато хто зі старших викладачів живе саме минулим і спокійно сприймає анексію Криму як встановлення історичної справедливості. Так не має бути. Крим — це Україна, і саме від учителів залежить, як цю тезу засвоять учні.

«ВАРТО ВИКОРИСТОВУВАТИ ТАКІ ПОЗАУРОЧНІ ФОРМИ РОБОТИ, ЯК ВСЕУКРАЇНСЬКІ ФЛЕШМОБИ, ЛАНЦЮГИ ЄДНОСТІ»

Андрій СТЕЦЮК, учитель історії гімназії № 9, Черкаси:

— Досить довго у нашій державі національна політика, складовою якої є освітня галузь, була дискредитована і вдало зрежисована справжнім українофобом — колишнім міністром освіти. Наші «північні брати», на відміну від нас, освіті й роботі з молоддю завжди приділяли особливу та пильну увагу. Тому наше першорядне завдання полягає в тому, щоб «історично очиститись» від «великоросійської» крайньошовіністичної ідеології, позбутися комплексів меншовартості і робити те, що роблять вони, — гордо казати: «Ми — українці».

А відтак завдання вчителя історії, який, сподіваюся, пройшов сьогодні самолюстрацію, — не соромлячись, із гордо піднятою головою говорити учням правду про Крим, Слобожанщину (Брянськ, Курськ, Воронеж та інші міста), Кубань, землі між Прутом і Дністром, про Володимира Великого, зокрема, де він охрестився. Одним словом, називати речі своїми іменами. Шляхом таких позаурочних форм роботи, як всеукраїнські флешмоби, ланцюги єдності... Популяризацією українського як модного бренду дуже легко знищити нарешті міф «про поділ України на Захід та Схід», «про колиску братніх народів з їхньою спільною історією» тощо. Якраз тепер на часі створення справжньої національної історії України, коли рівень національної свідомості досяг потрібної фази. А джерелами для такого інтелектуального переосмислення є очевидні речі: журналістські розслідування, соціальні мережі, Громадське ТV, ну і, безумовно, «велич і трагедія Небесної Сотні».

«НЕОБХІДНЕ СТВОРЕННЯ ТВОРЧОГО ПРОФЕСІЙНОГО СПІВТОВАРИСТВА ВЧИТЕЛІВ ІСТОРІЇ»

Iгор СОЛОМАДIН, викладач харківської гімназії «Очаг»:

— Ми зараз перебуваємо в стані «перезавантаження» нашого державного і громадського життя, яке відбувається за умов неоголошеної «гібридної» війни — реальної загрози нашій свободі та суверенітету. Тому дуже актуальна думка Отто фон Бісмарка: «Ставлення держави до вчителя — це державна політика, яка свідчить або про силу держави, або про її слабкість».

Без такої державної політики щодо вчителя взагалі і вчителя історії зокрема, ми просто, як держава, не виживемо.

У своїй професійній роботі я користуюся безліччю різних джерел, серед яких є книжки з «Бібліотеки газети «День», — «Україна Incognita» та інші. Також я використовую роботи наших українських істориків — Ярослава Грицака, Наталії Яковенко, Станіслава Кульчицького та зарубіжних учених — Тімоті Снайдера, Павла-Роберта Магочія, Ендрю Вільсона та багатьох інших.

У шкільних програмах з історії не передбачено вивчення поточних подій. Вважається, що це політика, а не історія. Має пройти, як мінімум, 5 років, щоб подія потрапила до програми і, відповідно, до підручників. Але, якщо говорити про першочергові зміни у викладанні історії, то я б назвав такі:

— Програма з історії не має бути регламентована до дрібниць. Так, наприклад, зроблено у Фінляндії — визначаються загальні рамки подій, програма має рекомендаційний характер.  Учитель сам вибирає підручники і навчальні посібники.

— Необхідне створення активного, творчого професійного співтовариства вчителів історії. Аналог такого — Euroclio — співтовариство, яке об’єднує вчителів історії країн ЄС. У нього є своя група у «Фейсбуці». І, на жаль, такого загальнонаціонального професійного співтовариства у нас, українських учителів історії, наразі немає. Хоча є добрий ресурс «Нова Доба», який представляє однойменну асоціацію.  Окрім того, на сході України потрібні матеріали російською мовою — зараз ми це відчули особливо гостро.

— Необхідно створити сучасний, інтерактивний інформаційний контент з історії України та Всесвітньої історії для українських учителів. Наразі самому, вручну, доводиться його робити або шукати, те, що є в мережі. Наприклад, чудовий фільм польського режисера Єжи Гофмана «Народження нації».

— Потрібні спеціальні інтернет-ресурси для вчителів історії, і не лише. Мені довелося певний час працювати в проектах EDUKIT і School Champion, які фактично створили загальнонаціональну мережу шкільних сайтів — вона охоплює 800 шкіл України.