Якщо свобода взагалі щось значить, то це право говорити іншим те, чого вони не хочуть чути
Джордж Оруелл, британський письменник і публіцист

Як я розмовляв китайською мовою

1 березня, 2013 - 12:11

Сьогодні один із найшанованіших авторів і читачів «Дня» — громадський діяч, професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, доктор фізико-математичних наук, заслужений працівник науки і техніки України Анатолій СВІДЗИНСЬКИЙ, відзначає День народження. Зателефонувавши Анатолію Вадимовичу, замість звичного формату інтерв’ю «День» отримав надзвичайно цікаву пропозицію — новелістичні спогади пана Анатолія, один з яких ми і друкуємо нижче.

Редакція щиро вітає іменинника і бажає міцного здоров’я на довгі роки, натхнення й наснаги.


Це було ще в мої легковажні студентські роки, коли мені здавалося, що сміятися можна з кого хочеш, окрім, очевидно, товариша Сталіна та його тимчасово наближених. Роки ці припадали на час настільки палкої совєцько-китайської дружби, що якби у когось виникла думка про її недовговічність, про те, що замість неї настане тривала холодна, напружена ворожнеча, той сам, добровільно написав би заяву, щоб його взяли до спецпсихушки.

Ці жагучі почуття один версифікатор, а другий композитор відлили в суворо-урочисті рядки пісні, яку належало співати із здавленим горлом, аби звуки йшли з самих надр утроби, були непохитними і неспростовними. Так має співати залізобетон.

«Русский с китайцем братья навек.

Крепнет единство народов и рас. Плечи расправил простой человек, Смело шагает простой человек —

Сталин и Мао слушают нас,

Слушают нас, слушают нас.

Москва — Пекин, Москва — Пекин,

Идут, идут вперед народы,

За светлый труд, за прочный мир

Под знаменем свободы.»

Я цитую тут лише перший куплет та приспів. Бо, як слушно кажуть французи, щоб пізнати смак вина, не конче випивати всю бочку. І з цієї пісні, як і з багатьох-багатьох інших, не можна було сміятися, але знати цього я не хотів, тому й трапилася зі мною історія, яка мала б скінчитися вельми сумно для мене, якби не вищі сили, поряд з якими і Сталін, і Мао є тлінь та порох.

А почалося з того, що я вирішив читати китайською. Реалізовувати цю ідею я розпочав з моменту її появи в моїй голові. Бо я не люблю нічого відкладати на потім. Що ж до своїх можливостей, то в них я не мав сумнівів, відколи навчився квантової механіки. Це значно складніше китайської мови, то ж моя самовпевненість була почасти виправданою. Тому як тільки ми з приятелями опинилися у вестибюлі Львівської фундаментальної бібліотеки й я побачив, що на стінах уздовж сходів з першого на другий поверх тягнуться великі стенди із зображеннями у соцреалістичному дусі картинок китайської дійсності, я відчув, що вже знаю китайську. Читати можна було підписи під цими малюнками. Отож я й розпочав: няу-хао-сунь-бао-вей-дзюн, ком-кам-чай, цяо-ван-вей, мао-дзе-дун, дао, у-ху-ли-фу, жень-мень-ши-цзи, гу-лян- инь-шань-ду, гуй-джоу.

Мої приятелі були в захваті.

— Виявляється, ти так добре читаєш по-китайському! А як це перекласти?

Друге завдання було ще легшим, адже ще до того, як кожний із нас навчився грамоти, він чув від батьків розповіді за малюнками, а пізніше і сам розповідав різні історії про героїв таких малюнків. Тому, придивляючись одним оком до стенда, а другим — до напису на ньому, я вимовив щось таке:

— Трудівники сільського господарства під мудрим керівництвом Комуністичної партії Китаю й особисто товариша Мао-Цзедуна вносять органічні добрива на рисових плантаціях одного з найбільших господарств провінції Гуйджоу.

Перейшовши до іншого стенда, де були зображені домни, в яких щось горіло й диміло, я спершу озвучив китайською напис, а потім його переклав:

— Робітники Китаю використовують вчення Мао-Цзедуна для того, щоб своїми трудовими успіхами нанести сім вирішальних ударів по трьох чорних драконах міжнародного імперіалізму.

Успіх був колосальний, адже саме на такі тексти ми надибували в тодішніх газетах і чули на політінформаціях. Ще кілька таких сеансів читання китайською мовою дав я своїм друзям, аж поки нам не набридла вся ця нісенітниця, а згодом і стенди перенесли в інше місце у зв’язку з ремонтом бібліотеки.

Надійшов кінець семестру, минула екзаменаційна сесія, промайнули літні канікули. Закінчилася, зрештою, й наша праця в колгоспах, де ми збирали небувалий урожай картоплі. Про китайську мову я й забув. Аж ось у листопаді мене викликав декан і сказав:

— Не знав я, що в мене на факультеті навчаються такі видатні студенти з рідкісними знаннями. Чого ж ти мовчав?

Я здивовано витріщився на нього.

— Читай, — сказав він, передаючи мені невеличкого папірця.

На папірці було видруковано: «Відношення. Дирекція фундаментальної бібліотеки Львівського державного університету імені Івана Франка просить скерувати у відділ комплектування студента четвертого курсу фізичного факультету С.А. для надання бібліотеці допомоги у перекладі нових надходжень китайською мовою. За нашими даними, названий студент добре володіє китайською мовою».

— Є така думка, що слід допомогти бібліотеці, — сказав декан, — це почесний обов’язок факультету.

Від цих слів мені в шлунку наче якийсь отруйний хробачок ворухнувся.

— Бачите, тут якесь непорозуміння — я зовсім не знаю китайської мови.

— Так вони ж пишуть, що мають такі дані! Звідки вони їх взяли?

— Не знаю.

— Ну, це легко з’ясувати. Зараз подзвонимо. — І декан почав гортати телефонний довідник ЛДУ.

— Хвилиночку, — зупинив його я. — Я дам пояснення.

«Що поробиш, — подумав, — краще хай знає все від мене». І я переповів йому про свої розваги.

Декан зблід.

— Ти що? — Він замовк, озирнувся навколо, вимкнув із розетки телефон. — Ти не розумієш, яка за це стаття?

— Тоді не розумів. Тепер здогадуюся.

— Здогадуєшся? Пізно. Ти її заробив. На четвертому курсі бути таким ідіотом! Але за що мені пропадати?

— А ви тут при чому? Ви нічого не знали!

— От за це й дадуть. Декан мусить все знати. І за все на факультеті відповідати персонально. А крім того, як довести, що не знав? А може, знав, та покривав? Партквиток доведеться покласти, деканом мені не бути — це в найкращому разі. Та, мабуть, дадуть більше, значно більше. Тобі ж — мінімум десять років суворого режиму.

В моєму животі війнуло смертельним холодом. Оце так історія!

— Слухайте, — сказав я, — ви людина з життєвим досвідом, придумайте щось. Цю справу треба закрити. Як не заради мене, так заради вас.

Декан тяжко задумався, аж очі заплющив.

— Скількох людей ти так розважав? — спитав нарешті. — Кажи правду!

— Тільки двох своїх найкращих друзів. Вони не продадуть.

— Звідки знає бібліотека?

— Мабуть, хтось проходив у цей час.

— Хто?

— Не знаю.

— Дурень. От що, — декан встав, я теж. — Нічого напевне не обіцяю. Але бібліотеку беру на себе. Ти туди — ні ногою. Тебе викличу. Про нашу розмову жодній живій душі ні звука. Іди.

Я пішов. Обмізкувавши всю історію, я знайшов один-єдиний вихід: кинути все і насправді вивчити китайську мову. Та поза бібліотекою знайти словники та підручники було неможливо, а в бібліотеку мені ходу не було. То я мучився, не знаходячи виходу.

За два дні мене викликано до деканату знову. Декан був спокійний.

— Справа закрита. Але пам’ятай. Комусь хоч одне слово — і ми тобі до твоєї китайської мови підшиємо таке, що загримиш далеко-далеко. Всі твої гріхи я вже знаю. Знаю і такі, яких ти не знаєш. Так що сиди тихо. Іди.

Так я і не оволодів китайською мовою.

Я замовк. Запала мовчанка. Нарешті латиніст зітхнув.

— Що ж, під щасливою зіркою ви народилися. А ще кажете — битий. Якби були битим, не розповіли б мені цієї історії, мені, першому стрічному.

— Ви що, — з легковажністю небитого заперечив я, — який час нині надворі? Перебудова, гласність. Тепер говорять та й пишуть і не таке. А від цих подій — зараз порахую — минуло... 36 років.

— Гласність... — Мій бувалий співбесідник похитав головою. — А такий віршик чули?

Озирнувся на всі боки і притишеним голосом проказав:

«Товарищ, верь, пройдет она,

Так называемая гласность.

И уж тогда госбезопасность

Запишет наши имена.»

Анатолій СВІДЗИНСЬКИЙ

серпень—жовтень 2000 р.

Газета: 
Рубрика: