Дуб міцний корінням численним, отак і град наш – урядуванням
Данило Заточник, український філософ, поет, релігійний діяч кінця XII – початку XIII ст

«Діджиталізація – це лише початок»

Валерій ФІЩУК: «Найефективніший метод принести можливості міста в село — підключити село до інтернету»
12 квітня, 2018 - 19:40

Сінгапур, Великобританія, Нова Зеландія, ОАЕ, Естонія, Японія, Ізраїль — країни-лідери з розвитку цифрової економіки. Ці держави взяли курс на цифровий розвиток у сферах транспорту, освіти, електронних засобів і новітніх технологій. По всьому світові частка традиційної економіки зменшується, а цифрової — збільшується, надаючи величезні переваги для країн та бізнесу.

Натомість Україна, ІТ-фахівці якої на аутсорсі вже оцифрували півсвіту, лише зараз на державному рівні взяла курс на розбудову цифрової економіки. «День» зустрівся з одним із авторів ухваленої урядом концепції розвитку цифрової економіки та суспільства України на 2018 — 2020 роки, віце-президентом Асоціації «Інноваційний розвиток України» Валерієм ФІЩУКОМ, аби з’ясувати, що це буде, скільки ми за це заплатимо і як завдяки цьому життя в Україні стане кращим.

— Цифрова економіка — це доволі нова для України парадигма розвитку. І її основу становлять не тільки ІТ-компанії, а й усі інші компанії та організації, які є користувачами продуктів і послуг ІТ-компаній. Розпорядження Кабінету Міністрів України № 67 Р від 17 січня 2018 року «Про концепцію розвитку цифрової економіки та суспільства України на 2018 — 2020 роки» — перший комплексний крок у напрямку розбудови цифрової економіки в Україні.

— Горизонт планування — три роки?

— Саме так. Багато було і спроб, і реальних справ в Україні у цій сфері, пов’язаних з розвитком інформаційного суспільства, інформатизацією, і планування йшло на десятки років. Ми ж, навпаки, вирішили сфокусуватися в три роки, щоб досягти результатів, маючи цей тиск часу (невеликий проміжок), і напакувати-заповнити цей час заходами. Тобто горизонт планування в три роки — це свідомий вибір. Хоча дуже часто нам кажуть, що це така сфера, що потрібно заглянути наперед, на сто років. Бавитися з майбутнім можемо ще довго, але робити його треба конкретно і сьогодні, і завтра.

Тому сам документ виписано так, що крім концептуальних речей, тобто самої концепції, затверджено ще й план дій, відповідальність, терміни. І навіть цей план дій орієнтувано не на три роки, а лише на один (2018) задля того, щоб саме цей уряд, відкривши таку тему, цього ж року ці заходи ще й виконав.

Тим паче, що у світі ІТ час плине ще швидше. Згідно із законом Мура, швидкість і розвиток технології збільшується удвічі щороку. Напркилад, щороку потужність мікропроцесора зростає удвічі.

Це я до того, що ці три роки — 2018, 2019 і 2020 — по факту для цифрового світу означають шість. А це вже нормальний термін для того, щоб показати результат.

Можете стисло сформулювати її філософію? Зараз дуже багато футурологічних прогнозів щодо digital economy...

— В темі діджитала завжди багато футурології. Це — 100%.

Але філософія цього документа не футурологічна. Ми брали за основу багато ініціатив та проектів, які у світі в тих чи інших сферах уже реалізовані.

Ми не брали футурологічних технологій з багатьма «невідомими». Ми поставили на ті технології, які світ уже використовує і які роблять цей світ більш ефективним та конкурентним. У цифровій економіці саме використання, розповсюдження, покриття конкретної территорії, країни, громадян і навіть речей технологіями є платформою змін та трансформацій. Тобто коли ті чи інші технології вже створені, доступні, доведена їхня ефективність та економічний сенс, то маємо їх використовувати, а не влаштовувати технологічні перегони.

Світовий Давоський економічний форум в аналітичних матеріалах визначає перелік цифрових технологій, до яких належать хмарні та мобільні технології, блокчейн, технології віртуалізації, ідентифікації, штучного інтелекту, біометричні технології, технології доповненої реальності, аддитивні (3D-друк) і тд. Звісно, фундаментальна та прикладна наука, підприємці-інноватори, стартап-спільнота більше фокусуються на створенні технологій та продуктів, однак використання технологій бізнесом, індустріями, інфраструктурами, державою, громадянами — саме тут «живе» цифрова економіка та її безпосередні користувачі. З іншого боку, тим самим технологічним стартапам також потрібні користувачі та сильний внутрішній ринок споживання.

А це не занадто різкий підхід? Чи не ризикуємо ми при цьому застрягнути в аутсайдерах світового ІТ-прогресу? Адже, по суті, на державному рівні декларуємо, що ми будемо реципієнтами чужих технологій. Відповідно, тими, хто платить, на кому зароблятимуть. Тоді як, по суті, ІТ — це шанс вирватися з кризи. Але зривають куш лише ті, хто перший придумав інновацію. Та й щодо технологій, які вже використовуються у світі, тут теж величезний діапазон: скажімо, Китай, який вчора запустив вендинговий автомат із продажу автомобілів, і наше Prozzoro — це ж різні «світи». На що орієнтується Україна?

— Правда посередині. Однак найефективніший шлях для зростання економіки та благополуччя пролягає саме через насичення промисловості, бізнесу, різних сфер життєдіяльності країни взагалі вже існуючими, апробованими технологіями, — бо вони вже є, вони доступні, їх не потрібно винаходжувати і вкладатися в них, немає жодних ризиків, просто бери і починай їх тотально впроваджувати. Немає сенсу винаходжувати колесо. Ми програємо тому, що дуже повільні щодо технологізації, цифровізації, модернізації та інших пов’язаних із цим речей. Таким чином, ми зможемо вже впроваджувати нову якість життя і прискорювати економічне зростання. Чи маємо створювати власні інновації та технології? Звісно, так, але це шлях з багатьма невідомими, це шлях ризиковий, це шлях венчурних підприємців, науки, і обидва підходи абсолютно не виключають один одного. Але будь-які найсміливіші прориви української науки дуже-дуже нескоро покращать ситуацію з використанням технологій у середній школі, управлінні містами, транспорті, туризмі, промисловості, агросекторі, фінансовому та інших секторах. То що тоді має бути фокусом держави? Вкладатися в рожеві мрії чи вже починати здійснювати цифрові й технологічні трансформації, маючи доступний технологічний арсенал? Переконаний: українські школярі, студенти, підприємці творитимуть набагато більше, коли перебуватимуть у високотехнологічних середовищах, бо інтернет, хмарні, мобільні та інші технології потрібні їм уже сьогодні, щоб учитися, конкурувати, перемагати і творити.

До речі, в тому числі й через відсутність внутрішнього ринку, українські ІТ-компанії продають свої послуги за кордон, фактично оцифровуючи інші економіки. З іншого боку, це свідчення того, що закордонні економіки здійснюють потужну цифрову і технологічну модернізацію.

«У БАГАТЬОХ КРАЇНАХ ЦИФРОВІЗАЦІЯ Є СФЕРОЮ АКТИВНОЇ ПОЛІТИКИ САМЕ ДЕРЖАВИ»

— Як держава буде стимулювати і розвивати цифровізацію економіки? Буде державне замовлення?

— У багатьох країнах цифровізація є сферою активної політики саме держави: через стимулювання бізнесу та громадян до цифровізації, побудови національних цифрових інфраструктур, залучення приватних інвесторів до створення цифрових платформ — від електронних розрахунків до освітянських, медичних, логістичних, промислових та ін.

Перша річ, яка важлива для всіх, — це цифрові інфраструктури. На цьому ринку в Україні працюють приватні компанії. Деякі сегменти цифрових інфраструктур інтенсивно розвиваються, як то мобільний інтернет (3-4G). Однак інфраструктура фіксованого широкосмугового інтернету в Україні розвивається не досить добре, бо маємо великий цифровий розрив між містом і селом, а згідно зі статистикою близько 60—70 відсотків українських сіл взагалі не підключені до широкосмугових інтернет-каналів, тобто велика кількість громадян на селі фактично дискримінована у своїх можливостях. До речі, широкосмуговий інтернет як технологічне явище належить саме до третьої промислової революції. Виявляється, ми її досі не пережили. Чи можемо ми мріяти про четверту промислову революцію, основою якою є вже цифрові технології?

По-друге, у нас законодавчо не визначено, що таке широкосмуговий інтернет — це 256 кілобіт/сек., чи 10 мегабіт/сек., чи 100 мегабіт/сек.?

В Україні немає закріплених вимог щодо параметрів послуг широкосмугового інтернету. І це потрібно вирішувати. До речі, ЄС орієнтується на 30 мегабіт/сек., а після 2020 року — на 100 мегабіт/сек.

Пригадую діалог з представниками Міносвіти, під час якого мене переконували, що 99% українських шкіл підключено до інтернету. Мабуть, мали на увазі 1 мегабіт/сек. чи менше та підключений кабінет директора або Wi-Fi на подвір’ї. А стандарт на 500 учнів — це до 1 гігабіт/сек. і має використовуватися не лише директором, а кросплатформово — тобто в навчальному процесі, на кожному уроці. У цифровій економіці до інтернету підключені не просто будівлі, а саме процеси, що їх виконують люди, які перебувають у будівлях чи поза їхніми межами — від навчальних процесів до медичних, виробничих, промислових та ін.

Відсутність інтернету в 60—70% сіл України означає, що у нас більша частина сільського населення — реально десятки мільйонів людей — не мають доступу до сучасних можливостей електронної торгівлі, навчання, вивчення мов та інших переваг.

Проте типів цифрових розривів набагато більше, аніж лише доступ до інфраструктури. Для прикладу, відсутність цифрових навичок у громадян або недостача грошей на користування інтернетом — це також прояви цифрового розриву.

«ДОСТУП ДО ІНТЕРНЕТУ ВИЗНАНО ООН ФУНДАМЕНТАЛЬНИМ ПРАВОМ ЛЮДИНИ»

— А мобільний інтернет?

— Я зараз кажу про фіксований, тобто стаціонарний інтернет. Стосовно мобільного інтернету 3G, 4G — зобов’язань в операторів покривати села, дороги, поля немає. А лише з доброї волі вони навряд чи це зроблять.

Навіть за умови продажу 900-го діапазону та переходу до технічної нейтральності покрити всю територію країни неможливо. Хоча мобільний інтернет та фіксований інтернет — це абсолютно різні за потребами інфраструктури. Обидві важливі, але не виключають одна одну. Зараз ви в полі, на дорозі чи в лісі, а увечері будете вдома. Також це питання вартості, швидкості передачі даних та інших аспектів. Немає стільки коштів у школи чи сільського домоволодіння на те, щоб використовувати мобільний інтернет для стаціонарної діяльності. Але інколи на «безрыбье и рак рыба».

Що це таке «цифрове право»?

— ООН визначає доступ до інтернету фундаментальним правом людини, або цифровим правом. Зрозуміло, є юридичні особливості. Простіше кажучи: ви не можете розрахуватися банківскою карткою — порушують ваше цифрове право, люди на селі не можуть використовувати широкосмуговий інтернет — це також порушення цифрового права. У школі немає мультимедійного контенту, навіть якщо в класі є інтернет, — це теж свого роду цифрова дискримінація. Ви не можете скористатися електронним квитком, не можете отримати онлайн-консультацію в лікаря — це також аналогічні приклади. Цифрові права — цікава сфера, варта уваги в Україні, де цифрові можливості доступні не для всіх, де є цифрова нерівність у можливостях для навчання, реалізації, комерції. Адже світ навколо стає дедалі більш цифровим — отже, це породжує дисбаланси в життєвих можливостях.

Як обстоювати цифрові права?

— Їх спочатку треба закріпити на законодавчому рівні.

Визнати проблему — це перший крок до її розв’язання. Далі потрібні дії, насамперед щодо розбудови опорних (твердих) та сервісних (м’яких) цифрових інфраструктур. Наприклад, для підключення сіл до інтернету інструментів використовується багато. Є території, де взагалі державі не потрібно втручатися. Конкуренція приватних операторів там зробить свою справу. Проте в будь-якому разі варто забезпечити легкий доступ до фізичної інфраструктури — енергетичних, транспортних та інших інфраструткур, щоби полегшити приватникам можливість прокладання до сіл телекомунікаційної інфраструктури. Сьогодні провайдеру потрібно 9 — 10 місяців тяганини, щоб отримати дозволи від енергетиків та інших спеціалістів. А потім ще й хвилюватися, щоб вони одномоментно їх не вирубили, залишивши подекуди десятки тисяч домоволодінь у так званому штучному цифровому розриві.

Є території більш складні для підключення з точки зору як доступу, так і кількості платоспроможних користувачів. Тут можуть бути використані варіанти державно-приватного партнерства. Наприклад, щоб підключити ці села, державі варто задуматися, яким чином стимулювати приватних операторів, щоб вони захотіли прокласти свої мережі до таких сіл. Насамперед, сучасні механізми фондування є найбільш оптимальними для таких завдань. До речі, Фонд регіонального розвитку, який використовується територіальними громадами сьогодні для фінансування власних потреб, — це саме той механізм, який може частково компенсувати операторам прокладання інфраструктури до віддалених територій. Ще місяць тому Фонд регіонального розвитку не працював у сфері цифрової інфраструктури взагалі. Проте на шляху до виконання завдань Концепції розвитку цифрової економіки, про яку я вам говорив, прем’єр-міністр прийняв рішення включити в цей Фонд ще один пріоритет — цифрову інфраструктуру. Це означає, що сьогодні в територіальної громади з’явився інструмент для вирішення питання підключення сіл до інтернету.

Правильніший шлях — це взагалі створення окремого Фонду подолання цифрової нерівності, кошти якого можна було б спрямувати на компенсацію державним банкам суттєвого зменшення ставок кредитування приватних проектів побудови телекомунікаційної інфраструктури, свого роду «телеком-кредити».

Оператори зараз кажуть, що село для них нерентабельне, бо там бідні люди, у них немає грошей. З іншого боку, без інтернету воно навряд чи стане рентабельним... такий парадокс. Розробка і впровадження механізмів стимулювання, компенсацій, започаткування проектів цифровізації шкіл, медицини, агросектору означатиме, що до села йтимуть клієнти, гроші, тобто ринок.

І нарешті, є третя категорія територій — так званий сегмент реального розриву (з англ. real gap). Щоб їх забезпечити інтернетом, будуть потрібні прямі дотації. Іншого виходу немає. Або ж визнати, що ми їх дискримінуємо і не підключаємо взагалі. Але тут потрібен ретельний аналіз. Скажімо, якщо є хутір і там мешкають декілька бабусь і дідусів, то це маразм туди тягнути широкосмуговий інтернет.

Головне, що варто визнати: інтернет сполучає периферію з центром, збагачує село можливостями міста. Ми не можемо будувати в селах великі супермаркети, забезпечити наші села супермедициною чи супершколою, відкривати в них театри та кінотеатри... Ми ще дуже бідна країна, тому нам потрібно використовувати інноваційні підходи. Підключити села до інтернету — це найдешевший шлях швидко дати блага і можливості громадянам. У цьому ракурсі варто розглядати цифрову економіку не як данину моді чи забаганку, а саме як нові можливості для країни швидко, відносно дешево і з новою якістю змінюватися й розвиватися.

«УКРАЇНІ ПОТРІБНО ВИРОСТИТИ СУСПІЛЬСТВО, ЯКЕ МОЖЕ ВИКОРИСТОВУВАТИ  ТЕХНОЛОГІЇ ЗАДЛЯ ВЛАСНОГО ЕКОНОМІЧНОГО УСПІХУ»

— Але ж ще є моменти щодо контенту, його якості?

— Цілком природно, що люди цікавляться іграми, новинами, фільмами та порно. І ніхто ж їх від інтернейменту не відключить. Але є два питання: розвиток інформаційного суспільства та ровзиток саме економічно успішного суспільства, яке може використовувати технології, щоб себе реалізувати і заробляти. Саме тому і наголошую, що лише цифрова інфраструктура доступу — це половина справи. Великий блок питань пов’язаний саме з такими інфраструктурами, як інфраструктура інтернету речей, інфраструктура ідентифікації та довіри (citizen ID, bank ID, mobile ID), інфраструктура відкритих даних, інфраструктура державних послуг та е-урядування, інфраструктура інтероперабельності, інфраструктура e-комерції та e-бізнесу, транзакційно-процесингова інфраструктура (онлайн-платежі, інструменти cashless, сервіси fintech), інфраструктура життєзабезпечення, тобто цифрові медичні, освітні, безпекові, транспортні, логістичні послуги), геоінформаційна та просторова інфраструктура, промислові цифрові інфраструктури (індустрія 4.0, кіберсистеми). Отож, крім широкосмугового інтернету, попереду ще багато інших проектів та ініціатив. І це лише блок цифрових інфраструктур. А таких блоків є ще з десяток: цифрові компетентності, цифрові права, цифровізація реального сектору, індустрія 4.0, цифрові професії, цифрова освіта та ін.

Вкрай важливою є тема реалізації проектів цифрових трансформацій національного масштабу. Це те, що однозначно дасть ефект. Якщо взяти середню школу, то її цифровізація — це фактично технологічне переродження цілого покоління, яке буде рости конкурентним, наповненим знаннями і навичками, воно буде творити нову країну. Цифровізація шкіл — це насамперед використання мультимедійного контенту й інтернету. Шлях зменшення навантаження школярів — це абсурд для сучасного світу. У всіх країнах збільшують кількість знань, але роблять такі формати, що знання самі в голову «заходять». Бо для цього залучені технології — інтерактивні, мультимедіа, віртуальної реальності та ін. Вони роблять школу цікавою, а не нудною. В таку школу діти будуть бігти, а не ховатися від неї.

Цифровізація шкіл важлива ще й тому, що навряд чи ми зможемо в кожну школу дати фізичні та хімічні кабінети, лабораторії тощо, бо все це кошти і час. Але у великому освітньому просторі, назва якого — інтернет, уже стільки мультимедійного контенту, що для дитини вже буде як надзвичайна цінність бачити ці експерименти хоча б очима, що в школі точно ніхто на пальцях не покаже і на дошці не намалює. Малюнок будови людського тіла на сторінці підручника біології 1996 року чи 3D-віртуальна подорож тілом людини? Візьміть інші предмети — географію, фізику, хімію. Їх дитина опанує швидше та якісніше, якщо побачить це на власні очі, у вигляді аудіо-візуальних матеріалів, онлайн-тестів, онлайн-квестів, онлайн-подорожей, онлайн-турнірів, онлайн-ігор, онлайн-батлів, онлайн-досліджень, онлайн-експедицій. За марсоходом Curiosity спостерігали всі учні США, онлайн-спостереження транслюються в інтернеті з космічних станцій, глибин океану, музеїв світу і не тільки. Звідси починаються зміни. Типова відповідь: немає стільки коштів на мультимедіа, бо школи бідні. Хоча один із принципів цифрової економіки, а саме так званий принцип «цифровий за замовчуванням» стверджує, що за умови наявності цифрової альтернативи підтримка життєдіяльності аналогових систем є недоцільною та абсурдною. На прикладі шкіл це означає, що потрібно відмовлятися від поліграфії та паперових підручників і переходити на цифрові формати. Ось де беруться кошти. Мультимедійний контент може повністю замінити папір. Скопіювати файл коштує 0,01 грн, а надрукувати книжку — 100 грн. На цифровізацію ніколи не буде коштів, доки не почнемо свідомо відмовлятися від архаїчних підходів.

Великі друкарні втратять державні замовлення? Фішка в тому, що під впливом цифровізації трансформуватимуться й бізнеси: друкарні поступово перетворюватимуться на дизайн-студії, в рази збільшуючи свою капіталізацію та доходи, бо тепер вони будуть масштабовані завдяки інтернету на увесь світ. А ті самі інтернет-оператори під впливом цифровізації трансформуватимуться у провайдерів цифрових платформ, у даному разі — освітніх. Якщо нічого не змінювати, то нічого не зміниться.

А хто рахує, скільки грошей потрібно витратити державі на цифровізацію?

— Ґрунтовно цього не рахував ніхто, але це маємо зробити. Уже визначено відповідальних за напрямками. Загальна координація виконання зазначеної концепції належить до відомства Степана Кубіва, оскільки Мінекономрозвитку відповідає за цю сферу. Зараз створена координаційна рада, у ній — два десятки людей, в тому числі і я, як співавтор документа. У плані заходів є багато робіт за різними напрямками, про які я вже говорив. Потрібні мізки та руки, а також кошти на доволі велику кількість ініціатив. Є очевидні напрямки, зрозумілі та готові до впровадження, однак є й такі, які потрібно досліджувати, наприклад питання впровадження технологічного концепту «Індустрія 4.0», створення галузевих карт цифрових трансформацій (Industry DX). А взагалі, цифровізацією та цифровою економікою потрібно займатися глибоко, професійно та комплексно. Поки що без особливих компліментів на адресу уряду, але перший крок таки зроблено. Концепцію і напрямок руху до цифрової економіки підтримано особисто прем’єр-міністром та першим віце-прем’єр-міністром, профільним комітетом ВРУ, політикумом. Зараз можемо загубитися в діях. Тому потрібно більше координації та лідерства на місцях.

А в державних органах є реальне лобі технічного світу?

— Прем’єр-міністр публічно взяв на себе лідерство в цій темі, цифрову економіку визначено як пріоритет уряду на 2018 рік. Зараз зосередилися на цифрових інфраструктурах — широкосмуговий доступ, подолання цифрового розриву, інфраструктура іннернету речей, опрацювання стимулів для цифровізації реального сектору та ще декілька напрямків. На черзі також одна із м’яких інфраструктур, а саме електронної взаємодії між суб’єктами бізнесу та онлайн-розрахунків. Перша особливо важлива. Українські компанії продуктивно використовують цифрові технології в корпоративній діяльності, але коли виходять у міжкорпоративну взаємодію, то повертаються до паперового документообігу, паперових контрактів, паперових рахунків та паперових актів, накладних і т. ін. Цифровізація важлива і тут, у середовищі взаємодії бізнесу з бізнесом. ЄС підрахував, що перехід лише на електронні рахунки та контракти між бізнесом привнесе компаніям додатково до 400 млрд євро доходу. Адже «цифри» бігають швидше, ніж папери. Не кажучи вже про електронні розрахунки й так звану безготівкову економіку. Таким чином, компанія підвищила за рахунок власної цифровізації швидкість та ефективність, але коли вийшла на ринок до партнерів, постачальників, логістів, юристів та ін., то її темп та ефективність уповільнилися. Тому цифрова економіка фокусується не тільки на цифровізації об’єктів, а ще й на міжоб’єктному середовищі. А це вже питання наявності відповідних цифрових платформ, залучення відповідних інвестицій на їх створення, наявність відповідних стимулів користуватися ними тощо.

Важливий крок з боку держави — це створення стимулів та мотивацій для бізнесу впроваджувати цифрові технології. У цьому ракурсі цифровізація особливо нічим не відрізняється від модернізації, про яку часто говорять в уряді й парламенті. Такими стимулами є доступ до капіталу, податкові кредити й інші переваги. Якщо компанія впроваджує проект цифровізації, який може дати їй 50% ефективності, збільшить рентабельність, а отже, базу оподаткування, то тепер виникає прямий інтерес держави надати відповідні можливості.

«БУДУВАТИ ЦИФРОВУ КРАЇНУ — ЦЕ ЗАПРОГРАМУВАТИСЯ НА ЕКОНОМІЧНИЙ УСПІХ»

— Вірус Petya — масова атака минулого року, — наскільки вона внесла корективи в розвиток digital economy в Україні?

— Кіберзагрози були, є і будуть. Це питання управління. З одного боку, тотальна цифровізація збільшує ризики кібератак. Однак ризиків для країни, яка продовжує й далі жити в архаїчній аналоговій економіці, набагато більше. Питання в тому, як ми готові до кіберзагроз, як ми їх нейтралізуємо і як швидко усуваємо наслідки. До речі, інфраструктура кібербезпеки — одна з опорних цифрових інфраструктур. Там уже робиться багато правильних речей, але темпи й масштаб мають бути ще більшими.

Якщо уявити це у вигляді терезів — на одну чашу поставити ризики від кібератак, а на другу — ризики від нецифровізації, то я думаю, що ризики від нецифровізації у державі набагато більші, аніж ризики від тих кіберзагроз, які можуть бути в результаті цифровізації.

Нам потрібно і цифруватися, і робити безпечним наш цифровий світ. Якщо ми відмовимося від цифровізації, бо є ризик кіберзагроз, то відмовимось і від прогресу. Просто сидітимемо в куренях: садок вишневий, пташки співають, бджоли годуть, тоді нас точно не будуть атакувати хакери....

— Будемо бідні й нікому не цікаві.

— Будувати цифрову країну — це запрограмуватися на економічний успіх. Пошук національних ідей та іншої «пурги» — це марнотратство, особливо коли навколо з’являються технологічні можливості для впровадження «глобальних» ідей, і не користуватися ними — це продовжити занепадати й паразитувати на природних ресурсах, лісах, руді, тобто залишатися бідною країною. Витягнули із землі та продали — чи такий тип економіки нам потрібен?

У цифровій економіці ключовим ресурсом є дані, що генеруються пристроями, які використовують технології, впроваджені та створені людьми, завдяки їхнім знанням. Це економіка знань, економіка даних, економіка електронної взаємодії, транзакцій. Це ресурсо-продуктивні сфери, а не ресурсо-споживацькі.

Цифровізація — це нова реальність, не опція, а необхідність, зовсім не питання вибору. Вона вже йде і не залежить від нашого бажання, може стати частиною нашого зростання, а може і не стати, якщо ми не схаменемось. Цифрова економіка — це не тільки про комп’ютери, гаджети, програми і т. ін., а й про процеси, моделі та трансформації, які стають можливими за їхньої допомоги — в економічній, суспільній, культурній, навіть політичній площині, окремо наголошуючи на таких штуках, як електронні вибори та голосування.

Цифровізація економіки дасть роботу креативним українцям, створить сотні тисяч робочих місць. Коли країна стає полігоном «цифрових» трансформацій, вона привертає увагу інвесторів, компаній світового рівня, для яких цифрові трансформації — це сенс їхнього існування. Тут потрібно долати страх і почати експериментувати. Тоді й людський капітал отримує можливості для реалізації, а коли є робота вдома, то це впливає і на темпи відтіку «мізків» за кордон, особливо інженерів, програмістів, дизайнерів, архітекторів, аналітиків.

Як показують усі світові рейтинги цифрового розвитку, Україна програє саме у використанні технологій — громадянами, бізнесом, державою. Щодо індексів проникнення, поглинання та інтенсивності використання технологій — Україна перебуває між 70-м і 80-м місцем. Використання технологій «всюди, наскрізь, постійно» замість «вибірково, фрагментарно, іноді» і є стратегією успіху в цифровій економіці.

 

Алла ДУБРОВИК-РОХОВА, «День», фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments