Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Я. Війна. Моя сім’я

Три історії підлітків із Маріуполя
24 січня, 2019 - 10:02
ФОТО ЄВГЕНА СОСНОВСЬКОГО

24 січня минає чотири роки з тієї фатальної суботи, коли російські «гради» обстріляли житловий квартал «Східний» на окраїні Маріуполя.

За чотири роки тут багато чого змінилося: із пригніченого війною міста Маріуполь перетворився на квітучий осередок повноцінного мирного життя. Але рани від запеклих боїв залишилися. І це не тільки пошкоджені будівлі, які ще не встигли відновити. Вони пульсують у пам’яті жителів міста, незалежно від їхнього віку: діти, яким у 2014—2015-му було десять-одинадцять, уже стали підлітками, але вони добре пам’ятають події тих років...

Ми продовжуємо публікувати свідчення маленьких українців, які живуть у прифронтовій зоні — в межах проекту «Маленькі власкори Донбасу», започаткованого проектом з творчої освіти для дітей «Жовтий Автобус» разом із газетою «День». Сьогодні своїми оповідями про війну діляться юні маріупольці. 


ФАТАЛЬНИЙ СІЧНЕВИЙ ДЕНЬ

Єлизавета БАСТРИГИНА, 15 років

Воістину найжахливіше на Землі — страх за своє життя і життя своїх близьких — я відчула в одинадцять років.

Тоді, будучи звичайною маленькою дівчинкою, щодня ходила до школи, робила уроки, спілкувалася з друзями. Все своє життя жила у звичайному районі, у звичайному приватному секторі. Часто ходила до лбабусі, яка мешкала неподалік, на сьомому поверсі однієї з таких самих звичайних, однотипних дев’ятиповерхівок. Хто б міг подумати, хто б міг передбачити, що саме цим абсолютно непримітним місцям доля обіцяє щось жахливе?

 ...Усе йшло своєю чергою: люди поспішали на роботу, до магазинів, діти — на навчання, люди похилого віку і старенькі розмірено прогулювалися, дихаючи свіжим, злегка прохолодним повітрям, адже зима у нас рідко буває холодною, і тому навіть січень нагадує сірий листопад. Я спостерігала за всім цим, сприймала цю метушню як належне, і не могла собі уявити чогось іншого. Це було моє життя, життя маленької дівчинки. Як я любила відвідувати бабусю, ходити з мамою до магазину за продуктами, а потім приходити додому і допомагати їй готувати... В один з таких похмурих і нехолодних січневих днів увесь мій світ зруйнувався.

24 січня 2015 року, в шостому класі, мені вперше довелося відчути страшне дихання війни. Суботнім ранком, коли багато людей вирушили на прогулянку, пішли на ринок за покупками, мій рідний мікрорайон «Східний» обстріляли з важкої російської артилерії.

Найжахливіший дим — це дим багряного полум’я, яке охопило щось твоє рідне. На дорогах були уламки снарядів, деякі будинки зруйновані і спалені. Майже все було посічено осколками. Це справжня розруха, яка запанувала не лише навколо людей, а й у них самих. Чиїсь життя виявилися зламані назавжди.

Моя мама в ту суботу могла бути в магазині, який вибух  зруйнував вщент! Напевно, я все життя дякуватиму долі за те, що мама так і не пішла туди в той день, а залишилася вдома.

Інколи думаю: добре, що я пережила все це в свої одинадцять років, а не в п’ятнадцять, скільки мені зараз. Тоді я ще багато чого не розуміла, лише знала, відчувала, що страшно це все, недобре, так не повинно відбуватися, люди не повинні гинути просто так. Але якби я відчула це на собі зараз, я не пережила б такого божевілля. Як може відбуватися таке на Землі?..

