Як у школі вивчати геноцид?

Нещодавно на ІІІ етапі Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт учнів — членів Малої академії наук України (МАН) учениця 11 класу ОЗ НВК Асканія-Нова-гімназія (смт Асканія-Нова, Херсонська обл.) Марина Синиця здобула третє призове місце в секції «Всесвітня історія». Журі конкурсу оцінило її дослідження, присвячене радянському мультиплікаційному фільму про Голокост «Історія однієї ляльки» (реж. Борис Аблинін, 1984 р.). У основі роботи, зокрема, інтерв’ю зі сценаристкою картини Олександрою Свірідовою та опрацювання її збірки кіносценаріїв і статей «Паперове кіно» (див. інт. із Олександрою Свірідовою в газеті «День» у № 29 — 30 від 19 — 20 лютого 2016 р.)

Ініціатором появи дослідження став учитель історії ОЗ НВК Асканія-Нова-гімназія Ілля ТЕРНОВИЙ. Разом із учителькою історії та права Оксаною Василишиною вони підготували ученицю до конкурсу. Крім історії, Ілля Терновий викладає в гімназії також курси з права, громадянської освіти та зарубіжної літератури, а ще цікавиться усною історією, краєзнавством, медіаграмотністю, графічним дизайном та влогерством — створює відеоролики, присвячені шкільному життю.

Про обговорення складних проблем у стінах школи, «внутрішню кухню» МАН та реформу середньої освіти — наша розмова з Іллею Терновим.

ШЛЯХ ДО ТЕМИ

— Ілле Федоровичу, вітаю вас із успіхом вашої учениці! Розкажіть, чому обрали для дослідження саме тему Голокосту? Як відбувалася підготовка?

— Дякую! З історією Голокосту я глибше ознайомився під час курсів підвищення кваліфікації вчителів історії, коли перед нами виступив із лекціями директор Українського центру вивчення історії Голокосту (УЦВІГ) Анатолій Подольський. Згодом Анатолій Юхимович запропонував взяти участь у науково-практичних школах від Центру. Таким чином у складі української делегації вчителів історії я спочатку став учасником семінар-школи в Польщі, а потім пройшов стажування в Меморіалі «Яд Вашем» у Єрусалимі.

Цей досвід допоміг мені усвідомити, наскільки тема Голокосту та єврейства перспективна для вітчизняної освіти, особливо для шкільної програми. Я бачив, які насичені, унікальні матеріали готують колеги з західних регіонів, але в умовах Асканії-Нова ця тема представлена невиразно. Все, що ми з колегами змогли з’ясувати щодо нашого селища, це факти розстрілів гітлерівцями місцевого населення, серед якого були також євреї та роми. На жаль, жодні імена, жодні документи, що підтверджували б це, нам поки невідомі. Є тільки спогади корінного асканійця, який дитиною став свідком нацистських злочинів.

Кілька років у мене в голові крутилася ідея підготувати роботу про Голокост, залучити до проєкту учнів і колег. Але все якось не складалося. Одного разу моя тітка розповіла про свою давню подругу, яка про Голокост знала все. Це була Олександра Свірідова — публіцист, сценарист, режисер, уродженка Херсона. Ми зв’язалися в скайпі і пані Олександра розповіла про створення мультфільму «Історія однієї ляльки», надала свої статті про Голокост.

2020 року УЦВІГ оголосив ювілейний ХХ конкурс учнівських науково-дослідних робіт з історії Голокосту імені Іллі Медвинського. Зазвичай головними героями подібних учнівських досліджень є люди, які безпосередньо пережили Катастрофу або стали рятівниками. Ми ж вирішили розповісти про мультфільм, який у сучасній Україні маловідомий, у СРСР перебував під цензурою, але здобув високу оцінку в США. Хотілося, щоб про «Історію однієї ляльки» почули діти та дорослі, щоб на нього звернули увагу, зокрема, як на джерело для вивчення Голокосту в школі.

