Недостатнiсть...

Учора виповнилося рівно два роки з того дня, як в Україні зробили першу успішну пересадку серця. Сталося це в Запорізькому міжрегіональному центрі трансплантології органів, через 22 місяці після невдалої спроби, зробленої в Києві. У березні 2001-го в Інституті хірургії та трансплантології відшукали донорське серце для 41-річного пацієнта, який півроку перебував «у режимі очікування» Не минуло й десяти днів, як хворого не стало. Лікарі констатували: він дуже довго чекав.

У Запоріжжі пересадка пройшла успішно. Принаймні, «поведінка» донорського органу в організмі Володимира Масалова не викликала неспокою. Його стан увесь час контролювали, а обласне управління охорони здоров’я безкоштовно забезпечувало дорогими ліками. Проте через півроку другий унікальний в Україні пацієнт також помер. У машині «швидкої» йому раптово стало погано, і навіть масаж серця, який спробували зробити в дорозі, не дав результатів. Як стверджує хірург, який його оперував, професор Олександр Ніконенко, жодної вини медиків у цьому випадку не було. Навпаки, образливо, що після їхніх зусиль Володимир Масалов, не винісши особистої, а швидше, кар’єрної драми, вирішив накласти на себе руки.

Але не все так сумно. Сьогодні в Україні живі та здорові Едуард Соколов і Анатолій Бураненко, які можуть розповісти про те, як довго їхні прізвища зазначалися в листку очікування та як часто вони втрачали надію на успішний результат. Адже при їхніх діагнозах пересадка органу була єдиним шансом. В Інституті хірургії та трансплантології разом із ними також місяцями сподівалися до десятка пацієнтів. Проте донорських сердець вистачило не всім...

Так уже склалося, що розроблений трасплантологами «профільний» закон Верховна Рада затвердила практично одразу. Але депутати внесли до нього одну поправку — ввели так звану презумпцію незгоди. Це означає, що українські лікарі мають два варіанти: або переконати людину віддати свій орган після смерті, або попросити на це дозволу в родича загиблого. І те, й інше, звісна річ, тягне за собою низку етичних запитань. Що стосується серця, його, як відомо, можна забрати лише тоді, коли зафіксована смерть мозку. Притому на розмови з родичами, забір і транспортування донорського органу, а також його експрес-обстеження відводиться щонайбільше три години — саме стільки може «прожити» серце. Лише за рік і лише в столичній лікарні швидкої допомоги гинуть 50—60 тисяч осіб. За оцінками лікарів, це могли бути понад 40 врятованих сердечників і 100—120 пацієнтів, які мають серйозні проблеми з нирками. Однак за весь минулий рік в Україні було проведено всього 53 трансплантації різних органів. Тоді як, наприклад, у Польщі за 12 місяців у середньому здійснюють тисячу пересадок нирок, 500 серця і 300 печінки. Щоправда, там кожен громадянин країни — потенційний донор. Якщо когось це не влаштовує, — досить повідомити в профільну службу. Вони внесуть відмовника в електронну базу даних, і це автоматично виключить його донорство. В Австрії, де в одній клініці, буває, за добу з допомогою пересадки органу рятують до 10 пацієнтів, — інший підхід. Там при отриманні паспорта в людини цікавляться: чи згодна вона після своєї смерті бути донором. У більшості випадків у документі з’являється «позитивна» позначка.

«Наздогнати» Європу та США в справі порятунку шляхом пересадки органів Україні, крім закону, не дозволяють ще два чинники: фінансування та стереотипи самих українців. Наприклад, згідно з дослідженням, проведеним центром «Соціальний моніторинг», стати донором після своєї смерті в нас погодилися б лише 34% опитаних. Такий низький показник лікарі пояснюють недовірою до вітчизняної медицини. Посилюють ситуацію й медіа, які змальовують моторошні картини медиків-торговців органами. «Повірте, — каже заступник директора Інституту хірургії та трансплантології АМНУ Борис Тодуров, — так звана чорна трансплантологія неможлива. Пересадка органу — настільки трудомісткий процес, який вимагає участі кількох десятків людей, що здійснити його в напівпідвальному приміщенні фізично нереально. До того ж, ця процедура дуже дорога. Кому захочеться йти на злочин, якщо відсутній його мотив — прибуток».

Трансплантологія справді дуже капіталомістка сфера. Зі слів О. Ніконенка, собівартість пересадки, скажімо, нирки становить 25—30 тисяч гривень. І це за умови, що не використовують дорогих препаратів, які, до речі, збільшують шанси на виживання. Але хоч як парадоксально, трансплантація нирки, на думку фахівців, економить бюджетні гроші. Пацієнт стає повноцінним членом суспільства. Йому не треба тричі на тиждень проходити очищення крові, яке лише в рік обійдеться в 60 тисяч гривень, йому не випишуть допомогу з інвалідності, йому регулярно не викликатимуть «швидку»... Водночас обласні відділи охорони здоров’я не поспішають виділяти кошти на пересадки, а регіональні центри трансплантології позбавлені централізованого фінансування. Благо, вже минулого року в бюджеті Академії медичних наук з’явилася графа «високотехнологічні операції». Отже, в інституті хірургії та трансплантології могли б робити пересадки. І, можливо, навіть їхня кількість була б не набагато менша за необхідну: лише «заміна» серця рекомендована в Україні, за найбільш заниженими оцінками, трьом тисячам осіб. Проте пропаганда донорства в нас, як і раніше, відсутня.

При всьому цьому чотири пересадки серця, кілька сотень пересаджених нирок й унікальна операція з пересадки частини печінки від матері дитині дозволяє Україні перебувати, так би мовити, в клубі обраних. Лікарі стверджують, що трансплантологія сьогодні — індикатор розвитку в країні медицини. Шанси на те, що в нас «заміна» органів перестане бути надзвичайною подією, є. Медики сподіваються на просвітницьку роботу, а крім того, ймовірно, в бюджеті-2005 фінансування трансплантології значно збільшиться.