Довгий шлях до вшанування

Історія Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного) — нащадка австрійського імператорського роду, який усіма силами захищав інтереси нашої держави — є унікальною і давно заслуговує на численні екранізації. «Він палко любив Україну, абсолютно безкорисно, без всякого бажання посісти український монарший престол, як дехто про нього писав, — розповідає провідна наукова працівниця відділу історії Української революції (1917 — 1921 рр.) Інституту історії України НАНУ, кандидатка історичних наук Тетяна ОСТАШКО. — Вже після того, як завершилися невдачею Українські національно-визвольні змагання 1917 — 1921 років, він брав участь у численних українських політичних акціях в еміграції, мав тісні контакти з Організацією українських націоналістів, за що, власне, й поплатився своїм життям. Радянська влада саме цей зв’язок і поставила йому в провину, коли він був викрадений більшовицькими агентами з англійської зони Відня. Його любов до України драматично завершилася ув’язненням: Василь Вишиваний помер у Києві в Лук’янівській в’язниці в 1948 році».

АРИСТОКРАТ, ПРО ЯКОГО РОЗПОВІДАЛИ ІСТОРИКИ ТА «День»

Однак, попри цю відданість нашій державі, тривалий час знання про Василя Вишиваного перебувало поза увагою значної частини суспільства. Чому ж такою довгою була дорога українців до пам’яті про Вільгельма Габсбурга? «У 2008 році ми з моїм чоловіком, професором Юрієм Терещенком, підготували перше видання книжки «Український патріот з династії Габсбургів», яка була перевидана 2011 року. Зараз ми працюємо над третім виданням. Видається, ми були одними із перших, хто дізнався, де саме закінчилося життя Василя Вишиваного, тому що в різних енциклопедичних джерелах до кінця 90-х років не було жодної інформації про це. На жаль, нам не вдалося знайти точне місце його поховання, відомо тільки, що він був похований разом з іншими політичними в’язнями на Лук’янівському кладовищі.

І є інформація, що політичних в’язнів ховали між могилами, на стежках, для того, щоб стерти пам’ять про них. Можливо, з цим пов’язане те, що він так довго йшов до нашої національної пам’яті, — пояснює Тетяна Осташко. — Він був настільки унікальним, що ніколи не вписувався в народницьку концепцію. По-перше, монархіст. По-друге          — належав до австрійського імператорського роду, хоч це була відгалужена гілка. Але саме те, що він мав такий високий статус, аристократичний, можливо, й не сприяло тому, щоб він був «усталеним героєм», як наші пролетарі та ін. Також навколо нього було чимало легенд, а заглиблюватися в них, глибоко їх вивчати в багатьох не було бажання».

Утім, поступово ситуація змінюється: відкриття у львівському п’ятизірковому готелі BANKHOTEL іменного номера Василя Вишиваного (поштовхом до чого стали публікації про Вільгельма Габсбурга в «Дні», який був першопроходьцем серед медіа в актуалізації цієї історичної постаті в суспільному просторі; в бестселерах Бібліотеки газети «День» «Корона...» і «День вдячності» містяться статті, присвячені видатному патріоту нашої держави), опера «Вишиваний. Король України», прем’єра якої мала б відбутися ще минулого року, а тепер — освячення місця для майбутнього пам’ятника ерцгерцогу.

«ТАКІ ГЕРОЇ НАМ ДУЖЕ ПОТРІБНІ»

Місце, обране для пам’ятника (вул. Іллєнка, 39), символічне — неподалік від Лук’янівської в’язниці, де колись обірвалося життя Василя Вишиваного. Як зазначає Тетяна Осташко: «Варто відзначити, що справу встановлення цього пам’ятника взяла на себе українська громадськість. Це Музичний Батальйон, а також організатори вшанування пам’яті полковника Болбочана й встановлення йому пам’ятника. Слід сказати, що обидва герої також були пов’язані між собою, тому що навесні 1918 року, коли легіон Українських січових стрільців був переведений до Олександровська, де в цей час містився Другий запорізький полк під командуванням Петра Болбочана, діячі познайомилися і зробили спільну подорож на Хортицю».

«На моє глибоке переконання, нам такі герої дуже потрібні, їхню пам’ять потрібно вшановувати. І пам’ятників має бути набагато більше. Над цим має працювати й Інститут національної пам’яті й Інститут історії України. Тому що найважливішими рисами Василя Вишиваного, крім любові до України, була ще шляхетність і чесність. Можливо, тому стільки часу знадобилося для усвідомлення політичною елітою, що таких героїв потрібно популяризувати, — підсумовує Тетяна Осташко. — Ще приблизно 2012 року ми пропонували перейменувати в Києві вулицю М.Гайцана на Печерську на честь Василя Вишиваного. Цей проєкт тоді не відбувся. Потім ми пропонували в 2014 році. Зрештою, перейменували, в Києві тепер є вулиця Василя Вишиваного, але вона десь у мікрорайоні ДВРЗ на задвірках (колишня вул. О.Дундича). Це дуже маленька вулиця, і ті, хто нею проходять, напевно, навіть і не здогадуються, хто такий Василь Вишиваний. Якщо в центрі буде такий пам’ятник, то в людей буде зацікавлення. Знаю, що коли на Печерську перейменували вулиці Кутузова, Суворова на імена українських воєначальників (генерала Алмазова, М.Омеляновича-Павленка), то дуже багато моїх знайомих почали цікавитися, а хто ж це за люди, чому на їхню честь були перейменовані вулиці. Тож і пам’ятники, і перейменування вулиць — це дуже важливо, щоб національна ідея закріплювалася в голові українців. Це так би мовити та національна пам’ять, яку мають поширювати українські історичні інституції».

Встановлення самого пам’ятника планують здійснити вже цьогоріч — на День вишиванки.