З лелечого крила
Де ти, Лелечку? Здрастуй. Чекаю білої пір’їни з твого крила, а летять усе чужі бусли, сідають за городами на скошені луки, що пахнуть сіном і молоком. Там вони бродять, не поспішаючи, недбало ловлять жабенят і, ситі, важкі, байдужі, летять до домівок своїх, помахуючи чорно-білими спалахами крил.
Не йдуть на леваду шукати щастя: там тебе не було. Тепер зі свого високого гнізда я бачу, як над прочахлими після денної спеки травами зароджується молодий туман; як він, спочатку примарно-прозорий, набирає з часом ваги, наливається білістю, і тоді кортить раптом пірнути в нього і відчути прохолодні обійми на своїх ногах. Якби нам удвох — у цю непроникно-прозору чистоту...
Де ж ти, Лелечку?
Вже пахне яблуками знайома стежка в саду і соняшники над межею простягають широкі шорсткуваті долоні. Може, то зачаровані легені у золотих крисанях, і то їхні стриножені коні стиха видзвонюють вуздечками там, на луках, де бродили невдовзі чужинські бусли? Виберу котрогось, червоним чепраком покрию, та й у дорогу... Куди, Лелечку?
Як немає коника, байдуже. Із того туману, що гуляв тут уранці, зрину Лелекою білою, як він, одежину геть, скину на пліт, щоб не заважала бігти-здоганяти... Тебе? Чи себе саму?
Де ж ти, Лелечку?
Горох зелений розпустив ніжні щупальця по моїх плечах, цілує прохолодно груди; мак хилиться червоно до стегон моїх, ніби хоче стати на коліна. А може, сподівається, що і я стану проти нього — голова до голови, уста до уст...
Ой, де ж ти, Лелечку? Лелечку!
Овес уже трохи сивіє, але й він... І він хилиться-стелиться, кличе до себе ледь чутним збавливим дзвоном зерен — підійти, і я обсиплю, наче поцілунками, біле тіло твоє. Як запаморочливо пахне воно — тіло людське, вимите вранішньою росою, сповнене сонця високого і ще чогось неймовірного, для чого немає слів...
І душа моя захлинається в трепеті — де ж ти, Лелечку мій, де?
Руки мої, як дві гілки плакучої верби, упали на воду, і я за ними. У воді — темна тиша і прохолода. Спокій і затишок, тільки тут спадає бентежність. Тіло моє, наче ліра, чутке, і струмені грають на ньому журливу і ласкаву мелодію. На моєму волоссі, на грудях, в очах — ніби далекі спалахи, то бродить у крові хміль і, як міцно заплющити очі, легко уявити: то не річкова течія пестить-колисає, а ти, Лелечку, ніжно пригортаєш мене дужим крилом; не хвилька-знадливиця, а твої уста припадають до моїх уст. І легко так, і трепетно, бо ми — удвох...
Та невдовзі в рожевій тіні світанку ти покинеш мене, полетиш у високе-високе небо і за тобою гнатимуться брунатні табуни ранкових хмар. А я залишуся на своєму високому гнізді — під стріхою батьківської хати.
Скінчиться казка. І як зійде сонце, горох обів’ється знову навкруг своє сухої тичини, гордовито підніме червону голову мак, соромливо відвернуться соняхи. І овес, як прийду до нього просити притулку, осудливо похитає волошками. Розтануть тумани, чужі бусли порозлітаються з гнізд шукати поживу для своїх бусленят, і тільки я тужитиму і все виглядатиму свого білого Лелеку, чекатиму пір’їну з його крила. Де ж ти, Лелечку? Де?
Люба моя! Сьогодні повертаються з вирію лелеки... І сьогодні, ледь примруживши очі, я виразно бачу його — однісінького, опроміненого ранковим сонцем на ще холодній леваді. Такого самотнього!
І тебе...
Захоплений «Лелеченьком» і, якби твоя ласка, хотів би використати його у останній главі — так мріється хоч би щось розділити між нами навпіл.
