Час — це капітал робітника розумової праці
Оноре де Бальзак, французький письменник

«Бальцеровича треба було вивезти з України в «опечатаному вагоні»*

Володимир Панченко — про те, чому ідеї польського реформатора «токсичні» для нашої державності
1 серпня, 2017 - 18:11
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Війна, борги і неправильні пріоритети заважають українській економіці  вийти на новий рівень розвитку. Свою зустріч з учасниками Літньої школи журналістики відомий економіст, голова Агенції розвитку Дніпра Володимир Панченко розпочав із коротенької лекції про шкідливість застосування догматичного підходу в управлінні економічними системами та процесами, яку проілюстрував красномовними прикладами з історії та сьогодення України.

ЧОМУ ДОГМАТИКИ В ЕКОНОМІЦІ — ЦЕ «ЗЛО»

— Догмат не дає можливості творчо переосмислити те, в чому ти перебуваєш. Одним із прикладів догми є теорія порівняльних переваг відомого економіста Давіда Рікардо. Приклад із підручника: «Португалія може випускати вино і сукно. Англія може випускати вино і сукно. Рікардо каже, оскільки Португалія витрачає 80 одиниць праці на вино й 90 на сукно, а Англія 100 — на вино і 120 — на сукно, висновок: Португалія повинна випускати вино, а Англія — сукно. Цей догмат вводиться на рівні підсвідомості як наука усім вільним країнам — конкурентам Англії. Колоніям просто забороняється вивозити готову продукцію, дозволено торгувати лише сировиною, а купувати готове лише в метрополії, а от «вільні країни» послаблюють догмами». До слова, коли Рікардо сказали, що його теорія не описує реального життя, він відповідав: «Значить, життя неправильне»..

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Одним із прикладів «догм», які нав’язують Україні сьогодні, — це тотальна боротьба з корупцією як шлях до економічного процвітання та досвід Сінгапуру. Усі закликають нас використовувати за приклад реформи «карликової» країни. Буцімто увесь секрет в тому, щоб побороти корупцію й відкрити товарні та фінансові ринки. Гаразд, давайте поборемо корупцію й відкриємо ринки? Але ринки у нас вже відкриті. Ми ж у СОТ. Давайте їх ще більше відкриємо. Підпишемо угоду про вільну торгівлю тепер із Китаєм, Ізраїлем, Туреччиною... Але, повірте, нічого доброго ми не отримаємо. Сінгапур застосовував ті інструменти, які некарликові країни (Україна — не карликова країна) застосувати не зможуть. Для нас догматичне використання законів карликової країни призведе до абсолютного вбивства економіки. Відкриття товарних ринків означає неможливість виробляти тут товари з нарощуванням їх конкурентоспроможності. Відкриваємо фінансові ринки. На сьогодні немає в Україні жодного українського банку: українського не за походженням капіталу, а за стратегією розвитку. Навіть ті сто банків, які залишилися, за моїми прогнозами, будуть знищені протягом наступних кількох років. Залишаться три державних банки й десять іноземних. Відповідно державні банки не зможуть гнучко працювати для того, щоб нарощувати конкурентоспроможність українських товарів, а іноземні банки не захочуть цього робити. Вони будуть фінансувати все, що є вторинним щодо технологій, все, що постачається за кредити. Чому Білорусь, яка була нижчою за технологічним розвитком від України, постачає тролейбуси і трактори? Не тому, що ці тролейбуси і трактори кращі, ніж ми можемо виробити, а тільки тому, що в них залишилися банки і страхові, лізингові компанії, які можуть фінансувати, страхувати ті компанії, які постачають продукцію на експорт.

Так, Сінгапур розвинутий, але догматичне копіювання його досвіду, без опису всієї ситуації, історичного моменту, в якому було здійснено прорив, призводить до того, що в Україні економічна ситуація стає ще гіршою, ніж у будь-якій іншій країні.

До речі, ще про Сінгапур. Позаяк це карликова країна, то головний її інструмент розвитку економіки —  офшор. Офшор у двох значеннях. Офшор в англійській мові — це не тільки те, що є фінансовою гаванню, де можна мінімізувати податки, а це те, що не знаходиться на материку. У Сінгапурі використали обидва значення: це порт для перевалки і фінансовий порт, де можна мінімізувати податки. До речі, для багатих індонезійців Сінгапур — це те, що приблизно для нас Швейцарія чи навіть австрійський Відень. Там багаті вчать своїх дітей, їхні дружини їздять на шопінг в тамтешні бутики тощо.

ВИСНОВКИ З ІСТОРІЇ З RYANAIR

Оксана СКIЛЬСЬКА, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Ви очолюєте Агенцію розвитку Дніпра, до завдань якої належить, зокрема, залучення інвестицій у місто. Чому в переговори про прихід ірландського лоукосту Ryanair не був включений Дніпровський аеропорт?

В. П.: — Тому що Дніпровський аеропорт не має такої можливості. Якщо «Бориспіль» — це державна компанія, то наш аеропорт є фактично приватним, там є державні частки в навігації, але більшою мірою він належить приватному власнику — Ігорю Коломойському. Відповідно, в нього поки що немає бажання розвивати цей аеропорт.

З іншого боку, приклад, який ви хочете отримати, — Львівський аеропорт. Я не захищаю Бориспільський аеропорт, але, з моєї точки зору, відмова Ryanair у тому вигляді, в якому проводилися переговори, була виправданою. Тому що спочатку треба повністю змінити бізнес-формат «Борисполя».

Лоукост вимагає мінімізації будь-яких своїх витрат, тому що потім він не буде брати ці витрати з клієнтів, щоб можна було за 20—30 євро кудись літати. Це логічно. Адже це — бізнес, тут немає ніякої благодійності. Тому треба думати, як знайти можливість аеропорту покривати свої затрати. Наскільки мені відомо, у Львові це питання вирішили таким чином: той збиток, який отримує аеропорт як компанія, покривається за рахунок фонду, гроші в який збираються з туристичних індустрій «HoReCa» (готелі, ресторани, кафе тощо).

В усіх країнах Європи, де є туристичний податок, чітко знають, куди потрібно вкладати для того, щоб отримати трафік. От ти привіз за $30 людину, потім «зняв» з неї в готелі $100 і на їжі ще $100. Чек туриста у Львові — близько $180 на добу. Це неспівмірно з чеком у Дніпрі. У нас доба для туриста — 1200 гривень. 

Щодо «Борисполя» і збитків, то давайте згадаємо, як будувався цей аеропорт! Із величезною корупційною складовою, як і НСК «Олімпійський», а також інші об’єкти до «Євро-2012».

Вони всі мають завищену вартість. Той, хто працює на державне підприємство, рахує ті можливості, котрі він може надати на основі тієї вартості, яка є в бухгалтерії. А «Бориспіль» у рази переоцінений. По-перше, цей аеропорт можна було побудувати дешевше. По-друге, реальна вартість будь-якого бізнесу рахується з грошового потоку, який він приносить.

Наприклад, якщо ми на цю будівлю витратили 100 млн, це не означає, що в бізнесі вона коштує 100 млн. У бізнесі оренда цієї будівлі, помножена на 10 років, і є її вартістю. Якщо виявиться 10 мільйонів, то це і є ціна цієї будівлі. І те, що сюди вкладені 100 млн, нікого в бізнесі не цікавить. Така от складна ситуація у нас із «Борисполем». Можна скільки завгодно поливати брудом і казати, що Ryanair іде, але не мати результату, якщо не зробити нормальних чітких кроків. Хоча б зробити перерахунок реальної вартості аеропорту і його послуг...

Ryanair, до речі, діє жорстко за законами бізнесу. Вони викидають у медіа-простір: «О, в Україні корупція, в Україні ідіоти» і т. д. У відповідь Україна могла б зробити білий і чорний піар, замовити аналітиків й експертів. Адже корупція —  це мінус по рейтингу. Переговори тривали не один день. Якщо говорити про те, що «Бориспіль» контролюється Коломойським, то цей провал передбачуваний. Проте, з точки зору держави, нам не важливо Коломойський, не Коломойський — нам важливо, щоб був трафік туди й назад. Тож треба ним і займатись.

НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ. КОЛОМОЙСЬКИЙ. ПРИВАТБАНК

Богдана КАПIЦА, Національний університет «Острозька академія»:

— Як змінився бізнес-клімат у Дніпрі після націоналізації «ПриватБанку»? Ваше ставлення до націоналізації «ПриватБанку»?

В. П.: — «Приват» з точки зору масштабів є національним банком. Тому бізнес-клімат у Дніпрі змінився так само, як і по всій країні. Я не знаю, хто автор проекту націоналізації, але це була дуже успішна операція.

Уже кілька років зрозуміло, що ті кошти, які надходили як рефінанс, не знаходили результату. Чому? Бо вони знову «проганялися» через кептивні компанії.

Не можна було допустити падіння «Привату», тому що це національний банк. Звичайно, якби це було зроблено раніше, то коштувало б дешевше. Але були нюанси...

От, кажуть: чому не зробили у 2014 році? Давайте згадаємо, де в 2014-му був Коломойський? Губернатор Дніпропетровської області. Тоді було  призначено два губернатори: Таруту — на Донецьку область і Коломойського на Дніпропетровську. Що робить Тарута?... Фактично, через Таруту ми втратили Донецьк. У Дніпрі ж в той час просто фізично відловлювали всіх сепаратистів, потім Корбан ще отримав за це купу кримінальних справ. Вибачте, за що там кримінальні справи? За незаконне володіння, купівлю/продаж зброї, наприклад. А тоді можна було щось законне? Коли міліція та СБУ повністю на боці сепаратистів? Якби не Коломойський, у нас була б нормальна «дніпровська весна», як була кримська. Фактично Філатов виграв вибори, завдячуючи довірі до партії. Ця довіра базувалася на тому, що всі дякували за відсутність бомбардувань. Тільки-но впав би Дніпро, впав би й Харків. Харків утримався за рахунок Дніпра. Тому у 2014 році націоналізації «Привату», об’єктивно, не могло бути. Що важливіше: країна чи кептивні компанії? Уявімо, що події кінця 2016 року відбулися б на початку 2014-го. Коломойський не був би губернатором, у Дніпрі була б «дніпровська весна» тощо. До речі, можна написати цікаву антиутопію за цим сценарієм.

Що робити тепер і як це впливає на бізнес-клімат? Сьогодні ключовим є вирішення ситуації з кептивними кредитами, тому що в Україні найближчим часом будуть знищені фактично 100 банків.

Ми розуміємо, що великий бізнес в Україні завжди користувався банками. «Вкидаєш» $10 млн і за коефіцієнтом 1/25 залучаєш $250 млн. Так у нас з’явились олігархи. Кучма дав можливість створити фінансово-промислові групи, користуватися банками. Немає нічого ексклюзивного у діях «ПриватБанку». Ставиться свій директор на підконтрольному державному підприємстві, закидають туди начебто інвестиції, підприємство беруть під контроль, прибутки цього ще державного підприємства починають виводити через кептивні компанії на свої. Ці 250 млн у кращому випадку повертають. Всі діяли за однією схемою.

Це твоє підприємство, воно несе прибуток як приватне підприємство. Після цього куди кидати ці 250 млн? Хто більш порядний чи далекоглядний, розкидає їх по підприємствах за кредитами, які не є кептивними і не належать фінансово-промисловій групі. А хтось таки користується ним. Бачимо, як один за одним закриваються банки. Ми критикуємо Гонтареву (екс-голова Національного банку України. — Ред.) за знищення банків, але продуктивне зерно в цьому є — не може існувати така кількість кишенькових банків. На початковому етапі вони зробили свою функцію. Тепер вони просто не можуть нарощувати свій капітал із певних причин.

До речі, «ПриватБанку» я свій  останній кредит повернув у 2002—2003 роках. Я виріс на приватбанківських кредитах. Мій бізнес був пов’язаний із дуже ефективною роботою «Привату» в 1990-ті роки. Тому що тоді дрібний бізнесмен міг отримати кредит. І всім, хто зараз говорить, що ми можемо фінансувати український бізнес, я кажу: не можете, тому що ви не бачите український бізнес. Коли «Приват» заходив у 1990-ті на ринок, там були французькі чи американські консультанти, які в акредитованому банку відкривали цілий офіс. Банк видавав кредит, якщо ти мав гарний бізнес-план, а якщо не мав, то ці консультанти за $2000 складали його замість тебе. Була одна проста умова: ти платиш, коли отримуєш кредит. Якщо тобі відмовляють, то гроші ти не винен. Я досі бачу, що навіть крупні власники сьогодні не здатні скласти нормальний бізнес-план, який можна подати в міжнародну фінансову інституцію. І йдеться не про знання мов,  вони не розуміють міжнародного бізнесу. 

ПРО ІНОЗЕМНИХ РАДНИКІВ І ЇХНІ «ПОРАДИ»

Любов РИБАЛКО, Одеський національний університет ім. ІI.ІI. Мечникова:

— Готуючись до нашої зустрічі, я прочитала багато матеріалів, у яких ви, м’яко кажучи, незадоволені порадами, які дають українському уряду іноземні радники — Лешек Бальцерович та Іван Міклош. Можете пояснити, чому?

В. П. — Я вважаю, що їх двох треба вивезти з країни в «опечатаному вагоні». *Ми розуміємо, що ця фраза сформульована Володимиром Панченком досить різко. Але ми свідомо подаємо її «без купюр», підкреслюючи бажання економіста донести до суспільства потребу у формуванні власного шляху вирішення проблем і шкідливість безапеляційного слідування «чужим» порадам  (прим. Алли Дубровик).  Міклош (співголова Стратегічної групи радників з підтримки реформ в Україні. — Прим. редакції) більш перспективний, молодший і навчається. Я з ним спілкувався. Його риторика за два роки перебування в Україні змінилася, але мені від цього не легше. Мені, як українцю, від цього ще важче. Коли Кравчука запитали: «Чому ваша політика така неефективна?», він відповів: «Була неефективна, але я зараз навчаюся». Хтось йому тоді сказав: «Може, ви б там на кішечках потренувалися, а не на 50-мільйонному народові?» Тому мене абсолютно не влаштовує, що якийсь Міклош тренується на моєму народові.

Бальцерович  — реальний догматик. Коли він був молодий і красивий, увірував у те, що його дії ефективні.

До речі, це проблема не тільки чиновників, а й бізнесменів. Вони самознищуються, не змінюючи свою модель, бо вона принесла їм кошти десять років тому, і вони пробують її відтворювати. Помирають, самознищуються, а не змінюються.

Гірше з консультантами. Що зробив Бальцерович? Коли впав Радянський Союз 1990 року, в Європі потрібно було переставити тоталітарну, авторитарну планову економіку на ринкові рейки. Класичним був цей випадок в економічній історії, починаючи з денацифікації Німеччини й завершуючи режимами Малої Азії. Треба було спершу роздержавити майно (провести приватизацію), друге — зробити більш вільним ринок, а відповідно, відпустити курс валюти й ці?ни. Це такі три зрозумілі інструменти, якими потрібно користуватися після авторитарного режиму. В Україні їх застосовувати зараз — нонсенс.

Фактично Радянський Союз був приречений уже на початку 1980-х років. Коли почали помирати генеральні секретарі, у Східній Європі вже повним ходом йшла «десовєтизація». В тій же Польщі, наприклад, відбувся військовий переворот Ярузельського (Войцех Вітольд Ярузельський — перший президент посткомуністичної Польщі. — Ред.). До речі, знаєте, чому Ярузельського не ув’язнили, й він спокійно дожив до своєї смерті? Чому диктатор, який змінив, хай навіть соціалістичний, уряд, був похований з почестями? Це дуже цікавий сюжет. У Польщі було десять років підготовки до нової ринкової капіталістичної реальності. Після путчу Ярузельський контролював владу військовим чином. За що йому вдячні поляки? Вони вдячні не тільки йому, а й усім польським комуністам за те, що він не допустив КДБ. Там не було Празької весни. Якби там був варіант 1968 року, то не було б тоді тієї успішної Польщі, що постала одразу після 1990 року. І, головне, Ярузельський не допустив знищення еліти. Краще здати місто, країну в обмін на збереження еліти, бо еліта потім знову народить нову еліту, або й сама буде брати участь у політичній діяльності.

Коротше кажучи, Лешек Бальцерович у своєму ранньому виявленні був цікавим економістом, типу Гайдара в Росії. Що він робив два роки? Я в цей час жив у Польщі й бачив то все. Курс злотого змінювався щодня.  Інфляція шалена. Людям було дуже тяжко. Але після того, як все було зачищено і побудовано нову архітектуру, жити стало краще. І  в  цей момент Бальцерович увірував у те, що він — великий архітектор реформ. Тому він приїздить до нас тепер, коли в нас вже відбулась приватизація і треба виконувати інші завдання, і говорить те саме, що робив у Польщі 25 років тому. Це болюча тема, але треба знати контекст. Я дуже ціную їхню роботу 80-х років, але не можна, грубо кажучи, жінці з трьома дітьми казати: «Я цнотлива».

Чому використовують Бальцеровича? Тому, що його для реформ розкручував Світовий банк і МВФ. Тобто, коли стається зміна з авторитарного на демократичний режим, треба робити дві речі:  перше — роздержавлення, друге — відкриття економіки, відпускання цін. Бальцерович просто не розуміє, куди він потрапив, але він є «рейтинговим» у МВФ, тому Президент наймає його своїм консультантом. Підіть на виступи Бальцеровича, він публічна людина, і поставте йому запитання, почуйте його агресивну догматичність. Він каже: «Потрібно тільки доприватизувати все, що приватизується, скоротити витрати». А як наука? Якщо скоротити витрати до плінтуса, то зникає наука і зникає освіта, а ми перетворюємося в Зімбабве. Бальцерович сказав щось на зразок: «Ваші інваліди хай ідуть на біржу праці й працюють». Він каже, що немає ніякої людини, є показники, які вимагає МВФ. Що це таке? Це — агресивна догматика, ми таке бачимо і в релігійній сфері.

Міклош трохи кращий, у нього є шанси «вилікуватись». Але за ним тягнеться корупційний шлейф. Поїдьте у Словаччину, хай словаки розкажуть, хто такий Міклош, і чи має він право консультувати Україну.

«НАМ ВАРТО РІВНЯТИСЯ НА ПІВДЕННУ КОРЕЮ!»

Каріна ХАЧАТАР’ЯН, Сумський державний університет:

— Ще 2015 року ви говорили, що шанси України вийти з економічної кризи — 2%. Чи змінилася ситуація зараз? Що для цього треба робити передусім?

В. П.: — По-перше, це говорив не я, а академік Михайло Захарович Згуровський у потужному дослідженні «Форсайт України». На жаль, усі прогнози в ньому справджуються. Але там говориться не тільки про 2% шансу виходу з кризи, а й про варіанти розвитку кризи.

Антон СЕСТРIЦИН, Університет Карлтон, м. Оттава, Канада:

— Існує теорія, що Україні варто стати «європейським Китаєм». Мається на увазі стати потужною індустріальною країною, яка зможе конкурувати за рахунок низьких зарплат і високоосвічених працівників. Чи це реально за нинішніх умов?

В. П.: — Ця теза виникла після того, як сталося ганебне падіння гривні, що було зроблено штучно, аби заробити на цій девальвації. Курс валюти, за розрахунками МВФ, мав бути не більш ніж 12 грн за долар. Те, що й сьогодні курс росте, — це злочин, некомпетентність.

Зараз  вони говорять, до нас тепер підуть інвестиції, бо в нас низькі зарплати. Я ж кажу, наші люди не працюватимуть за $150 — 200, як у Китаї. Тому що в нас не тоталітарна країна, в нас демократія. У нас мільйон виїхав до Польщі, потім ще мільйон — туди ж. Як наслідок — нас залишиться 20 млн населення, і ніякої робочої сили.

Я говорив із бізнесменами, вони виїжджають не через війну чи перевірки, а через те, що не можуть знайти робітників. У нас має бути зарплата європейська, бо є вільний ринок. У мене у Дніпрі колега шукає торговельного менеджера в невеличку фірму на зарплату у 12000 грн  і не може нікого знайти.

Нам варто рівнятися на Південну Кореєю! Вона має співмірну площу, населення. З точки зору історичної школи, Корея має подібну історію. Її досвід має три етапи: 1) індустріалізація (5 років); 2) catch up («надолуження», 5 років); 3) випередження.

Перший період — відтворення технологій, надолуження. Другий — експорт із вторинними технологіями. Ми, наприклад, будемо експортувати зібрані автомобілі, й це для нас добре. Тільки експорт, тому що в бідній країні нема внутрішнього попиту. Це ще одне, що догматики нам кажуть: «Вам потрібен внутрішній попит». Ми не можемо підняти внутрішній попит, тому що немає за що купляти. Третій етап — випереджання і спроба експортувати те, що є більш передовим — технології. Китай пройшов цей період, копіюючи Південну Корею. Завжди краще брати першоджерело за приклад...

Христина ШКРЯБIНА, Одеський національний університет ім. Мечникова:

— З якими державами Україні потрібно будувати партнерські відносини?

В.П.: — Дружити треба з африканськими й латиноамериканськими країнами у рамках першого етапу. Треба домовлятися з європейськими компаніями для того, щоб постачати продукти на ринки третіх країн. Там, звісно, теж війна. Ніде не буває без конкуренції, але шансів більше. Кажуть, що ми увійдемо в Європу — і все буде добре. Але наші товари не купуються в Європі. Якщо зерно купується, то за квотами. Ми говоримо про три етапи підвищення економічного рівня, то нам треба не підписувати ЗВТ, це взагалі непотрібно. Нам потрібно встановлювати двосторонні відносини з постачанням кожного конкретного товару на ті ринки, де наша продукція поки що перебуває на першому етапі.

Нагадаємо, Літня школа журналістики діє за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні.

Христина ШКРЯБІНА, Олександр ПОДВИШЕННИЙ, Літня школа журналістики «Дня»-2017
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments