«Реліквії – і Політехніки, і України, і світу»

На подію, що відбуватиметься у головному корпусі Львівської політехніки, запрошено багато гостей, серед яких — представники уряду. Запрошена на презентацію і головний редактор «Дня» Лариса Івшина.

Про що йшлося на урочистостях і хто приїхав привітати політехніків із реставраційними (і не тільки) успіхами у галереї Матейка та колишньому читальному залі — вже незабаром у «Дні».

А у переддень події «День» запросив до розмови керівника реставраційних робіт — завідувача кафедри архітектури та реставрації, доктора архітектури Миколу БЕВЗА, який розповів про обсяги робіт, а вони — справді неймовірні (і не тільки реставраційні, а й, зокрема, пошукові — історико-архівні), також про наступні етапи роботи — у головному корпусі Політехніки і не тільки.

«ПІД ТРЬОМА-ЧОТИРМА ШАРАМИ ПОФАРБУВАНЬ — МИСТЕЦЬКА МАЛЯРСЬКА ДЕКОРАЦІЯ СТІН»

І далі — пряма мова професора Бевза.

— Роботи розпочалися у січні 2015 року. На початку мали фрагментарний характер, тому що виконувався ремонт актової зали. Це був зимовий час, коли з метою економії, всі це пам’ятають, вимикали опалення. В цей час, коли студентів не було і зала не експлуатувалася, господарська частина Політехніки ухвалила рішення про ремонт.

Кафедра реставрації скористалася тим, що у залі були риштування, і виконала дослідження стін. І ті зондажі, розкриття пофарбувань тиньку показали нам, що під трьома-чотирма шарами пофарбувань насправді є мистецька малярська декорація стін. І це спонукало нас до розширення досліджень.

Ми провели архівний пошук, проаналізували всі архівні фотографії, знайшли креслення зали Юліана Захарієвича — архітектора, автора проєкту корпусу — й отримали матеріал про те, що зала мала мистецьку декорацію. Ця декорація, як ми виявили історико-архівним пошуком, була знищена у 1930-х роках, коли Галичина відійшла до Польщі. Польська держава давала великі кошти на технічні виші у зв’язку з мілітаризацією країни. І тоді були проведені такі ремонти, які спричинилися до втрати первісного образу актової зали та інших приміщень Політехніки.

Це мало свої причини. Одна з них — впровадження центрального опалення та інших технічних нововведень. І, очевидно, це спричинило певні проблеми. Вони розв’язували ті проблеми без реставрації — наприклад, ті малярські декорації просто зафарбували. І в результаті зала отримала у 1930-х роках пофарбований, модерний вигляд.

У радянський час ще двічі відбувалося пофарбування. Щоправда, відбулася й спроба реставрації стелі, а зала має унікальну стелю. Але реставрації не відбулося — це було накладання фарбових шарів. Тобто це були роботи, не пов’язані з автентикою. Просто освіжили стелю.

Отже, після зондажів ми отримали дозвіл від ректора зробити розкриття заввишки один метр і завширшки одне поле, одне дзеркало і заекспонувати там автентичну мармуризацію стін.

Ми це зробили. Це всім сподобалося. Роботи були завершені у травні 2015 року.

Ми наполягали на тому, щоби реально виконати очищення всіх стін, бо ці роботи могли виконувати студенти і викладачі кафедри — поступовими кроками, що не перешкоджатиме діяльності зали.

Але ця наша ідея не знайшла відразу підтримки. Ректор дозволив робити лише одне дзеркало міжколонне — тільки розкрити і залишити як експонат.

Ми виконали цю роботу за три місяці. На вересень мали одне поле — розчищене, доповнене, законсервоване, повосковане за тими, автентичними, технологіями. Тоді й вирішили, що, можливо, варто збільшити площі реставрації.

«ЦЕ БУЛА ФАКТИЧНО ОСТАННЯ ГЕНІАЛЬНА РОБОТА ЯНА МАТЕЙКА»

— А ключовим став такий аргумент.

Коли ми досліджували верхній ярус зали, фриз, то виявили, що довкола картин були не просто малярські декорації — там були рисовані рами. І це нас наштовхувало на думку, що там була якась зовсім інша програма декорування фризової частини зали. Вона прикрашена алегоричними скульптурами, і ми вважали, що там ці картини з’явилися пізніше — у другий етап опорядження зали, в 1892 — 1894 роках.

Зондажі показали, що там справді є погано збережені рисунки, а не малярська декорація. І це також було поштовхом до того, що потрібно дослідити і провести ширше розкриття, ніж просто заекспонувати одне поле.

Але, крім того, наші роботи показали одну дуже важливу технічну сторону. Зала була в 2015 році заново ще раз пофарбована. Це були сучасні дисперсні фарби, які лягли на попередні нашарування. І коли ми почали лабораторно аналізувати «поведінку» стін, то дійшли висновку, що через п’ять років це буде лущитися. І ми наполягали на тому, що ще одне додання шару спричинить більші проблеми через кілька років, ніж ми маємо сьогодні, аж до втрати автентики.

Ректор дослухався до наших аргументів.

Ми поставили на ці роботи двох викладачів, аспірантів і долучали студентів. Робота виконувалася малими кроками. Це було чотири роки безперервної роботи.

Найтяжче було працювати на верхній частині, на фризі. Нам довелося пройти навчання, отримати дозволи. Але там виявилося найцікавіше.

Там висять картини Яна Матейка, натягнуті на дерев’яні рами. І та декоризація, яку ми виявили на стінах, котра теж частково виконана під мармуризацію, частково — як орнаментально-геометричні композиції, мала імітувати фреску.

В епоху Ренесансу, Бароко фреску робили на сирі стіни. Очевидно, в ХІХ столітті це вже було проблемним — це дорогі роботи. Тому вирішено було йти іншим шляхом, тим більше, що замовляло картини міністерство освіти Австрії в Яна Матейка, і відбувалося це у стислі терміни. Планувався візит цісаря до Львова, і потрібно було завершити опорядження зали, на що бракувало часу. Матейко — старша особа, а він був найвідомішим майстром на території східної частини Австрійської імперії. Йому доручено було виконувати ці роботи, а він, очевидно, на риштуваннях уже не міг стояти. Він помер 1899 року, і це була фактично остання його геніальна робота.

Програма робіт була затверджена міністерством, і це — дуже цікаві сюжети. Картини малювалися у Кракові, згодом були привезені до Львова і натягнуті (наклеєні) на стіни. І ті рами готувалися як мистецьке тло для цих картин. І це мала бути імітація фресок.

Тепер зрозуміло, чому ті рами висіли без картин, бо була первісна програма їх наклеювати.

Зараз, коли ми виконали всі роботи — розчищення, відтворення, консервацію всіх цих елементів, — на нас чекає наступна фаза роботи. Тому що тепер треба думати над тим, як привести ці картини до автентичної ідеї. Тим більше, що вони натягнуті тимчасово. І картини нищаться від того, що натягнуті на тимчасові рами.

«РЕСТАВРАЦІЮ КАРТИН ТРЕБА ПРОДОВЖИТИ — НЕ В МАЛЯРСЬКОМУ, А В ТЕХНІЧНОМУ АСПЕКТІ»

— Я сподіваюся, що ми знову ж таки переконаємо спільноту Політехніки, що реставрацію картин треба продовжити — не в малярському, а в технічному аспекті. Їх потрібно перетягнути на інші рами, які були би достосовані до тих картин. Або справді наклеювати на стіну. Але оскільки вони вже 130 років є без стінової експозиції, то ми відстоюємо і будемо виносити на засідання науково-методичних і вчених рад рішення про дуже делікатні, але спеціально запроєктовані рами, які би «товаришували» в адекватний спосіб із самими полотнами, тому що, без сумніву, це — дуже цінні полотна. Це реліквія — і Політехніки, і України, і світу.

Крім отаких цікавих аспектів роботи, нам довелося стикнутися з масою інших проблем, які були спричинені втратами.

Очевидно, що коли зала створювалася у ХІХ столітті, там не було електрики, центрального опалення, обігріву. Це були печі. Ми вже знайшли залишки цих печей. Це були чавунні, мистецько виконані печі, які стояли у двох місцях зали. Маємо аналоги тих печей. Можемо їх експонувати у музеях наших. Вони втрачені. Можливо, десь вони є. Але в Політехніці не збереглися.

Крім того, зала мала освітлення. Як ми встановили, воно було на гасових лампах. І були настінні світильники, які, на жаль, не збереглися. Ми тільки констатували сліди від них. А на фотографіях збережена лише центральна гасова люстра дуже цікавої конструкції. Наші спеціалісти розібралися, що це була за технологія, і виконали креслення. І коли ми показали графічну і комп’ютерну реконструкцію цієї лампи, то ректор загорівся ідеєю її відтворити.

Ці роботи відбувалися паралельно з реставрацією зали і тривали майже рік. Люстра відтворена — звичайно, під електричне освітлення. Ми вважаємо, що ця люстра є мистецькою окрасою зали, бо виконувалася за спеціальними ескізами, і, напевно, ці ескізи виконувалися професорами кафедри архітектури і рисунка, мабуть, під наглядом професора Марконі, який був автором скульптурного декору і пластики в залі.

Крім того, ми виявили, що було заплановано встановити у залі чотири погруддя. Задум не був реалізований. Хоча ми знайшли в супрапортах дверних спеціальні ніші й кронштейни. Можливо, погруддя й були виготовлені — потрібно продовжити пошук. Напевно, це були погруддя якихось ключових фігур науки кінця ХІХ століття, які були пов’язані зі Львовом або, можливо, з розвитком Австрійської держави.

Ми зараз аналізуємо на загал мистецьку програму головного будинку Політехніки. Тому що ще не було доброї монографії про мистецьке опорядження — ми її готуємо. І в головному корпусі є справді унікальні розписи — в інших частинах будинку. І вони є сюжетні. Тобто там є справді галерея портретів — і алегоричні зображення, і прямі портретні зображення вчених. Тому після розшифрування цього опорядження, сподіваємося, матимемо цільніше бачення того, яка була кінцева програма опорядження самої актової зали.

«У БІБЛІОТЕЦІ ЗБЕРЕЖЕНІ УНІКАЛЬНІ МЕБЛІ»

— Крім робіт в актовій залі, які зводилися до очищення, консервації, реставраційного доповнення, воскування і відтворення-імітації мармурового покриття стін, ми виконували паралельно (з 2018 року) дослідження і реставрацію старої бібліотеки — це приміщення навпроти актової зали.

У бібліотеці збережені унікальні меблі. В Центрально-Східній Європі це, напевно, єдиний такий екземпляр меблів. На жаль, у радянський час вони були дуже сильно понищені, замальовані олійними фарбами в окремих місцях. Саму колекцію стародруків винесли в приміщення бібліотеки, яке було окремо збудоване в 1930-х роках.

Ще в довоєнний час зала експлуатувалася як читальний зал. Після війни, в радянський час, там була впроваджена інша функція. Це була зала виставок досягнень. Шафа не дуже пасувала до цього — її модернізували. Винесли верхній ярус шафи і приміщення бібліотеки, і потім він загинув (не можемо знайти слідів).

Буквально перед відкриттям відреставрованого приміщення завершили нове лакове покриття шафи. Перед тим — виконали доповнення втрат. Зробили відтворення. І розшифрували також біографію цієї мистецько-столярної роботи. Там є портрети в маскаронах авторів — Юліана Захарієвича і Марконі. Відтворили й первісний малюнок підлоги. Наразі не замінили — на нас ще чекає повернення автентичної підлоги.

Бібліотеку ми адаптуємо під залу урочистих подій. І, звичайно, оскільки це була читальна зала для студентів, то ми би хотіли, звичайно, щоби отаке, студентське, користування залою відбувалося. Щоби там було, приміром, вручення, дипломів магістрів та інші події, пов’язані з нагородженням студентів з боку ректора й інші найвизначніші події Політехніки.

«ПОЛІТЕХНІКА БУЛА ТРЕТЬОЮ ТЕХНІЧНОЮ ШКОЛОЮ ЄВРОПИ І ЗАДУМАНА ЯК ЦІЛІСНИЙ АРХІТЕКТУРНИЙ АНСАМБЛЬ»

— Ця робота, я вважаю, розкрила нам дуже цікаву сторінку біографії Політехніки.

І ці роботи, сподіваюся, теж будуть продовжуватися, тому що виконати за два роки повну реставрацію не було можливим.

Ми хотіли би повернути до читацької зали частину колекцій, і зараз ведемо роботу з бібліотекою Політехніки. Вони складають програму, яким чином можна би було заповнити відреставровану шафу, щоби вона виконувала первісну функцію, коли там зберігалися стародруки і книги для користування студентів. Очевидно, сьогодні це теж є можливим. Тим більше, що ми маємо можливість виконувати сьогодні це на нових технічних рівнях. Можемо давати доступ до окремих виняткових публікацій і через інтернет, але теж можемо проводити це і безпосередньо в залі — у разі окремих, важливих моментів. І можемо також створювати нову історію — можемо окремі новітні досягнення в Політехніці теж нотувати в якихось альбомах, навіть — престижніших виданнях і теж нагромаджувати це. І фактично ця зала була би і сховищем новітніх досягнень Політехніки, у відповідний спосіб, мистецьки підготовлених і заекспонованих у цій залі.

Тому можу сказати, що у нас — багато цікавих планів. І все для того, щоби це слугувало промоції Політехніки, промоції науки в Україні й промоції загалом студентства. Тому що освіта — це невід’ємна частина культури від епохи Середньовіччя. А Львів відомий як центр освіти у Центральній і Східній Європі.

І хотілося би, щоби ті дві зали були візитками в українську науку і були візитками української науки в Європі і світі.

А кінцева наша мета — після того, як ми завершимо роботи в залах, ми хотіли би перейти в інші приміщення, тому що маємо збережені в Політехніці унікальні меблі з ХІХ століття в окремих приміщеннях, маємо також реставрувати мистецьке опорядження ще в кількох загальних громадських частинах приміщення головного корпусу.

Ми плануємо кампус Політехніки подати до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Політехніка була третьою технічною школою Європи і задумана як цілісний архітектурний ансамбль, і цей ансамбль — прекрасно збережений (на території, при головному корпусі, плануємо й сади відновити). Львів входить до Списку ЮНЕСКО (і церква Юра там є, а цей храм є територією навпроти Політехніки). А наша ідея полягає в тому, щоби розширити львівську номінацію у списку ЮНЕСКО за рахунок того, щоби поряд з духовним центром Галичини і Львова, комплексом церкви Юра, був і освітній центр — комплекс Політехніки, кампус головного будинку Політехніки. Вони б — ці два центри, релігійний і духовний, -доповнювали одне одного. І слугували би теж промоції України у Списку світової спадщини».

Довідка «Дня»

Головний корпус Львівської політехніки споруджений у 1873—1877 роках у неокласичному стилі за проєктом архітектора Юліана Захарієвича для розміщення Цісарсько-королівської технічної академії. Юліан Захарієвич спроєктував також оформлення інтер’єрів споруди.

Продовження розмови із завідувачем кафедри архітектури та реставрації, доктором архітектури Миколою Бевзом — у наступних числах «Дня». Йтиметься, зокрема, про вартість виконаних робіт.лл