Дякую долі, квітневі і непаркому вітрові, що звели нас. Не хочу й думати, що то був лише сон... Ти залишишся у моєму серці проливним і переможним сходом, березовим соком, отією лелечою парою, що бродила тоді по мочарі...
Хай будуть благословенні той день і та година, коли я торкнувся твоїх вуст своїми вустами і відчув терпкий запах квітня. Цілую тебе такого запахущого у спогадах і думках, назавжди залишаю у серці, у крові... з надією...
У документах потім буде записано, що звільнили їх 8 травня. Але насправді це було 26 квітня.
А восьмого травня, він, зарахований до складу «бойової одиниці» — ремонтної летючки-зброярні, уже мчав услід за передовою на заклик повсталої Праги.
...Вони в’їхали у розчинені ворота і зупинились посеред просторого чистого подвір’я. Коли змовк гуркіт мотора, дивовижна, як для недалекої війни, тиша огорнула їх. Пахло молодою зеленню і яблуневим цвітом, що уже подекуди примирав, віддавши силу молодій зав’язі, а проти білої стіни стояла самотньо дівчина у червоному платті.
Невисока, але міцної кості, що тільки підкреслювало її худорлявiсть, вона стояла, опустивши руки і погляд її був спокійним, наче вода глибокого ставка. Він так ніколи і не дізнався, якого ж насправді кольору були її очі, бо у примеркаючому надвечір’ї вони здавалися чорними, або, точніше, глибоко-темними, а у глибині їх світилося готовність зустріти долю такою, якою б вона не була.
Невдовзі вони, заховавши «бойову одиницю» у порожній хазяйський гараж, сиділи на просторій кухні. У плиті весело тріскотіли сухі дрова, булькотів закипаючи, чайник, пахло розігрітим тушкованим м’ясом і смаженими яйцями.
Їх було п’ятеро. Четверо — екіпаж «бойової одиниці» і попутник, капітан-політрук, що здоганяв свою частину — на Прагу. Випили за Перемогу. Від сьогодні номінально війни уже не було і це давало надію кожному з них щасливо повернутись додому. За Перемогу!
Хлопець, пригубивши свою чарку з небаченого досі дорогого кришталю, віддав свого долю похмурому молдаванину Мастяру. Великий і важкий, той сидів набурмосений, похмуро спостерігаючи, як вправно господарює безіменна дівчина у червоному платті, подаючи і прибираючи, ні на кого не піднімаючи очей.
— Добра дівуля, — сказав нарешті Мастяру, як про щось уже вирішене. — На усіх вистачить. Побавимось, та й поспимо.
Упала тиша. Хлопцеві перехопило подих, він поперхнувся чаєм, закашлявся. Мастяру ударив його важкою рукою по спині і засміявся недобрим сміхом.
— Що, у тій катівні тобі нічого не перепадало? Усе колись-та починається. Не бійся, ми добре розігріємо її, щоб тобі було легше.
Дівчина не розуміла про що йдеться, і спокійно різала на товсті шматки кругляш звідкись принесеного сиру.
Капітан кинув на неї оком і твердо сказав:
— Тут ніхто нікого силувати не буде.
— Це ж як? — Мастяру стиснув важкі кулаки. — Чого це? — І, багровіючи, крикнув: — Може, вам її жалко? Чи для себе бережете?
Веселий технік-лейтенант, командир «бойової одиниці», іноді умів бути суворим:
— Не кричiть, Мастяру, тут не базар.
Мастяру стих, але не примирився, і політрук збагнув раптом, що ніякі накази тут не владні. П’ятеро молодих, дужих чоловіків і серед них ця єдина, беззахисно зваблива жінка, до повної байдужості стороння, чужа. Тіло. Тільки воно було зараз головним, тільки воно вабило їх. Кожного по-різному, але — успіх! Навіть його. Бо й він... У запалі щоденних боїв енергія виливалася в атаках, походах, у розпачі втрат і радощах перемог. Але тепер, серед цієї весни, серед квітучого яблуневого саду, під зорями переможної весни... І усе ж він не дозволив спорочити божевіллям темної хиті перший день Перемоги. Він — не міг!