А час плине... Ось вже минуло майже чотири роки. Зараз я в десятому класі. І так, щодня ходжу до школи, роблю уроки, спілкуюся з друзями. Живу в тому ж «звичайнісінькому» приватному секторі. Мій «Східний» оговтався після того дня. Хоча навіть через місяці і роки не всі люди тут живуть, як раніше. Залишився різкий відбиток. Це слід від пережитого жаху, залишений того фатального січневого дня.

МАРІУПОЛЬ ПІСЛЯ ОБСТРІЛУ «ГРАДАМИ» / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

ІЗ РІДНОГО ДОМУ НАС ВИГНАЛА ВІЙНА...

Катя КОВАЛЬЧУК, 15 років

Пам’ятаю шок моїх батьків, який викликали події на майдані Незалежності 18 лютого 2014 року. «Беркут» і міліція повністю оточили урядовий квартал у Києві, вони били, вбивали абсолютно беззахисних людей. Ця новина розлетілася по всьому світу.

У той час наша сім’я жила в Горлівці. Ми сподівалися, що до нас це все не дійде, адже Горлівка — маленьке місто. Але ні, через місяць ми почули перші вибухи снарядів. Чули ночами гуркіт війни, але мама заспокоювала нас із братом і казала, що це просто грім.

З кожним днем ставало все страшніше. По місту їздили танки, над містом літали гелікоптери. У денний час ми не чули звуків снарядів, але коли наставала ніч, кожен гуркіт нам здавався останньою хвилиною життя. Так виходило, що ми з братом часто залишалися вдома самі, оскільки батьки працювали в нічний час. Ми постійно боялися відпускати їх на роботу: вони працювали недалеко від тих місць, де дуже сильно гриміло. Кожна ніч для нас була справжнім випробуванням.

Деякий час пострілів було не чутно. Ми подумали, що все закінчилося. Але від цієї тиші ставало ще страшніше: лякала невідомість того, що може статися завтра. У той час по телевізору почали постійно показувати тих людей, хто трагічно загинув, на кожному каналі був значок у вигляді палаючої свічки. Я у мами запитала: «Що це?». Мама пояснила. Після цього я перестала дивитися телевізор, мені було дуже страшно дивитися на цю свічку, я боялася, що незабаром ми всі помремо.

Якось ми виїхали до міста у справах. Як завжди, вдень було тихо. Тоді на вулицях людей було не дуже багато, ми гуляли біля однієї церкви, яку було нещодавно побудовано. І раптом тато тремтячим голосом сказав: «Сідайте до машини і поїхали!» Тільки ми проїхали метрів тридцять, почали бомбити. Ми їхали машиною... Від жаху, що в нас влучить снаряд, ми з братом почали по-справжньому просити Бога встигнути повернутися додому. Коли б не тато, нас би вже не було... Наступного дня ми виїхали з міста. На одній вулиці побачили на асфальті калюжу крові. Мама татові тихо прошепотіла: «Дякувати Богу, хоч трупи прибрали».

Ми, як і більшість наших городян, виїхали до Старої Ялти. Цілий тиждень боялися, що зараз стрілятимуть, але було тихо, все минулося, з’явилося відчуття безпеки. Біля моря ми прожили півтора місяця, потім переїхали до Маріуполя. Нам було важко знайти житло, оскільки грошей у нас було небагато. Близько тижня ми жили у знайомих, після цього орендували квартиру. Через декілька днів батьки повідомили нам, що поїдуть додому до Горлівки, аби забрати речі. Вони сказали, що їх не буде три дні. Мама говорила так, ніби прощалася з нами, нам з братом було страшно залишатися самим. Ми заспокоювали себе: лише три дні, це небагато... Але через три дні мама зателефонувала і сказала, що вони затримаються. У мене навернулися сльози на очі. Майже цілий тиждень ми з братом були абсолютно самі в чужому місті. Щоночі ми плакали. Ми думали, що ночами наші сусіди зверху голосно ходять — насправді, це були звуки пострілів, адже Маріуполь дуже близько від лінії фронту. Пізніше з’ясувалося, що батьки затрималися тому, що через військові дії були перекриті всі блок-пости. Напевне, це був найжахливіший тиждень у моєму житті!

...Було важко залишати місто, в якому прожили тривалий час, важко змиритися з думкою, що більше не повернешся і, можливо, ніколи вже не побачиш знайомі обличчя. Маріуполь у порівнянні з Горлівкою більш красивий, великий, світлий. Але мені так не вистачає добрих друзів, бабусь, дорогих серцю родичів. Дуже важко прийняти нову реальність, тому що ми не з власної волі залишили свій будинок, нас змусила війна. І зараз я мрію про мирне життя в Україні, про взаєморозуміння і доброзичливість людей.

Я. ВІЙНА. МОЯ СІМ’Я.

Микита ЯРЕМЕНКО, 16 років

Я довго роздумував, чи варто писати цей матеріал. Шістнадцятирічному школяреві неможливо уявити всі жахіття війни, навіть якщо він живе там постійно. Відверто кажучи, все могло бути набагато гірше.

Травень 2014-го

Тоді кремлівська зараза докотилася і до Маріуполя. Багато людей, не маючи високого матеріального і духовного рівня, вийшли на «референдум». Назвати його так без лапок не виходить — дуже вже смішною і одночасно страшною виглядала ця вистава. Моя бабуся була там і підтримала це. Але я її поважаю! Чому? Вона дуже розкаялася в цьому пізніше, зробила те, що досі не можуть зробити мільйони. Пік припав на 9 травня: сотня відморозків спалила будівлю маріупольської міськради вщент. Саме тоді зрозуміли, що це не закінчиться мирно.

Червень 2014-го

Ранок. На вулицю виїжджають дві машини і зупиняються біля будинку, паркан якого зрешечено кулями. Люди в балаклавах заходять у двір, і зав’язується бій. Хтось кинув шашку — і двір розчинився, лише дим і крики. Ні, це не новий шутер, а штурм будівлі з бойовиками батальйону «Азов». 14 червня — один з найщасливіших днів у моєму житті (як Новий рік чи Великдень), коли усвідомлюєш, що до твого міста повернулася цивілізація. На жаль, це була і трагічна дата — близько полудня на мосту підбили колону прикордонників. Удвічі жахливіше те, що це сталося на моїх очах (я сидів на даху за 200 метрах від мосту, не підозрюючи, що кожна сторона може мене прийняти за коректувальника і застрелити). Того дня я остаточно з’ясував хто поганий, а хто хороший.

Серпень 2014-го

Мій батько першим відчув неминучу загрозу від братського сусіда. Зараз ми в обличчя знайомі з багатьма захисниками Маріуполя, але тоді він просто вирушив на «Східний» рити окопи. Потім я поїхав разом з ним. Його попросили оглянути воєнну вантажівку, потім відремонтувати бензопили, генератори, і пішло... Якось я запитав: «Навіщо ми це робимо?» Він сказав, що ці люди нічого нам не винні, місто — наше, і захищати його маємо ми.

У січні 2015-го сталося те, що не могло статися в найстрашніших чеканнях — обстріл «Східного». Знаєте, як би черство це не звучало, але читати про обстріл у новинах і відчувати, що від вибухів твій будинок ходить ходором, а наступний снаряд летить у твій бік — це зовсім різні речі.

Що змінилося? Поїздки в поля з батьком для мене стали звичайною справою. Я егоїст і мені подобається думати, що хоч моя допомога в спротиві мізерна, мала — але є, отже, поки що я все роблю правильно. Я знайшов багато однодумців, з якими можна вільно поговорити, не боячись зачепити «незручну тему». І за це я вдячний війні — мимоволі вчишся відкидати неважливі речі і непотрібних людей на другий план, формуєшся як особистість набагато раніше. Війна — це жах, але підкорення — ще БІЛЬШИЙ жах...

Олена ЧЕРЕДНІЧЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