«Якщо комусь до вподоби колишній радянський режим, хай створить музей цього режиму»

Відгук на статтю Юрія Шаповала «Музей окупації? А хто окупанти?!», «День» №98, 19 червня 2007 р.

Психологія у противників музею приблизно така: ми проти музею і решта теж має бути проти. А якщо би хтось вирішив раптом відкрити музей абстрактного мистецтва, а більшість його не визнає і навіть мистецтвом не вважає, то що музей не відкривати ні в якому разі? Це смішно. Люди сповідують різні погляди і в демократичній державі мають право на їх відкрите висловлювання, незважаючи на те, подобається це комусь чи ні. І не в тому біда, що хтось вважає, що жодної окупації не було, а в тому, що ця людина абсолютно не сприймає протилежної думки. І не тільки не сприймає, а відмовляє їй у праві на існування. Типове авторитарне мислення. Якщо вже комусь дуже до вподоби колишній радянський режим, то хай створить музей цього режиму. А люди самі вирішать, до якого музею їм ходити — окупації чи «антиокупації», хоча я дуже сумніваюся у тому, що подібні музеї будуть відвідуватися взагалі. На половині території України стоять пам’ятники Леніну, а друга половина їх повикидала на смітник. У містах Західної України є вулиці Степана Бандери, а на Донбасі вулиці Дзержинського. І що це розколює Україну? Україну розколюють політики, котрі постійно акцентують подібні речі, а люди в принципі готові з ними миритися. Мені розповідав свідок сцени у трамваї, як група молодих російськомовних гостей Львова поводила себе у вагоні брутально і нахабно доти, поки водій не оголосив: «Наступна зупинка — вулиця Степана Бандери». І зразу в трамваї стало тихо. Хлопці зрозуміли, що тут інші реалії, проти яких годі виступати. Але що після цього їм не захочеться їздити до Львова чи у Карпати або взагалі у них виникне думка про необхідність поділу держави? Отож не треба робити великої трагедії з самого факту існування музею окупації. Трагічні події в країні відбуваються, але вони відбуваються в зовсім інших місцях і з інших причин.