Чому Україну не приймають у «євроклуб»?
Перш ніж стати кандидатом на вступ до ЄС, Україна повинна відповідати низці демократичних та економічних критеріїв, які прийнято називати копенгагенськими — про це добре відомо українському політикуму. Усвідомлення того, що насправді змушує європейських політиків відкладати українське питання в далеку скриньку, дозволить по-іншому оцінити наші євроінтеграційні перспективи та запропонувати ЄС більш прагматичні шляхи співробітництва.
Країни «п’ятнадцятки» (ЄС до 01.05.2004 р.) ще не позбулися «смаку гіркоти» після приєднання нових десяти членів. Це відчуття ще більше посилюється, коли заходить мова про приєднання нових країн — Болгарії, Румунії, Туреччини і Хорватії. Негативні референдуми у Франції та Нідерландах щодо Євроконституції відклали на кілька років реформування ЄС, по суті поставивши під сумнів саму ідею подальшого розширення.
ЄС НЕ ПОТРIБНА ДРУГА ПОЛЬЩА АБО IСПАНIЯ
Якби територія України була такою, як Данії або Болгарії, а кількість населення не перевищувала б, умовно кажучи, 10 млн., в ЄС було б більш схвальне ставлення до інтеграції України. Саме таку відповідь можна почути в розмовах з чиновниками ЄС.
Європарламент буде першою інституцією ЄС, яка виступатиме проти приєднання України вже через те, що протягом останніх років досить боляче здійснювався перерозподіл депутатських портфелів між старими та новими членами ЄС. 750 місць — саме така межа кількості депутатів Європарламенту закріплена в конституції ЄС. Як відомо, з приєднанням у 2004 році десяти нових країн було збільшено кількість депутатських місць від 626 до 732, а потім до 750. Утім, країни «п’ятнадцятки» змушені були затягнути пояси, скоротивши кількість депутатів від своїх країн в Європарламенті на 13 — 15 % — до 535. Саме принципи представництва країн у Європарламенті та Раді стали наріжним каменем засідань Європейської Ради в Брюсселі 2004 року, коли Iспанію та Польщу вочевидь не вдовольняла їхня квота депутатів — 50 місць. Приблизно така ж кількість місць була б надана депутатам від України у випадку її приєднання до Євросоюзу.
Можливий вступ України також створив би надзвичайно складну ситуацію з розподілом місць та голосів в Раді міністрів та комісії. Враховуючи вже передбачене в конституції скорочення кількості єврокомісарів за формулою 2/3 від кількості держав (або 17 з 25), з системою рівної ротації деяким з великих країн (саме за їхній рахунок зазвичай надаються голоси новоприбулим), доведеться жертвувати своїми місцями та голосами. Слід зазначити, що і малі країни не зацікавлені в приєднанні України, яка поповнить блок великих країн та порушить хитку рівновагу інтересів під час прийняття рішень. Відтак, побоювання обох таборів держав полягають в ускладненні механізму прийняття рішень Радою та комісією. Дискусія щодо членства України у «євроклубі» може стати більш предметною і заявка на вступ буде вважатися в Брюсселі такою, що на часі, тільки після набуття чинності конституції та утвердження нового механізму діяльності інституцій ЄС у складі 27 держав. А тим часом Україна виконає «домашнє завдання».
ФIНАНСОВО-ЕКОНОМIЧНI ПРИЧИНИ
Гіпотетичне приєднання України до ЄС матиме негативні наслідки для економічної ситуації у Євросоюзі та зони обігу євро зокрема. Кошти Фонду регіонального розвитку, призначені слаборозвинутим регіонам країн-членів ЄС, та сільськогосподарські субсидії вже нині досить болісно розподіляються між новими десятьма країнами-членами. Ситуація ще більше ускладниться після приєднання в 2007 році Болгарії та Румунії.
Побоювання в ЄС пов’язані і з небезпекою напливу відносно дешевої робочої сили з України, що поставить в скрутне становище уряди багатьох країн ЄС (особливо Німеччини, Бельгії, Франції), де рівень безробіття протягом останніх років невпинно зростає. Збільшення дефіциту бюджету країн єврозони може призвести до значного порушення Пакту стабільності та зростання, підірвати позиції єдиної європейської валюти. Як несправним учням, Німеччині та Франції доводиться виправдовуватися у зв’язку з недотриманням 3% межі дефіциту національного бюджету. Новий канцлер Німеччини Ангела Меркель, судячи з її перших заяв, націлена зосередити першочергову увагу саме на тому, щоб повернути Німеччині економічне лідерство у Європі.
Проблема бюджету ЄС на 2007—2013 роки, проект якого не вдалося затвердити під час люксембурзького головування і навряд-чи вдасться затвердити за британського, ще раз свідчить про те, що збільшення кількості членів «євроклубу» значно ускладнило прийняття принципово важливих рішень.
АРГУМЕНТИ «ЗА»
Вступ в ЄС Польщі, Словаччини, Чехії, Угорщини, Латвії, Литви, Естонії — країн колишнього соцтабору — відбувся з відносною легкістю та вважався необхідним для підтримання демократії в цих країнах. Це відповідало популярній у Західній Європі теорії відновлення історичної справедливості, порушеної післявоєнним устроєм. Натомість Україна, навіть після помаранчевої революції, схоже, на жаль, не вписується в згадану теорію. Часто закидаючи Україні в заграванні з Росiєю в рамках Єдиного економічного простору, країни ЄС стримано ставляться до ідеї тіснішого співробітництва або надання перспективи членства країні, яка в свідомості багатьох західноєвропейських консервативних політиків перебуває в традиційній зоні впливу Росії.
Але якщо уявити, що ЄС під певним тиском української сторони та з метою сприяння демократичному розвитку дасть сьогодні Україні довгоочікуване політичне послання щодо майбутнього членства, не виключено, що через 10—15 років ми можемо постати перед проблемою, з якою зіткнулася Туреччина: зміна політичних облич більшості країн ЄС, постійні проблеми всередині Євросоюзу призведуть до перегляду обіцянок. Дехто може заперечити цю гіпотезу, аргументуючи, що, буцімто, проблема вступу Туреччини в ЄС полягає в її несумісному з Євросоюзом територіальному та релігійному факторах, чого не можна сказати про європейську християнську Україну. I справді, результати соціологічних опитувань у країнах ЄС вказують на те, що у випадку остаточного визнання (урядами та громадськістю ЄС) Туреччини як майбутнього члена Євросоюзу обґрунтованість євроінтеграційної перспективи України ще більше посилиться. Проте в ситуації з Туреччиною мають місце інші вагомі чинники, яких не має Україна: Туреччина є членом НАТО, в її розпорядженні американське лобі. Отже, можливий вступ України в НАТО в 2010 — 2012 рр. може суттєво змінити ставлення ЄС.
ЄВРОСОЮЗ НА ТРЬОХ
ЄС де-факто наразі не має єдиної спільної зовнішньої політики та міністра закордонних справ, тому, щоб оцінити євроінтеграційні шанси України, важливо проаналізувати зовнішньополітичні пріоритети головних гравців ЄС — Франції, Німеччини та Великої Британії. Франція та Німеччина використовують ЄС для реалізації власних геополітичних завдань, головним з яких є утвердження свого впливу на європейському континенті та за його межами.
Франція не бажає посилення всередині ЄС ролі Німеччини, яка через лобіювання та можливий вступ в ЄС східноєвропейських країн, у тому числі й України, перехопить французьку ініціативу з будівництва єдиної Європи — компенсувавши тим самим відставання внаслідок своїх економічних проблем. Отже, Франції доводиться постійно маневрувати в питаннях щодо розширення ЄС. Не слід також забувати, що Франція, будучи постійним будівничим ЄС, через свій технократичний істеблішмент змушувала решту країн-членів ЄС інколи роками чекати на прийняття важливих рішень, договорів. Так це було в 70-х роках — політика «порожнього крісла», блокування французьким парламентом договору щодо будівництва політичного союзу. Не варто сподіватися в найближчі роки на підтримку євроінтеграційних намірів України Францією в особi млявого, консервативного президента Жака Ширака, який, за оцінками європейських оглядачів, вже неспроможний надихати ЄС новими ініціативами, як це робили Валері Жискар д’Естен або Жак Делор. Натомість Ширак приділяє дедалі більше уваги ситуації у своїй країні.
Можна вважати позитивним фактором для євроінтеграції України прихід до влади в Німеччині нового уряду та, зокрема, канцлера Ангели Меркель, яка уособлює нову політичну генерацію, що сформувалася внаслідок об’єднання Німеччини. Директор Iнституту європейських досліджень Вільного університету Брюсселя П. Манет у своєму відкритому листі до Меркель покладає на Берлін важливу місію подолання інституційної кризи Євросоюзу, утвердження спільної зовнішньої політики та безпеки, політики відкритості на схід, наведення порядку в бюджетній політиці. Перші закордонні візити Меркель до Парижа, Брюсселя та Лондона є свідченням того, що новий німецький канцлер робитиме акцент у європейській політиці на вісі «Париж — Берлін — Лондон — Варшава», уникаючи особливого або привілейованого двостороннього партнерства з однією із зазначених країн. Проте наразі важко прогнозувати, чи підтримуватиме німецький уряд нашого адвоката в ЄС Польщу після нещодавнього погіршення дипломатичних відносин між двома країнами. Саме підтримка Німеччини буде потрібна польському прем’єру Казимежу Марцинкевичу, щоб переконати інших партнерів по ЄС щодо доцільності тіснішого співробітництва з Україною.
У свою чергу, найбільший «євроскептик» Велика Британія, яка апріорі була зацікавлена в послабленні єдності ЄС, а відтак позицій Франції та Німеччини через приєднання нових членів, віднедавна цілком вдовольняється «ЄС-25», дипломатично ухиляючись від відповіді на питання щодо інтеграційних перспектив сусідніх країн ЄС. Утім, цього разу головуючій у Євросоюзi Великій Британії не вдасться обійти українське питання на саміті Україна — ЄС. Тут можливі два сценарії. Перший: британське головування під впливом інших країн надасть Україні мінімальні з можливих обіцянки, принаймні змінить термінологію у відносинах між Україною та ЄС, які, вочевидь, не повинні базуватися на політиці сусідства та обмежуватися голослівними деклараціями щодо «незачинених дверей» ЄС. Другий: на саміті британський прем’єр-міністр Тоні Блер використає традиційний прийом: натякне українській стороні, що розвиток подальших відносин з ЄС залежатиме від демократичного характеру проведення в Україні парламентських виборів весною 2006 року. I таким чином ЄС переведе м’яч майбутніх відносин на українську половину та візьме конче необхідний тайм-аут до весни для розв’язання власних внутрішніх проблем.
ЄВРОIНТЕГРАЦIЙНИЙ ПАРАДОКС
Питання, вступати або не вступати Україні до ЄС, залежить не лише від країн Євросоюзу. Євроінтеграційний шлях хоч і є на сьогодні єдиною виправданою та консолідуючою ідеєю, певним дороговказом для нашого суспільства, втім, досягнувши одного дня економічного рівня розвитку країн ЄС, українці можуть замислитися над тим, чи варто позбуватися суверенітету. Адже приєднання до «євроклубу» крім переваг має один вагомий недолік: часткове позбавлення суверенітету в питаннях економічної політики, в прийнятті рішень, зокрема політичних, на користь інституцій ЄС. Не слід забувати, що саме з цих міркувань країни з досить високим рівнем розвитку — Норвегія, Iсландія та Швейцарія — до цього часу не приєдналися до ЄС, а Велика Британія не бажає приєднуватися до зони обігу євро.
Отже, будемо сподіватися, що «realpolitic» нарешті дозволить українським політикам набратися сміливості і відредагувати деякі утопічні декларації, внести до порядку денного наших відносин з ЄС як першочергові питання створення зони вільної торгівлі, спрощення візового режиму поїздок українських громадян у країни ЄС, розвиток співробітництва в рамках спільної європейської політики безпеки та оборони, боротьби з тероризмом.
