Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

На захист Музею історії Києва

26 травня, 2011 - 00:00

Коментар до статті Інни Лиховид «Чому від нас приховують «Історію Києва»?

Нещодавно ми відзначали Міжнародний день музеїв. І хоч як це дивно звучить, ми відзначили статтею «Чому від нас приховують «Історію Києва»? восьмирічний «ювілей» примусового виселення Музею історії Києва з Кловського палацу в Український дім. Вісім років експонати знаходяться не у приміщеннях для огляду відвідувачами музею безцінних шедеврів історії Києва, а в закритих ящиках. Мені особисто не байдужа доля музею й ось чому. Мене вразила фраза із статті: «Працівники займаються суто науковою діяльністю і, як вони говорять, поки вони тут працюють — музей існує. Як тільки звідси піде останній науковець, музей перетвориться на склад, який згодом розтягне правляча влада по своїх квартирах. Ось таку перспективу пророкують Музею історії Києва його нинішні співробітники».

А я благаю Бога і прошу: дорогі мої Ольго Миколаївно Друг і Віталію Васильовичу Ковалінський (це музейні наукові співробітники), не звільняйтеся, тримаєтеся, адже намальована картина як «два на два чотири» — схоже, що розтягнуть. І для прикладу наведу факт із власного родовідного життя. У Городищенському музеї ім. С.С. Гулака-Артемовського був відділ краєзнавства, куди мої родичі Філіпченки переслали протягом десяти років (1968—1976) документи і фотографії видатного агронома Михайла Юхимовича Філіпченка, в тому числі його безцінну книжку «Мошногороліщенський маєток» (з особистим автографом), що отримала 1896 року на Нижньогородській виставці золоту медаль.

Але 1992 року музей закрили, а експонати, як то кажуть, віддали на зберігання, інші просто розкрали або викинули на смітник (зі слів очевидця). Унікальна книжка мого прадіда опинилася в руках недобросовісних людей, зникли й інші документи, в музеї зберігалося понад 10 тисяч експонатів.

Аналогічне, мабуть, чекає й мене. У Музеї історії міста Києва серед експонатів є «Кобзар» Тараса Шевченка, видана 1860 року на гроші Платона Симиренка. На титульній сторінці стоїть автограф власника «Кобзаря» — «Ефимий Филипченко» — це мій прапрадід і батько Михайла Юхимовича Філіпченка. На стенді, ще у Кловському палаці, ми з Ольгою Миколаївною поклали поряд з «Кобзарем» передану мною для експонування «Похвальну грамоту» Юхима Філіпченка за 5 клас, датовану 1825 роком і підписану директором Ніжинської гімназії Іваном Орлаєм.

З болем у серці я сприймаю закриття музеїв як в Городищі, так і в Києві. Відомо, що в Городищі 2006 року тимчасово відкрили кімнату-музей Гулака-Артемовського в районному Палаці культури. Але там лежали лише декілька ксерокопій і фотокопій. Радує лише одна обставина: городищенська судова влада потіснилася, і нарешті — 16 лютого 2010 року — відкрився новий музей Гулака-Артемовського в колишньому приміщенні районного суду, але експонатів дуже мало, і стенди вкрай бідні.

Слід зауважити, що 2003 року Кловський палац Кабінет Міністрів передав Верховному Суду, й верховні судді безсоромно прийняли цей щедрий дарунок під свої службові приміщення й не обурилися, як і слід було б того від них чекати.

Я ще раз ставлю запитання: «Чому від нас приховують «Історію Києва»?

Борис Філіпченко, інвалід війни, Бровари
Газета: 
Рубрика: