Адміністрація Трампа несе велику частину провини за нездатність Америки контролювати COVID-19. Але є ще одна, менш помітна причина: компроміс щодо Коннектикута 1787 року, який із самого початку перешкоджав розвитку американської демократії і з тих пір підриває реакцію Конгресу на пандемію.
На Конституційних Зборах 1787 року малі та великі штати не були згодні з основами представництва, причому перші висловлювалися за рівність штатів, а інші — за рівність людей. Компроміс полягав у створенні двопалатного законодавчого органу з однією палатою для народу й однією — для штатів. У Палаті представників люди представлені пропорційно їх кількості; у Сенаті у кожного штату є два сенатори, незалежно від його населення.
Як наслідок, сьогодні чотири найбільші штати — Каліфорнія, Техас, Флорида та Нью-Йорк — посідають лише вісім зі 100 місць у Сенаті, навіть незважаючи на те, що на них припадає третина населення США. Вісім голосів також дістаються чотирьом найменшим штатам — Вайомінгу, Алясці, Вермонту та Північній Дакоті, де мешкає 1% населення.
Тепер розглянемо нерівність у прибутках, яка часто вимірюється коефіцієнтом Джині, де нуль означає ідеальну рівність, а одиниця — ідеальну нерівність (одна людина отримує весь прибуток). Коефіцієнт Джині в США складає 0,42 — найвищий серед багатих країн. Проте якщо застосувати представництво в Сенаті до тієї ж метрики нерівності, це буде навіть більше 0,50. Виборці у Вайомінгу мають удесятеро більше голосів, ніж виборці в Техасі. А оскільки законодавство повинне проходити через обидві палати, коаліції малих держав можуть легко заблокувати заходи, які відповідають інтересам переважної більшості населення. Сенат частенько робить саме це.
Географічний розподіл випадків і смертей від COVID-19 ще менш рівномірний, ніж розподіл голосів у Сенаті. Станом на 8 липня, 45% із 125 000 зареєстрованих випадків смертей від COVID-19 були зафіксовані лише в чотирьох штатах — Нью-Джерсі, Нью-Йорку, Массачусетсі й Іллінойсі — і 70% — у десяти штатах. Смертельні випадки були в усіх штатах; але загальна кількість загиблих на Алясці, Гавайях, Вайомінгу та Монтані складає всього близько 80 осіб. 25 штатів, що найменш уражені, втратили в цілому 8000 осіб — 6,4% від загальної кількості населення країни.
Коли 13 березня президент США Дональд Трамп оголосив надзвичайний стан, країна перейшла на тотальний карантин (т. зв. локдаун) більш-менш рівномірно. Надзвичайна ситуація була оголошена на національному рівні, і Конгрес відреагував на це вживанням чотирьох окремих заходів на безпартійній основі. Але з часом локдаун по штатах поступово почали послаблювати — і офіційно, і неофіційно — з набагато меншою однорідністю, ніж початкове заморожування. У місцях із низьким рівнем інфекцій і невеликою кількістю смертей люди почали пересуватися вільніше в порівнянні з мешканцями таких штатів, як Нью-Йорк, Нью-Джерсі та Массачусетс, де люди вмирали або померли у великих кількостях. Апетит Сенату до збільшення витрат у межах надзвичайної ситуації швидко знизився.
15 травня Палата Представників, контрольована демократами, на основі партійного голосування ухвалила Акт про комплексні рішення в галузі охорони здоров’я й економічного відновлення (HEROES). Але з тих пір законодавство не досягло в Сенаті жодного прогресу. Республіканська більшість у цій палаті є прямим наслідком Компромісу 1787 року, який присуджує вкрай непропорційно велику частку місць сільськогосподарським, менш населеним штатам, на які покладаються республіканці.
Отже, сцена вже давно була підготовлена до трагедії. Незабаром вірус почав поширюватися на півдні та південному заході, де низький рівень смертності сприяв поширенню безпечності. Як тільки політики усвідомили, що випадки інфікування та смерті почали зростати, вони спробували обернути назад процес відновлення відкриття. Але, схоже, вони запізнилися, і тепер інфекція знову загрожує східним штатам через мандрівників із південних і західних штатів.
Без національного плану, не кажучи вже про конституцію, яка дала б право здійснювати централізований контроль, кожен штат діяв, керуючись своїми власними інстинктами та корисливими інтересами, як правило, недалекоглядними. Внаслідок вільного переміщення між штатами вірус тепер поширюватиметься по всій країні до тих пір, поки не буде доступною вакцина або вироблений колективний імунітет (за умови, що можливий навіть стійкий імунітет).
Оскільки смертність продовжує зростати в штатах, у яких раніше була найменша кількість випадків, Сенат, ймовірно, ухвалить деяку версію закону HEROES. Ця допомога буде необхідною терміново, зважаючи, що допомога з безробіття закінчиться в кінці цього місяця, а найбільш потерпілі штати скоро залишаться без грошей. Але, якби Сенат засвідчив своє лідерство на ранньому етапі, необхідність подібних заходів була б набагато меншою. Скоординована національна стратегія щодо локдауну могла б зумовити до повільнішого повернення до роботи, але вона була б стійкішою, ніж хаос, що відбувається зараз.
У будь-якому разі, інфекція переходить від «синіх» (демократичних) до «червоних» (республіканських) штатів. Станом на 8 липня, співвідношення смертей у 26 штатах з губернаторами-республіканцями (у порівнянні з 24 штатами з губернаторами-демократами) зросло до 29% з 22% у кінці березня. На губернаторів-республіканців, мабуть, більше, ніж на їхніх колег демократів, уплинула згубна дезінформація, що витікала з Білого дому та його спільників зі ЗМІ. Засвідчуючи відкриту зневагу до наукових порад, нещодавня редакційна стаття Wall Street Journal висміяла Гарвардський університет як «одну з останніх установ Америки, яка не навчилася побоюватися радикальних змін, заснованих на моделях експертів у галузі суспільної охорони здоров’я».
Проте, я підозрюю, що ситуація не надто б відрізнялася, якби демократи замінили законодавців і губернаторів у штатах республіканців. Проблема полягає у відсутності центральної національної стратегії, що має законну силу, в країні з федеральною системою, яка, зрештою, контролюється місцевою владою, що реагує на свої власні потреби та передбачувані ризики. Завжди було складно просити людей жертвувати заради інших, аби знизити ризик, якого вони не бачать у своїх суспільствах.
Влада штатів була проблемою у Філадельфії 1787 року, і вона залишається проблемою сьогодні. Нерівність часто називають причиною багатьох соціальних проблем. Якщо економічна нерівність Америки була не такою й поганою, її інституціоналізована репрезентативна нерівність на сьогодні серйозно підірвала ефективність її демократії.
Проект Синдикат для «Дня»
Ангус ДІТОН, Нобелівський лауреат з економіки 2015 року, почесний професор економіки та міжнародних відносин в Принстонській школі суспільних і міжнародних відносин і професор економіки в Університеті Південної Каліфорнії. Він є співавтором книги «Смерть відчаю і майбутнє капіталізму» (видавництво Принстонського університету, 2020).