До справи запросив ученицю Марину Синицю та свою колегу-історика і юриста Оксану Василишину, яка стала науковим керівником роботи. Втрьох розпочали тривалу працю. Я спілкувався з авторкою — Олександрою Свірідовою, Оксана Іванівна ретельно вичитувала та корегувала текст, згідно з вимогами історичної науки. Учениця систематизувала кінематографічні джерела, досліджувала літературу, зокрема періодичні видання, які зверталися до проблеми відображення Голокосту в кіно. Результатом стала робота під назвою «Історія однієї ляльки» — історія та доля радянського мультфільму про Голокост». На конкурсі ім.І.Медвинського дебютували вдало — здобули ІІІ місце. А за рік подали цю ж роботу вже на МАН у секції «Всесвітня історія». Не очікували, що журі присудить І місце в області та рекомендуватиме до участі в фіналі в Києві. Але виступили, захистилися, і вже на загальнодержавному рівні — знову ІІІ місце! Крім того, в фінал у секції «Історичне краєзнавство» також вийшла робота іншої нашої учениці Марини Лисюк «Заповідник «Асканія-Нова» в засобах масової інформації часів нацистської окупації (1941—1943 рр.)» Результат приємний та важливий для учениць, вчителів, освітнього закладу, громади в цілому. Хочу подякувати ученицям за відповідальне виконання завдань, а колегу Оксану Іванівну вітаю з вдалим дебютом у ролі керівника проєкту. Завжди приємно працювати в команді однодумців.

«ВАЖЛИВО АКЦЕНТУВАТИ УВАГУ НАСАМПЕРЕД НА ФАКТАХ»

— Історія геноцидів — непроста тема, надто для викладання в школі. На які критерії, цілі, методи під час роботи над нею опираєтеся ви як учитель?

— Геноциди — тема важка. Тут не завжди сам собі можеш пояснити, чому сталося так, як сталося, не те що дітям... Ідеться про складне, дискусійне, явище, яке потребує ретельних досліджень із різних ракурсів.

На мою думку, під час уроку історії важливо акцентувати увагу насамперед на фактах, а суб’єктивні судження — завжди перевіряти. Сьогодні в медійному просторі панують інформаційні війни. Блогери, політики, діячі шоу-бізнесу — всі водночас стали експертами з історії. Проте далі стереотипного мислення та цькування одне одного справа зазвичай не йде — кожен залишається при своїй думці. Щоб не допустити поверхового ставлення до проблеми, в роботі з учнями апелюю до критичного мислення. Прагну, щоб вони не вірили сліпо почутому, а піддавали інформацію сумніву, ставили питання, порівнювали, проводили паралелі, висловлювали та відстоювали власну позицію, шукали істину.

Спільно з учнями беремо участь у відповідних заходах: проєкт «Вивчай і розрізняй: інфомедійна грамотність» від IREX in Ukraine, «(Не) Герої війни. Військовополонені» від Всеукраїнської асоціації викладачів історії та суспільних дисциплін  «Нова Доба» (м.Львів) тощо. Цікавим досвідом для мене стала участь у створенні відеоуроків для нового курсу для 10 класів «Громадянська освіта». Також разом з Оксаною Василишиною ми розробили урок для спільного проєкту «Нової доби» та міжнародної організації Street Law. Мета проєкту — впровадження в українську освіту новітньої методики обговорення і вирішення дискусійних питань — деліберації. Школярі пропонують різні підходи для розв’язання певної проблеми й спільно працюють над висновком. Із колегою ми запропонували учням подумати, чи доречно обмежувати конституційні права громадянина в умовах надзвичайних ситуацій, наприклад, через пандемію. Відповіді були різні, але найголовніше, що діти готові дискутувати.

Із позиції «ситого» сьогодення нам важко зрозуміти поведінку людей минулого. Ніхто з нас не знає, як би він повівся, опинившись у тогочасних обставинах. Я розповідаю учням, що були злочинці, були жертви — з ними більш-менш усе зрозуміло. Але були й інші категорії людей (колабораціоністи, військовополонені), до яких можна ставитися по-різному. І наше завдання — не вішати ярлики, а намагатися зрозуміти проблему в цілому, з усіма «за» та «проти». Інколи ж доводиться констатувати, що деякі питання залишаються без відповідей.

Сьогодні в українському суспільстві в контексті оцінки подій Другої світової війни триває болісна війна пам’ятей. Конфронтація відбувається між європейською та російською (радянською) моделями. Переконаний, що нам варто відмовитися від комуністичних трактувань, із їхнім оспівуванням тріумфів та возвеличенням імперських традицій. Друга світова завдала великого лиха Україні, і, попри безпідставні звинувачення деяких пропагандистів, українці не збираються забувати ті роки і ті події. Але з пам’яттю про героїчні вчинки слід знаходити також час і місце для спільного покаяння. Ми повинні прагнути до консенсусу щодо складних явищ нашого минулого. В цьому полягає мета роботи спеціальних комісій істориків, інститутів пам’яті тощо. Коли суспільство з допомогою експертів знайде певний баланс тріумфів та трагедій, це стане передумовою для порозуміння та більш толерантного ставлення одне до одного. Саме про порозуміння хочеться говорити з дітьми на уроках історії.

«ПЛЮСИ» І «МІНУСИ» МАН

— Знаю, що ви підготували багатьох учнів для конкурсів МАН. Серед освітян та учених ставлення до цієї інституції дуже різне — від вкрай захопленого до скептичного. Від скептиків доводилося чути, зокрема, про корупцію, необ’єктивність при оцінюванні, профанацію. Крім того, існує думка про надто велику роль у роботі МАН марнославства та бажання «покращити показники» вчителів та різноманітних освітніх чиновників. Водночас чимало випускників та залучених до роботи учених із великою вдячністю та повагою згадують про МАН. Про що говорить ваш досвід?

— До МАН я залучений ще з 2007 року. Завдячую цьому своїй колезі Людмилі Ташкевич, учительці французької мови та великій патріотці Асканії-Нова. Відтоді в конкурсах взяли участь чимало моїх учнів. У роботі МАН справді не все ідеально. На жаль, корупція, кумівство, необ’єктивність властиві багатьом інституціям у нашій країні. Негативний досвід був і у нас, але здебільшого, сподіваюся, він залишився в минулому.

Загалом до конкурсів я намагаюся ставитися по-філософськи — не оцінили нашу роботу, отже, не достатньо готувалися, наступного разу буде краще. Нещодавно МАН змінила формат діяльності. Зокрема, скасували контрольні роботи, на яких учасники часто зрізалися. Переконаний, що запроваджений натомість постерний формат захисту, коли учні представляють результати дослідження у вигляді плаката, та наукова конференція вимагають найголовнішого — вміння вести дискусію, бути готовим відстоювати свою думку. Це класно!

Участь у МАН, незалежно від результату, це величезний досвід. По-перше, ви вчитеся робити наукове дослідження — писати після цього курсову чи дипломну в університеті вже буде значно легше. По-друге, підготовка передбачає роботу з великою кількістю матеріалів, спілкування з багатьма людьми. Певний час у нашій школі існувало неформальне інтелектуальне об’єднання «Клуб IQ», основу якого склали саме учні-МАНівці. Все це сприяє підвищенню загального інтелектуального рівня, розвиває комунікаційні навички. Пам’ятаю, в одного з моїх учнів під час першого виступу тремтіли руки від хвилювання, він не міг зосередитися на доповіді. Але пізніше, коли він уже став студентом, розповів, що тепер здатний виступати перед будь-якою авдиторією. Знаю, що рівень деяких МАНівських робіт дає змогу нашим колишнім учням використовувати їх і під час навчання в університеті. Деякі з моїх вихованців згодом здобули фах історика. Щоправда, після отримання диплому всі пішли працювати в інші сфери. Але це звична ситуація для наших реалій.

МАН приносить користь і задоволення лише тоді, коли ви працюєте чесно та відповідально.

«СЛІД ПОКАЗУВАТИ ДІТЯМ, ЯКИХ ЦІННОСТЕЙ ПОТРЕБУЄ СУЧАСНЕ СУСПІЛЬСТВО»

— Вважається, що школа покликана не лише навчати учня, але також виховувати його — як моральну людину, громадянина тощо. На вашу думку, чи не є така мета надто ідеалістичною? Чи згодні ви, що «результатом» шкільної освіти має бути не тільки підготовлений абітурієнт, а й особистість? Які методи варто використовувати для реалізації цієї виховної функції в сучасних умовах?

— Шкільна освіта має навчальну, розвивальну та виховну мету. Але кожен учень сам обирає свої пріоритети. Якщо він не хоче долучатися до прекрасного, то хай як би ми перед ним «танцювали» — ефекту не буде.

Вважаю важливим показати дітям, яких цінностей потребує сучасне суспільство, які люди сьогодні в пошані, що робити, аби на тебе звернули увагу. Слід донести до учнів основні компетентності: вміння комунікувати, знання іноземних мов, розвинений смак тощо.

Якщо вчитель сам яскрава особистість, то може продемонструвати чимало на власному прикладі, завоювати авторитет і, зрештою, учні в чомусь почнуть його наслідувати. Можливо, це дещо «кіношна» схема, але в ній є сенс.

Звісно, у вихованні дуже багато залежить від сім’ї, від того, в яких умовах розвивається дитина, які цінності сповідують батьки. На власному досвіді знаю, як легко спілкуватися з дітьми, яких виховують у дусі загальнолюдських цінностей, та як важко з тими, чиї батьки самі нехтують нормами моралі. Але хай як би було важко — слід завжди та в усьому залишатися людиною.

Ми не можемо вимагати від учня знати все. Адже це навіть для здоров’я шкідливо. Сьогодні можна отримати будь-яку інформацію за лічені секунди. Знання самі по собі — річ цікава, але користі від неї мало. А ось коли учень уміє застосовувати отриману інформацію — це те, чого слід прагнути.

«ОСВІТА — ІНДИКАТОР РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ»

— Уже протягом тривалого часу система освіти в нашій країні перманентно реформується. Як ви ставитеся до цього процесу?

— Якщо відверто, то я не встигаю слідкувати за всіма нововведеннями. Іноді стає сумно від кількості листів у пошті. В кожному тобі пропонують терміново пройти черговий тест, взяти участь у конкурсі, освітньому проєкті. І все для того, щоб вважатися сучасним педагогом. Разом з тим нині в українських учителів справді є чудові можливості для самоосвіти. Сьогодні ми повинні задовольняти потреби покоління Instagram та TikTok, тому треба постійно самовдосконалюватися, перебувати в русі, в тренді.

Важливим кроком у контексті освітньої реформи вважаю утвердження академічної свободи вчителя. Нині нарешті відходимо від паперового бюрократизму, який залишився у спадок від радянської системи. Сьогодні вчитель має можливість, орієнтуючись на вимоги та рекомендації міністерства, самостійно планувати власну роботу. Пам’ятаю, як раніше керівництво картало мене за те, що конспекти уроків не відповідають нормам. Але чи має значення для учня, що там написано в учительському конспекті? Головне ж зовсім інше — щоб він зрозумів матеріал та навчився застосовувати його в житті.

Сьогодні ми маємо чудові, яскраві підручники з QR-кодами, цікавими світлинами, діаграмами та схемами. По своїй школі бачу, як у кабінетах поступово з’являються нові меблі, техніка. Виникають нові дисципліни, зокрема, вже згадана «Громадянська освіта». Учителі мають власні сайти, бази з відеоуроками, методичні спільноти в соцмережах, у яких триває обмін досвідом. Є всі умови для творчого та професійного зростання. Було б бажання.

Приємно, що не лише жителі столиці, а й освітяни з сільської місцевості мають можливість брати участь у міжнародних заходах, спілкуватися з колегами за кордоном. Кілька років тому ми з колегами з різних міст їздили до Праги, де відвідали одну з місцевих шкіл. Пригадую, мене вразив зовнішній вигляд чоловіка, який проводив екскурсію. Він був одягнений у тільник, спортивні штані, хатні капці, тримав у руках велику зв’язку ключів. Я подумав, що він, певно, працює завгоспом. Спитав про свої здогади нашого перекладача. Вона подивилася на мене обурено та пояснила, що це заступник директора школи (на зразок нашого завуча) та голова спілки вчителів історії Праги. Ми тоді почули багато цікавого, а я трохи позаздрив, що чеські вчителі зовсім не переймаються звітами, моніторингами, відкритими уроками, станом учительських конспектів, зовнішнім виглядом. Вони працюють у належних умовах, мають достатньо простору для самореалізації. Їхня професія престижна. Україна тільки починає рух у цьому напрямку.

У 2018 — 2020 роках наш навчальний заклад став учасником програми «Демократична школа», і результат справді помітний. З ініціативи директора Ірини Марчук ми відходимо від радянського авторитарного підходу. В шкільному житті активну участь беруть усі учасники освітнього процесу: вчителі, учні, батьки. Регулярно відбуваються зустрічі, на яких разом обговорюємо насущні питання. І це важливий показник.

Зміни, які зараз відбуваються, зокрема в історичній освіті, викликають у багатьох осуд, супротив, проте з точки зору розвитку незалежної держави, вони є виправданими та історично закономірними. Освіта — індикатор розвитку держави. Попри засилля стереотипів щодо скрутної вчительської долі, я вважаю цю професію благородною та затребуваною справою.