Ось майнула у колі світла від газової лампи біла рука у червоному рукаві, порожевіла від порання щока і русявий кучерик над вухом, прикритим низько заплетеною косою. «Як і наші дівчата», — зауважив собі, а коли дівчина одійшла, обвів уважним поглядом своїх випадкових товаришів.
У очах чоловіків, що дивилися на нього, палахкотів неприхований виклик, тільки у наймолодшого хлопця, того, що з концтабору, німіла палка мольба. Те німе прохання не допустити насильства, підкувало капітанові рішення. Він сказав зовсім тихо, але твердо:
— Гвалтування тут не буде. Нехай дівчина вибере когось із нас сама. Одного.
Потім капітан вистроїв їх саме під тією білою стіною, під якою стояла дівчина у червоному, коли вони в’їжджали у цей двір. Повільно добираючи німецькі слова, він пояснив дівчині стан справ і сам став до ряду. Тільки через багато років, уже дорослим і досвідченим, хлопець збагне, як хитро повернув політрук мужиків проти їх власної хіті, тицьнув, немов шкодливих цуценят, у той гвалт, до якого вони, власне, були уже готові.
Він знав, кого обере дівчина, якщо вона дійсно така, якою йому уявлялася.
Та то буде колись. А тепер він стояв у маленькій шерензі, розітнутий навпіл протиріччям власних почуттів. Йому страшенно хотілося, щоб дівчина обрала його — тоді б вона врятувалася; та водночас було лячно; раптом обере? Що ж тоді робити? Його проймав піт, а руки були такими холодними, що морозили тіло крізь цупку тканину штанів, об які він уже прагнув їх витирати.
Здавалося, минула вічність, поки дівчина, вислухавши капітана, тихо стояла, опустивши голову. Потім, так само не підводячи голови, вона підійшла до
Дівчина тим часом помацала рукою у стіжку — відхилилися маленькі дверцята, а за ними був чудовий, сухий і теплий курінь. — Страшно, — здобулась вона на перше слово. Я ховаюсь тут. Заходь.
За три роки каторги на триклятому заводі — йому ще й поталанило ходити під майстрами-австралійцями, які хоч не били задарма — мимоволі затямиш хоча б найголовніше. І тепер, уже трохи оговтавшись у затишному курені і збагнувши, що зараз важко визначити, хто ж у кого у бранцях, хлопець і собі зважився розтулити рота.
— Як тебе звуть?
Вона помовчала і сказала:
— Зови мене Мая. А ти?
— Іван. Ваня.
— Ва-ня.
Вона вимовила його ім’я так... Вона так його вимовила, що хлопцевим тілом прокотилася гаряча хвиля бажання і він ухопив дівочі руки палко і поривчасто, аж зiтхнула знетямлено, а тоді подалася до нього, немов у відчаї, обняла за шию гнучкими, наче лозини, руками і заплакала. Вона плакала, як скривджена дитина, гірко і безнадійно, а хлопець усе міцніше пригортав її до себе, наче хотів захистити від усього світу. Нарешті солоні вiд сліз дівочі губи стрілися з його устами, і це був перший справжній поцілунок у його житті. Її вуста спочатку напружились, немов для спротиву, а тоді поволі розкрилися йому назустріч, як пуп’янок вранішнього цвіту назустріч сонцю. Щезло геть усе, були тільки вони удвох, Адам і Єва самотнього куреня серед величезної вирви ще не остиглої війни. Вони вдихали п’янкий, солодкий дух пізнання, захлиналися ним, і знов припадали до вічної чаші ніжності і прощення. Доля відкрила для них цю таємну браму, щоб спізнали міру кохання і любові, доля обдарувала щедро, а вони були ще надто молоді і не уміли збагнути — чим? та... Зовсім не схожа на ту дівчину травневої ночі, тільки у очах... дзеркалилась мужня готовність йти назустріч долі, якою б вона не була.
Цю історію розповів мені сам Іван, коли просив «написати як слід» заяву до фонду «Взаєморозуміння і примирення».
— І все ж, — сказав він, — якби я знав, де і як шукати, я б її знайшов.
У тому травні їй ледь виповнилося сімнадцять, а йому ще не було й двадцяти...
Подруга — за сто літ! — додзвонилася з далекого міста, щоб поміж житейських сімейних новин обережно повідомити про смерть.
Господи! Як же тепер? Під крилом його любові проходило усе її життя з тих пір, як п’ятикласниками зіткнулися навіч у тісному міжрядді парт і ніхто не захотів поступитися.
Як же їй допікали!
«Він не хуліган!» — «Авжеж, ангел з біленькими крильцями!» — «А хто тут ангел? Хіба я?»
Шість років уперто боролася вона за його право бути самим собою. І — за своє. Юність, освітлена цією дружбою — боротьбою, не згасне довіку. Для неї. А він ладен був душу віддати — не потрiбна була його душа. Не могла вона взяти iз собою чиюсь душу, не знаючи до ладу, що робити зі своєю — світ манив незвіданою широтою. Що там, за обрієм, за хмарами, за вітрами? А тому — тільки й світу, що вона; і хмари, і зорі, і черемховий цвіт того травня, коли єдиний раз вона дозволила себе поцілувати...
Наче дві насінини з одного стебла, полетіли за вітром у різні боки. Вона — вивчала науки і світ, він — на армійську службу, щоб, повернувшись, сподіватися, що колись їй набриднуть мандри і доля милосердно зведе обох на батьківській землі. хлопця і взяла його за руку такою ж холодною, як і в нього, рукою. І тільки вивівши його з шеренги, вона гордо стріпнула головою, наче норовиста кобилка, і кинувши зневажливий погляд на могутнього і злого Мастяру, повела свого обранця у протилежний від господаревого будинку бік.
Услід їм пролунав неголосний вдоволений сміх, і капітанів голос сказав: «Нікому не образливо, панове».
А хлопець ішов, наче в тумані. Дівчина вела його через якісь темні приміщення, розчиняючи і зачиняючи безліч, здавалося, дверей, аж поки вивела у осяяний місяцем сад. Вони перебігли його, пригинаючись, поза кущами агрусу і порічки і вийшли на малесенький лужок, посеред якого стояла сіра копиця сіна, а біля неї лежав величезний, чорний, як ніч, вівчар. Він підвівся назустріч, не зронивши ні звука. Дівчина щось стиха шепнула йому і пес непоспіхом потрюхикав до саду.
Тієї ночі вони так і не заплющили очей. Заяснів переможним золотаво-рожевим займиськом новий день, дівчина сказала:
— Я люблю тебе.
А він їй:
— Я ніколи тебе не забуду.
А коли нарешті клаксон «бойової одиниці» нетерпляче затрубив, вона не вийшла проводжати...
«Бойова одиниця» таки потрапила у тільки-но визволену Прагу, яка того дня була справді золотою. А по часі, десь уже аж на кордоні з Австрією, наскочила на міну.
Госпіталі... госпіталі... госпіталі... Потім життя — нелегке і різне. Невдале одруження, розлучення, діти, яких треба було поставити на ноги. І він довгі роки вдивлявся у жіночі обличчя і розумів — не те, не те, не те... Аж на схилі літ, коли уже перестав шукати, раптом побачив жінку у червоному на урочистому тлі білої стіни. Була осінь, падолист, пора бабиного лі
«Найстрашніше, що пережив я у житті — падіння десантника, у якого не розкрився парашут. Ми стояли і бачили, як він падав — чорна краплина із синього-синього неба... Ти не хочеш зрозуміти — тепер падаю я. Усе падаю і падаю, безнадійно, я отой парашутист, тільки ніяк не можу упасти... Якби я міг, я б тебе убив. Не можу... Я любитиму тебе вічно. І допоки житиме моя любов, з тобою не станеться нічого лихого...»
Як жити тепер?
...Лелека зробив коло над ясеном, над знайомим дворищем, над селом, широке прощальне коло. А потім, зібравши останні сили, піднімався усе вище й вище...
На мармуровому надгробку пам’яті — біле перо з лелечого крила:
– Я люблю тебе, Лелечку!
– Я ніколи тебе не забуду... ніколи...
