Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Застиглі миттєвостi танцю

У фойє Національної опери України відкрилася виставка, приурочена 80-річчю балетної трупи театру
15 січня, 2005 - 00:00
ЗНІМАЮЧИ БАЛЕТ, ТРЕБА ВМІТИ РОЗРАХУВАТИ МОМЕНТ ПОЛЬОТУ. САМЕ ТОМУ РОБОТИ ОЛЕКСАНДРА ПУТРОВА ТАК ІНТРИГУЮТЬ ВІДВІДУВАЧІВ ВИСТАВКИ / ФОТО МИХАЙЛА МАРКIВА / «День»

Взагалі-то, якщо бути більш точними, то Київському балету не 80, а вже понад 200 років — вважає президент Української академії танцю Юрій Станішевський. Цьому є документальні свідчення. У 1867 році у Києві побудували перший театр. Він знаходився на місці, де нині височіє Український дім. Саме там пройшли перші балетні спектаклі. Трупа Дмитра Шурая, хоч і складалася з кріпосних артистів, але залишила помітний слід у розвитку слов’янської культури. Київська публіка високо цінувала майстерність артистів, які блискуче грали в операх і водевілях. Річ у тому, що в ту пору балет як жанр мистецтва в царській Росії ще не склався і артисти виконували танцювальні, хореографічні і пластичні номери в оперних і водевільних виставах. Але поступово, бачачи інтерес глядачів до танців, Шурай став ставити балети. Наприклад, коли приїздив до Києва знаменитий російський композитор Петро Чайковський, то танцювальну групу збільшували до 8 пар артистів. Потім, коли в театрі працювала Броніслава Ніжинська, в постановках брали участь вже 12 пар танцівників. А перші хореографічні композиції на українську тематику в 1908 р. поставив Станіслав Ленчевський: «Жнива в Малоросії», «Приморське свято», «Малоросійське весілля» тощо, які виконувала трупа з 10 пар артистів. На кількох спектаклях побував князь Шариков (меценат, знавець мистецтва). Він із захопленням написав: «Київські балетні спектаклі йдуть краще, ніж у Москві та Петербурзі, а наша столиця не має такого багатства яскравих танцівниць і блискучих індивідуальностей, які є в київській трупі»...

Велика балетна трупа з’явилася разом зі створенням Київського театру опери і балету. Тому датою народження Київського балету мистецтвознавці вважають 1925 рік. У той період трупа нараховувала 80 чоловік. Її очолив відомий хореограф, у минулому прекрасний танцівник Большого театру Леонід Жуков, а примою-балериною була його дружина Марія Рейзен. Вони разом створили цікаві постановки: «Дон Кіхот», «Корсар», «Баядерку», «Жізель», «Лебедине озеро». Як підкреслює Ю. Станішевський, зі справжньої класики розпочалося становлення Київського балету. Так, на нашій столичній сцені «Лебедине озеро» ставилося більше 20 разів, «Дон Кіхот» — більше 25 разів (у різних варіантах). Трупа, оволодівши класикою, приступила до створення національного балету. У 1932 році в театрі поставили перший український балет «Пан Каньовський» Михайла Вериковського. Примітно, що в тій постановці вперше хореограф об’єднав класичний і український народний танець. У виставі було створено абсолютно нову танцювальну лексику. На думку Ю. Станішевського, класичний і народний український танець дуже близькі (стрибки, присядки, витончені хороводи). З тієї постановки бере свій літопис наш національний балет.

У 1940 році в репертуарі театру з’явився легендарний балет «Лілея», поставлений за мотивами поеми Т. Шевченка, нині ця постановка йде у версії Валерія Ковтуна. Потім у 46-му році поставили «Лісову пісню» (в 1958 її оновили і відтоді цей знаковий балет залишається в репертуарі театру). Радує, що незважаючи на віяння моди, наша трупа зберігає класику і національний репертуар, хоч і не секрет, що твори українських сучасних авторів досить рідко йдуть на нашій столичній сцені. Можливо, незабаром ситуація зміниться на краще. Нині в театрі триває робота над створенням балету «Бояриня» Віталія Кирейка (про це читайте в найближчих номерах «Дня»).

В історії Київського балету було багато яскравих сторінок, адже це неповторне, живе мистецтво. Щоразу народжується нова вистава, а деякі миті цього дива відображено у фотографіях. На виставці представлено роботи фотомитця Олександра Путрова. В минулому він був сам танцівником, тому чудово знає як непросто народжується роль і вистава. Ще виступаючи на сцені, якій він віддав понад 20 років, Олександр Іванович захопився фотографією, але раніше це було хобі, а нині він вже майстер фотографії. У Олександра Путрова є серія робіт «За лаштунками» — про те, як проходять репетиції, народжуються вистави. Маленькими шедеврами фотографа можна назвати його знімки, що відобразили миті прем’єр, різних спектаклів.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments