Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Жасминова революція в Тунісі,

або «Харісса»<sup>*</sup> для реформатора
18 січня, 2011 - 00:00
ФОТО РЕЙТЕР

17 грудня у містечку на півдні Тунісу 26-річний безробітній з університетським дипломом здійснив спробу публічного самоспалення. Перед тим у Мохаммеда Бусазізі поліція конфіскувала нехитрий крам овочів, якими він торгував на вулиці. Для ліпшого усвідомлення покараним своєї провини за недозволену торгівлю жінка-поліцейський дала йому ляпасів і поплювала в обличчя. Наступного дня ще кілька безробітних повторили вчинок Мохаммеда, а сотні місцевих безробітних вийшли на демонстрацію з вимогами хліба й роботи. Протести швидко поширилися на інші міста, а за тиждень дісталися і столиці. І це при тому, що місцеві медіа про це мовчали. Інформаційну блокаду прорвав сам президент Зін аль-Абідін Бен Алі, який звільнив місцевого мера і ту жінку-поліціянтку та відвідав постраждалого в лікарні. Точніше, подивився на вмираюче закутане в бинти тіло. Один із арабських оглядачів тоді пророче прокоментував: насправді Бен Алі дивиться на своє вмираюче президентство. Тим часом поліція вже застрелила десятки маніфестантів, і до їхніх вимог хліба і роботи додалася ще одна: «Припиніть нас убивати!» Бен Алі шукав засобів заспокоїти народ не лише кулями, палицями й арештами. 10 січня він пообіцяв створити 300 тис. робочих місць. 12-го зняв міністра МВС і наказав звільнити всіх заарештованих. 13-го пообіцяв знизити ціни на хліб, молоко й цукор. Наступного дня проголосив надзвичайний стан і... склав свої повноваження на користь прем’єра, вилетівши до Саудівської Аравії. Спершу він хотів летіти до любої Франції, але та несподівано відмовила його приймати. І це після того, як двома днями раніше міністр закордонних справ Мішель Альйо-Марі не виключила надання Тунісу «французької поліцейської допомоги для умиротворення». Президент Саркозі, ясна річ, почувався незручно: ще рік тому він вихваляв Бен Алі за «поліпшення у сфері свобод». Після втечі Бен Алі «прокинувся» Європейський Союз, який майже через місяць від початку протестів побачив і засудив «непропорційне застосування сили». Цю мовчанку голова Європарламенту Єжи Бузек спробував перепросити сентенцією про те, що «демократичні устремління громадян ніколи не залишаться непочутими або без відповіді». Справедливості заради слід сказати, що вуха пана Бузека в останні дні перед поваленням Бен Алі були зайняті білоруськими опозиціонерами, які гостювали у нього в Брюсселі. Коли в Тунісі поліція десятками вбивала громадян із «демократичними устремліннями», Бузек переймався, за його ж словами, «відсутністю демократичної легітимності влади в Білорусі» і пропонував покарати Лукашенка позбавленням участі в Олімпіаді й світових чемпіонатах. Нарешті відгукнувся на подію в Тунісі президент США Обама, який похвалив туніський народ за «сміливість і гідність». Його попередник Буш-молодший, пригадується, хвалив Бен Алі: «за війну з тероризмом, економічний прогрес, свободу преси й вільні вибори».

«Жасминова революція», як уже охрестили народне повстання, геть не була у планах Вашингтона, коли ще Конді Райс оголошувала «Велику демократичну революцію» і як приклад наводила Ірак, Грузію, Україну й Ліван. Ба більше, публічно декларуючи дружбу персональному союзнику, Вашингтон не вдавався до підкилимних заохочень і фінансування опозиції та вибраного на свій смак наступника, як, наприклад, у випадку з Єгиптом. І тепер у Вашингтоні ламають голову, як вони прогледіли крах такої оспіваної ними «туніської стабільності» й кого підтримати у боротьбі за владу, що вже там розпочалася.

Відносини Тунісу з Євросоюзом теж були безхмарними. Бен Алі цінували за співробітництво у боротьбі з нелегальною міграцією з Африки, знову ж таки за політичну стабільність та режим абсолютного сприяння європейському капіталу. ЄС — найбільший торгівельний партнер Тунісу. Ще в середині 1990-х уклали угоду про асоціацію, а протягом минулого року тільки й говорили, що Тунісу ось-ось нададуть «привілейоване партнерство».

Звісно, траплялися випадки, коли та чи інша правозахисна організація заносила Бен Алі у «список диктаторів» або «ворогів преси» (до речі, там він із року в рік опинявся поруч із Кучмою), але в Тунісі на це мало зважали (бо були й випадки, коли якась поважна французька інституція давала президентові відзнаку «за розвиток демократії»), а повідомлення, що туніська поліція за раз побила і заарештувала сотню протестувальників, не справляли жодного враження в європейських столицях.

Питається, чому за таких досягнень і компліментів із боку провідних демократій населення втратило відчуття щастя за керівництва Бен Алі? Тим паче, що до останнього маніфестанти не висували вимог його відставки, як й інших політичних вимог, вимагаючи тільки, повторимо, хліба і роботи? Та й на виборах 2009 р., які США та ЄС назвали «чесними і змагальними», він отримав близька 90% голосів. Бен Алі керував країною 23 роки, прийшовши до влади шляхом мирного зречення від керівництва легендарного засновника республіки Хабіба Бургіби. Бен Алі, за офіційною версією, зібрав консиліум лікарів, який виніс лідеру невтішний діагноз старечого маразму, а наступник уже якось переконав його написати заяву про бажання відпочити. Отримавши незалежність, Туніс під керівництвом Бургіби будував «арабський соціалізм», в якому пріоритетом був розвиток державного сектору, індустріалізація, кооперативний рух на селі, обмеження великого капіталу. І, слід визнати, країна успішно прогресувала. Економічні негаразди почалися у 1980-х, і були спричинені не стільки соціально-економічною моделлю (яка, наприклад, і далі успішно працює в Сирії), скільки неефективним управлінням. Дався взнаки культ президента Бургіби, який через таке запаморочення від слави і лестощів та поважний вік геть відірвався від реальності — сказати, що він ударився у «хрущовський волюнтаризм», буде найвлучнішою характеристикою. Прихід Бен Алі на Заході одразу назвали «зінебудовою» — на кшталт горбачовської перебудови. Він запроваджує багатопартійність, встановлює поважну квоту для опозиції в парламенті й навіть фінансує їй передвиборні кампанії. Свій новий економічний курс президент побудував за модним тоді неоліберальним рецептом і під заохочення МВФ: передусім, приватизація, заохочення іноземних інвестицій, свобода іноземному капіталу, скорочення соціальних видатків. Туніс стає визнаним «найкращим учнем МВФ», із року в рік просуваючись все вище й вище у всіляких рейтингах економічної свободи, конкурентноздатності тощо. Ще свіжий звіт МВФ у вересні вихваляє Туніс за легко перенесену світову фінансову кризу, успішні структурні реформи, легенько попереджує про небезпеку інфляції й безробіття та... радить скасувати субсидії населенню на продовольство. Але, як свідчить досвід багатьох країн, а тепер уже й Тунісу, абсолютна більшість громадян мають невелику можливість скористатися принадами ліберальної вільноринкової економіки. Але саме вони стають відповідальними за виплату зовнішніх боргів та кредитів із відсотками. Держава усувається від справедливого перерозподілу суспільно виробленого продукту, що цілком задовольняє «нову еліту», яка користується згаданими принадами повною мірою.

Цей інший бік туніської медалі засвідчують депеші американського посла 2008 р., оприлюднені на WikiLeaks. Країна територіально поділена між численними за кількістю сім’ями самого Бен Алі та його дружини Лейли та їхніми не менш численними друзями. Щоб мати змогу вести найдрібніший бізнес, треба платити регулярні хабарі. Хочеш отримати роботу на заводі — май знайомство, або плати хабар. Те ж саме із вступом в університет, як би успішно не був складений тест. Ну, це в низах. У верхах — справи серйозніші. Кожен член президентського клану контролює певну територію, з якої збирає данину. Про сплату податків годі й мріяти (один губернатор було поскаржився за це президенту на його далекого родича, після чого той натовк старого прямо в кабінеті, наводить приклад посол). Іноземні компанії твердо знають, що для режиму найбільшого сприяння слід узяти в компаньйони когось із клану президента або першої леді. «Еліта» активно скуповує землю і нерухомість. Словом, читаєш все це і хочеш доповнити назву книги згаданого вище колеги Бен Алі: «Україна — не Росія, а великою мірою Туніс». Та й мораль і стиль життя туніської «еліти», за депешами посла, на диво схожі. Зростаючі потреби не обмежуються контрабандними люксовими авто — двоє племінників першої леді вкрали яхту французького магната. До речі, пані Лейла мала репутацію великої благодійниці — її проект побудови «карфагенської школи» за результатами вельми схожий на проект відомої нам «лікарні майбутнього»...

Здається, тепер зрозуміло, чому акт відчаю 26-річного Бусазізі, про що йшлося на початку, став тим сірником, який перетворив на порох захвалену «туніську стабільність». Демонстрації солідарності з Тунісом під гаслами «Ми — наступні!» вже відбуваються в Єгипті та Алжирі, який щойно пережив подібні хлібні бунти (там уряду вдалося вгамувати населення відчутним зниженням цін на харчі, але чи надовго). Арабські блогери, обговорюючи «жасминову революцію», називають її «початком світової антикапіталістичної революції». А ось, гадаю, досить цікава для нас ремарка турецького автора на «Твіттері»: «Я підтримую демократичну зміну влади, але щойно повернувшись із України, сподіваюся, що в Тунісі знають, що робити далі».

*Харісса — традиційний для туніської кухні гострий соус із червоного перцю та часнику

ДО РЕЧI

Туніські правоохоронні органи за допомогою водометів, сльозоточивого газу й попереджувальних пострілів у повітря намагаються розігнати близько тисячі людей, які влаштували вчора акцію протесту в столиці Тунісі, повідомляє агентство Рейтер. Близько тисячі осіб вийшли в понеділок на центральну вулицю міста з вимогою, аби правляча партія країни відмовилася від влади. Демонстрації проходять і в деяких інших містах країни. Причиною сьогоднішніх виступів послужили заяви про можливість включення членів колишньої правлячої партії у нову урядову коаліцію. У Тунісі продовжуються безлади і зіткнення демонстрантів з поліцією. Туніські політики намагаються взяти під контроль ситуацію в країні, що фактично залишилася без влади в результаті скинення президента Бен Алі. В п’ятницю, відразу після втечі президента, по всій країні був оголошений надзвичайний стан, введена комендантська година, заборонені будь-які зібрання більше трьох осіб у громадських місцях, закритий повітряний простір. Такі заходи мали сприяти відновленню порядку в країні, де вже почали орудувати мародери, а громадяни приступили до створення народних комітетів самооборони.

Ігор СЛІСАРЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments