Найбільша і найважливіша частина виховання кожного — це те, що ми даємо собі самі.
Едвард Ґіббон, британський історик, член Парламенту Великої Британії

«Європа — Україна — Європа»

Що буде з вітчизняним чоботарем, швачкою та ткалею після «Вільнюсa»?
26 вересня, 2013 - 11:47
«ЧОБОТИ ДОНЕЦЬКОГО ВИРОБНИЦТВА ПРОДАЮТЬ У ІТАЛІЙСЬКИХ КРАМНИЦЯХ УТРИЧІ ДОРОЖЧЕ», — ЗАЗНАЧАЄ ДИРЕКТОР ФАБРИКИ

За вісім місяців цього року виробництво в легкій промисловості скоротилось на 5,9% в Україні й на 29,2% — у Донецькій області. «На початку 1990-х років питома вага легкої промисловості в області становила 7%, і навіть більше. Працівників було 60 тисяч. Потім виробництво почало стрімко падати. 2011 року воно впало на 15%, 2012-го — на 20%, за січень — серпень 2013 року — на 29,2%. В Україні ця цифра становить — 5,9%. На жаль, зараз легка промисловість Донецької області це — 0,2% загального відсотка галузі в Україні та — 0,6% працівників», — зазначає аналітичний оглядач Головного управління статистики Донецької області Лариса Гунтар.

Галузь потребує капітальних вкладень. Але незважаючи на те, що все це розуміють як підприємці, так і владні структури, за перше півріччя цього року лише три мільйони гривень було вкладено у розвиток легкої промисловості в області. Причому це не конкретні інвестиції, а радше покупка акцій компанії. «За такого стану справ сподіватись на поліпшення не доводиться», — констатує експерт.

СТИХІЙНІ РИНКИ

Фабрика з виробництва текстилю в Шахтарську розташована майже за містом у сірій старій будівлі. Всередині по коридорах бігають дівчата й гуде техніка. У кімнаті з фарбою висить затертий стяг із Ульяновим-Леніним. Працівниці наносять фарбу на тканину за допомогою саморобного апарата. Ця будівля не належить фабриці, її орендують. Свого приміщення поки що у підприємства немає — у будівлі, яку купили нещодавно, йде ремонт. «Нам, у принципі, легко переїхати. Наші машинки не великогабаритні, тому їх легко пересувати. Звісно, хотілось би переїхати вже у своє приміщення. Сподіваюсь, наступного року ми зможемо це зробити», — розповідає директор ТОВ «Лемуа» Євген Лебеденко.

Сьогодні фабрика може дозволити собі лише невеликі інвестиції в бізнес. Проте ще декілька років тому це було взагалі нереально.

Історія фабрики бере початок ще з часу розквіту міста. Тут було 15 шахт, на яких переважно працювали чоловіки. Жінки ж сиділи вдома. Згодом місцевій владі вдалося влаштувати невелику фабрику з текстилю. Згідно з проектом, фабрика повинна була випускати 25 мільйонів трикотажних виробів на рік. «Тоді ми працювали з чистою бавовною, яка надходила з Узбекистану. Кожен восьмий виріб трикотажної одиниці, який був вироблений в Україні, був із Шахтарська», — розповідає директор. Після 1991 року легка промисловість почала занепадати. Замовлення не надходили, виникли проблеми з доставкою полотна.

2000 року Шахтарську фабрику було визнано банкрутом. Підприємство не працювало півроку. Згодом — розпалося на два малих. Одне з них — ТОВ «Лемуа». Підприємництво починає працювати за давальницькою схемою. «Тоді це було виправдано, ми працювали з іноземцями. Були чіткі вимоги. Проте зараз ця схема, на мою думку, вичерпала себе», — коментує Лебеденко. Згодом від такої схеми вони відмовилися, проте більшість українських підприємств цієї галузі досі працює за таким стандартом: Європа — Україна — Європа. Серед замовлень фабрики сьогодні — одяг для дітей різного віку, понад 200 моделей. Дизайн розробляють самі. Щось шукають в Інтернеті, щось малюють власними силами. «Більшою популярністю користуються речі з Hello Kitty, Ейфелевою вежею для дівчаток та автомобілями для хлопчиків», — розповідає технолог Тетяна.

«Наша продукція не гірша за турецьку чи китайську. А то й краща. Але чомусь українці купують дешевий неякісний одяг, який через деякий час стане ганчіркою. А наш одяг купують у Європі. А це означає, що якість наших товарів хороша», — розповідає Лебеденко. Найбільша біда українського виробника товарів легкої промисловості, на думку директора фабрики, — це стихійні ринки. Там не вдається контролювати процес. Люди думають, що купують на них якісні речі, проте це не завжди так.

ВІДСУТНІСТЬ КОНКУРЕНЦІЇ

З кожним роком конкурентів у ТОВ «Лемуа» серед українських виробників дедалі зменшується. «Дедалі частіше в уряді говорять про те, що потрібно піднімати легку промисловість, але подивіться на ринок — там засилля китайської й турецької продукції. Інвестиції дуже потрібні, натомість вони йдуть у важку промисловість», — продовжує він. За даними державної статистики, загалом на українському ринку легкої промисловості — 15% товарів українського виробника, все решта — імпорт. «Дайте нам конкурувати! Ми маємо боротись за українського споживача з українськими виробниками», — наголошує директор Макіївської взуттєвої фабрики «Аспект» Андрій Морщагін.

«Аспект» збанкрутувала 2005 року. Потім через торги її викупили. Відновили роботу взимку: температура повітря — мінус сорок, працюючих — п’ять осіб. Як і тоді, так і зараз фабрика працює за давальницькою схемою, але і це не убезпечило їх від кризи минулого року — й досі за деяку продукцію з підприємством не розрахувались, а відповідно і воно не розрахувалося з працівниками. Утім, цей рік обіцяє бути дещо кращим у фінансовому плані: уже прибувають замовлення на новий сезон.

Фабрика спеціалізується на дитячому й підлітковому взутті. Але товари, що були пошиті на «Аспекті», можна побачити частіше у вітринах в Італії чи то Голландії, аніж в Україні. Ціна так само відрізняється — за кордоном дитячі босоніжки українського виробництва коштують щонайменше 40 євро, в нас — не більше 20 євро. Минулого року взуття, яке було продано імпортерові за 33 євро, директор фабрики, за його словами, побачив у вітрині магазину за 89 євро, і це — ціна зі знижкою. Особливість давальницької схеми полягає в тому, що хоч би як дешево пошили в Україні взуття, в Європі все одно ціни диктуватиме фірма-замовник та європейський ринок.

2000 РОКУ ФАБРИКУ В ШАХТАРСЬКУ БУЛО ВИЗНАНО БАНКРУТОМ. ЧЕРЕЗ ПІВРОКУ НА ЇЇ «РЕШТКАХ» ВИРОСЛО МАЛЕНЬКЕ ШВЕЙНЕ ПІДПРИЄМСТВО, ЯКЕ СЬОГОДНІ ВИПУСКАЄ ПОНАД 200 МОДЕЛЕЙ ДИТЯЧОГО ОДЯГУ ВЛАСНОГО ДИЗАЙНУ Й УСПІШНО ПРОДАЄ ПРОДУКЦІЮ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ РИНКАХ

«Плюси виробництва дитячого взуття — в тому, що мода на моделі може бути довшою. Це для жінок потрібно постійно міняти асортимент, діти не такі вибагливі», — коментують на фабриці.

Конкурентів в Україні у фабрики так само немає. Єдине підприємство, яке виробляє взуття, розташоване у Броварах, проте їхня продукція — це лише пінетки. Тому «Аспекту» конкурувати доводиться з імпортними виробниками, а по суті — із самими собою.

СОЦІАЛЬНИЙ АСПЕКТ

Для макіївських жінок це — найкраще і найперше місце роботи, альтернатива невелика: або фабрика, або базар, або сидіти вдома. Зараз на фабриці працює близько 180 людей, ще 20% працівниць перебуває в декретних відпустках.

Чи не єдиний хлопець у швацькому цеху — Вадим. Маючи середню технічну освіту, він уже сім років працює швачкою. Роботою задоволений. З його другою групою інвалідності влаштуватись на роботу в Макіївці не так просто.

Тетяна прийшла працювати на фабрику одразу після того, як та відкрилася. «У нас, по суті, інших варіантів, куди піти працювати, немає. Торгувати на ринку я не хочу. Звісно, буває важко, але все минає. Ми це розуміємо», — розповідає жінка. Тут, як і на всіх подібних підприємствах, діє правило: зарплата залежить від обсягу виконаної роботи. Через це бувають проблеми. Середня заробітна плата — до двох тисяч гривень.

СИРОВИНА

«Краща вітчизняна шкіра — середня італійська. Проте, як ви розумієте, в цьому разі співвідношення «якість дорівнює ціні» різниться. Якщо я робитиму взуття з найкращої шкіри, то ціна за це буде відповідною. Тому наша продукція трохи поступається європейській, але краща за китайську і турецьку», — розповідає Морщагін. Він — кінцева ланка в ланцюгу з виробництва. Йому постачають шкіру, зокрема з-за кордону, там само він купує підошви (Італія, Чехія, Туреччина) — в Україні просто немає такого виробництва. «У нас навіть колодок для дітей не виробляють», — розповідає підприємець. Таким чином, товар повністю залежить від мита, націнок та податків, які сплачують попередні ланки.

Ще одне «гальмо» цього виробництва — сертифікація. В Європі уже давно відмовились від такого, в Україні ж від цього звільняться лише наприкінці цього року. «Сертифікація продукції тільки збюрократизувала процес і зробила його довшим. Одну модель взуття я маю щороку сертифікувати. Причому окремо за правильний розмір взуття, окремо за матеріал та окремо за виробництво взагалі. На мою думку, виробник повинен нести повну відповідальність за свою продукцію без жодної сертифікації», — вважає Морщагін. А найкращий інспектор якості — це покупець, який голосує гаманцем.

ІНВЕСТИЦІЇ ТА БРЕНД

Підприємці в один голос заявляють: чекати від держави допомоги в цій галузі ніхто не звик, а тому вирішують проблеми самі. Проте, на думку експертів, в цілому такі потуги нічого не міняють. Щоб змінити ситуацію в галузі, потрібне втручання на державному рівні.

Головні проблеми, на думку головного спеціаліста Департаменту розвитку базових галузей промисловості Донецької облдержадміністрації Олени Вороніної, це — відсутність в Україні сировинної бази, роздрібненість і тінь. «Уся галузь — це приватні підприємства. 80% підприємств в області працює за давальницькою схемою. І ще — високий відсоток тіньового бізнесу», — розповідає експерт. За її словами, сьогодні малі підприємства звільнені від податку на прибуток. Але це лише ті, які працюють самі на себе. Ті ж, що використовують давальницьку схему, пільг не мають. Такі підприємства не можуть одразу перейти на власне виробництво й відмовитись від давальницької схеми, бо в них немає власного обороту. Таким чином, маємо замкнене коло.

Про те, що проблему розвитку легкої промисловості варто вирішувати на державному рівні, веде мову й віце-президент Української асоціації підприємств легкої промисловості Тетяна Ізовіт. Передусім, на її думку, варто значно зменшити відсотки за кредитами для малого та середнього бізнесу. Сьогодні він становить понад 30%, натомість, якби він становив 10%, підприємці не боялись би брати позику.

«Я не бачу проблеми виходу легкої промисловості на новий рівень. У чому полягає парадокс? Практично з першого року незалежності Україна приймає закони на рівні держави та регіону, які нібито мали полегшувати становище в цій галузі. Однак відбувається протилежне. Після реалізації зазначеної програми у нас відбувається черговий спад. У мене вже склалося враження, що легка промисловість розвивається краще, коли немає державних програм», — наголошує завідувач кафедри стратегічного управління економічним розвитком ДонНТУ Олександр Кендюхов. На його думку, жодні виставки, програми так легко стану справ не змінять. «Проблема інвестицій — це не проблема підприємства чи регіону, це — проблема держави. Чи може вона зробити найкращі умови для інвестування в цю галузь? Звісно, але для цього потрібне бажання», — продовжує експерт. На його думку, перше, що має зробити Україна — це спростити податкову систему і зняти всі... пільги. Зараз український підприємець на заповнення звітів витрачає в середньому на рік більше, аніж одна тисяча годин, тоді як, наприклад, його колега в Сінгапурі — 46.

«Сьогодні в українців немає довіри до нашої продукції. Це може бути однією з причин, чому українці не купують українського одягу. Просто вони не довіряють, бо не знають його. Зараз українську продукцію знають як ту, яку було виготовлено за кордоном. Але це далеко не так. Україні потрібен свій бренд», — вважає Вороніна. «Я вам скажу, на чому тримається українська легка промисловість. Усе, що зараз на мені вдягнуто — костюм, сорочка, шкарпетки, — все це вітчизняного виробництва. Якби наше суспільство мало б економічну відповідальність перед собою, ситуація була б іншою. А це, до речі, питання державного виховання», — апелює Кендюхов.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ, АБО «КОМУ ЄВРОПА НЕ СТРАШНА»

Основне питання, яке актуалізувалося останнім часом: що буде з українським виробником після підписання Угоди про асоціацію з ЄС? Чи зможуть вони конкурувати з європейськими імпортерами? У відповідях на це питання думки підприємців із Донеччини розділилися. Морщагін каже, що для нього суттєвої різниці не станеться. Зараз він і так виробляє якісне європейське взуття за європейськими технологіями під європейською маркою. Для нього основним питанням залишається те, скільки в нього буде замовників і замовлень. «Нашу продукцію вже купують у Європі — невже ви думаєте, що європейці купуватимуть щось неякісне, таке, що не здатне конкурувати?» — запитує він.

А от у Шахтарську таки побоюються. Лебеденко зазначає: «Європа буде означати європейські ціни. Все залежатиме від того, які умови поставить нам ринок».

Проте працювати з ЄС ми почали не сьогодні. Ізовіт розповідає: «Ми готові йти у Європу і відкривати свій ринок, але лише на умовах симетричності. Якщо немає мита для європейців, то його не повинно бути і для нас. Наскільки я знаю, підприємства української легкої промисловості почали працювати з країнами ЄС ще 2000 року, підписавши проект про торгівлю текстильними виробами. Відповідно до цієї угоди, ми мали «лібералізувати мито», тобто зменшити його майже в чотири рази для європейських імпортерів. Тоді ми це зробили».

Держава зараз більше фокусується на важкій промисловості й великому бізнесі. Можливо, з одного боку, для Донецького регіону в цьому є плюс, але це лише на перший погляд. Без легкої промисловості економіка країни не зможе бути здоровою. Ізовіт розповідає: «Якщо раніше на кожного громадянина ми виробляли по 20 метрів тканини, то сьогодні ця цифра зменшилась удвічі. Якщо 1991 року ми виробляли по шість одиниць дитячого одягу, то зараз — одну одиницю. Шкарпеток та панчіх було по вісім з половиною пар на особу, сьогодні — півтори».

Експерти підрахували: сьогодні в Україні простоює 60% виробничих площ. І щороку ця цифра збільшується. Хто їх заповнить, і чим?

Катерина ЯКОВЛЕНКО, «День», Донецьк. Фото автора
Газета: