Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети.
Євген Маланюк, український письменник, поет, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик

Паралельний Донбас

Чому нелегальні копанки вже на рівних конкурують із офіційним вуглепромом
3 серпня, 2010 - 00:00
КОПАНКА СТАРАННО ЗАКРІПЛЕНА ТОВСТЕННИМИ КОЛОДАМИ. ЗВІДКИ ДЕРЕВИНА, НЕМАЄ СЕНСУ ПИТАТИ, БО НАВКРУГИ — «НІЧИЙ» (ТОБТО ДЕРЖАВНИЙ) ЛІС / ФОТО ВОЛОДИМИРА БОЙКА

Кустарні шахти-копанки (або, як їх іменують зазвичай самі гірники, «дірки») донедавна були на теренах Донецького вугільного басейну такою собі фігурою умовчання: усі, від перших осіб регіональної влади до якогось там школяра з робочого селища, чудово знали про їхнє існування, проте робили вигляд, що проблема як така відсутня. Хіба що чиновники неохоче визнавали «на мікрофон» зовсім уже нахабного репортера: мовляв, певний недолік має місце — проте вплив його на економіку регіону зникаюче мізерний, тож про що й говорити...

Не так воно стало зараз. Керівники великих шахт у Шахтарську, Єнакієвому, Красному Лучі, Торезі, Кіровському хором здіймають галас: рубати вугілля під землею стає фактично нема кому — кваліфіковані вибійники тікають на незаконні копальні, що їх без ліку порозводилося навкруги. Спинити відплив робочої сили можна хіба що суттєво підвищивши зарплатню, проте для цього Мінвуглепром мусить схвалити нову сітку виробничих окладів. Яка своєю чергою визначається держбюджетом — наразі це може бути лише бюджет наступного, 2011 року. А шахтарські кадри між тим стрімко тануть.

До того ж, не завжди він щирий, той демонстративний директорський ґвалт...

ІЗ ІСТОРІЇ ХВОРОБИ

Перші «дірки» з’явилися на Донбасі років із 12 тому, за доби скандально відомої «реструктуризації» українського вуглепрому. Де-факто то був справжній конвеєр знищення галузі, коли на копальнях, визнаних чиновниками «неперспективними», поверхневий комплекс механізмів різали автогеном на брухт, стволи ж, що вели до промислових виробок, злегка, для годиться, висаджували в повітря амоналом та пригортали навколишнім сміттям.

Проте місцеві шахтарі, що майже стовідсотково потрапили під скорочення, швидко змикитили, що буквально попід їхніми ногами залишається таки чимало вугіллячка, яке в принципі можна дістати. А піднімати на-гора «чорне золото» незважаючи на труднощі, — то був єдиний спосіб заробити на життя, якого їх свого часу навчила держава. І «першопрохідці» на власний страх та ризик знову полізли під землю.

Знаю про те не з чужих слів, бо від мого рідного дому до однієї з таких нелегальних шахт-копанок вільно можна дістатися у кімнатних капцях. Колись у лісочку, що починається відразу за селищними городами, безупинно шумів шахтний вентилятор. Ті з мешканців, хто не відправлявся на робочі зміни, звикли прислухатися до потужної машини: чи справно витягає з підземелля вогке, просякнуте металевим смородом повітря. Та чи не запашить, бува, від заіржавілих багатометрових конфузорів вентилятора зрадницьким димком, що віщувало найбільшу з можливих шахтних бід, після якої столярний цех ледь встигав стругати безкоштовні профспілкові труни.

Певного «чудового» дня копальню закрили, рештки обладнання станції провітрювання продали якимось приватникам, в невеличкому лісі стало тихо. Але ненадовго.

Про ідею мого сусіда та однокласника розкопати старий вентиляційний ствол, влаштувавши там копанку, я знав від самого початку справи. Приїжджаючи з міста в гості до рідні у поступово зникаюче шахтне селище, вислуховував докладні місцеві новини, в центрі яких обов’язково був Петро з його копальнею: то в нього з’явилася чудернацька ідея, як використати старий мотоцикл в ролі компресора для живлення відбійних молотків, то недосвідченого «бізнесмена» кинули на гроші шахраї, що видавали себе за інвесторів, то (коли копанка була практична готова) у ліс заявилися похмурі «товстолобики», аби провести недвозначну бесіду про «співпрацю» та їхній гарантований процент від майбутніх зисків...

Домовлятися про оглядини Петрової копанки (куди, як уже згадувалося, неважко дістатися без провідників та в капцях) довелося таки довгенько. Десять разів вибачившись, мій шкільний друзяка пояснював, що тепер мусить питатися про такі речі в «шефа», без якого він лантух вугілля, власноруч нарубаного, не має права продати.

Втім, ось ми на старій галявині, яку в місцевому народі з цілком зрозумілих причин досі кличуть «Вентилятор». В очі кидається роздовбана автомобільна колія, що, блукаючи серед дерев, райдужно виблискує на сонці, бо рясно посипана дріб’язком першосортного антрациту. Купа вугілля, десь тонн на сім-десять, громадиться поруч. І без охорони.

— Не вкрадуть? — наївно запитую, прикинувши, що велике цеберко вугілля за місцевими цінами тягне вроздріб на червінець.

— Тут не крадуть, — пояснює старий друг, вмить посерйознівши. — Якось пробував один, так його досі шукають. Спускатися не роздумав?

Шурф, що веде до копанки, старанно закріплено товстенними колодами. Звідки деревина, нема сенсу питати, бо ж «нічий» (тобто державний) ліс навкруги. Металева корба зі сталевим канатом та баддею на кінці, трохи завбільшки за колодязну, особливих надій побачити знову білий світ не дає, проте й відступати запізно. Сідаю, чіпляюся намертво, щось намагаюся по-гагарінські пошуткувати перед стартом.

— Пальці з краю бадді прибери! — наостанок радить мені хтось з Петрових робітників. — Вдарить об стінку — не матимеш до кінця життя чим ложку тримати. Ну, бувай! — Саморобна кліть стрімко падає долу.

Там, унизу, тихо і спокійно, наче йшов цвинтарем і зненацька звалився в чужу, не тобі уготовану могилу. Повітря вогке, проте вода за комір зі стелі, попри попередні побоювання, не тече. Лише на кінчику язика робиться, здається, трохи солодко (що, за прикметами досвідчених гірників, свідчить про наявність шахтного метану). Десь наверху маячить клаптик того, справжнього світу. А тут — убік від старого вентиляційного ствола відходить низенька, на висоту вугільного пласта, саморобна лава. Якщо посвітити шахтарською «коногонкою», яку мені передбачливо вручили на поверхні, то поміж стояками кріплення заманливо блищить антрацитовий пласт, заради якого й лізуть сюди товариш дитинства та його «найманці». Там, у шпарині заввишки з кухонний дзиґлик, вони довбають по черзі «цілик» — масив вугілля, що його колись спеціально залишили незайманим, аби будівля станції провітрювання не зруйнувалася та не пішла під землю.

Як включається відбійний молоток, в «дірці» зразу стає, м’яко кажучи, незатишно. Вибійники тут міняються через дві години, загальна ж тривалість робочої зміни нічим не обмежена. Коли не вистачає повітря для дихання, шахтарям доводиться від’єднувати шланг, що веде з поверхні, від компресора, та так-сяк продовжувати виробку. Решту: викиди небезпечного газу, вірогідність обвалів, в’їдливий вугільний пил, що намертво осідає в легенях, та навіть, як кажуть, підвищену радіацію, доводиться ігнорувати.

КОМУ DOLCE VITA

Згідно з нещодавньою заявою міліцейської служби з боротьби з економічними злочинами, на території Донецької області діє приблизно 400 підпільних шахт. Проте за статистикою незалежної профспілки гірників України, копанок на Донбасі на порядок більше — понад шість тисяч. Там, де «хвости» вугільних пластів практично виходять на поверхню, копанки інколи влаштовують, жертвуючи власним обійстям. У «важких» випадках протизаконні підкопи робляться під житлові будинки чи залізничну колію.

«Робота на низці таких шахт провадиться на промисловій основі. Вони можуть бути підпорядковані місцевому мерові, кримінальному авторитету чи директору сусідньої — легальної держкопальні. Як правило, їх «кришують» працівники прокуратури чи міліції», — стверджує нардеп, що виріс з активістів шахтарського руху, Михайло Волинець.

Лише навколо маленького міста Перевальськ «дірок» стільки, що власники іноді воюють за кілька квадратних метрів ласої території. Як доводять луганські правозахисники, що мониторять тему нелегальної праці, щоночі з місцевої залізничної станції відправляється потяг, доверху завантажений нелегальним вугіллям. Куди він прямує?

Питаннячко, між іншим, принципове. Спробуймо порахувати. Середня потужність однієї «дірки», згідно висновків незалежних експертів, становить 15 тонн вугілля на добу. Відповідно, усі разом вони піднімають на-гора (15 х 6000) 90 тисяч тонн палива. Таку кількість у мішках по навколишніх подвір’ях не рознесеш та бабусям «на зиму» не продаси. Для порівняння: у прес-релізах на сайті Мінвуглепрому про щоденний зведений видобуток держшахт фігурують цифри в 100—110 тисяч тонн. Тобто паралельний, нелегальний вуглепром упевнено наздоганяє офіційний.

Як твердять обізнані люди в регіоні, зв’язок між «правильним» та кримінальним вугіллям на Донбасі тісний, аж до тотожності. Головними покупцями контрафактного палива виступають ті ж таки державні шахти. Перепродаючи згодом вугілля, вони отримують подвійний зиск: посередницьку маржу за рахунок різниці в цінах, плюс — на кожну тонну копалини, нібито видобуту самостійно, бюджетну дотацію.

Порахуймо ще раз, цього разу «по грошах». Власник копанки, заплативши робітникам не більше як 100 гривень за тонну, перепродає вугілля (через низку посередників) на шахтний склад готової продукції по 200—230 гривень. Далі вугілля відвантажується споживачам за середнім тарифом 570 гривень за тонну. Тобто кожного дня по вугільному Донбасу набігає «лівака»: (570 — 100) х 90000 = 42,3 мільйона гривень. За рік, відповідно, понад 15 мільярдів.

Вирахувати дотацію з казни вітчизняному вуглепромові важко, бо фактично кошти розподіляються в ручному режимі та на додаток «замасковані» в різних рядках видаткової частини держбюджету. Однак дотаційні масштаби поточного року в цілому «озвучені», вони прогнозуються в діапазоні 9—13 мільярдів гривень.

Тепер плюсуймо. Далі закономірно згадуємо бородатого Маркса з його нев’янучим (куди подітися) визначенням, що за певною межею нема такого жахливого злочину, на який капітал не наважився б заради отримання прибутку.

ДЕРЖАВНЕ ЗАМОВЛЕННЯ?

Знайомий директор шахти зі Жданівки розповідав мені, як вирішив якось спробувати «по-хорошому» порозумітися з людьми, що так нахабно, серед білого дня крадуть вугілля на його гірничому відводі. Виїхав у степ (керуючись тою ж самою дороговказною смужкою з антрацитового штибу), дістався череди тимчасових споруд, нашвидкуруч зведених із непотребу над численними «дірками». З найближчої фанерної будки виглянув наглядач-охоронець, згодом з’явився на порозі, із бойовим автоматом у руках.

— Поговоримо? — якомога миролюбніше запропонував директор, пригадавши, що посмішка завжди вважалася найкращою альтернативою зброї.

«Копанкар» також посміхнувся та... промовисто пересмикнув затвор «калаша». На тому спілкування й завершилося.

Міліціянти з підрозділу з боротьби з незаконним обігом наркотиків здивовано спостерігають, як «круті пацани» на Донбасі терміново виводять гроші з продажу макової «ширки», аби вкласти їх у надприбуткові вугільні копанки.

То ж кількість «дірок» останніми місяцями зростає в геометричній прогресії. В Єнакієвому, на батьківщині нинішнього Президента Віктора Януковича, власники копанок буквально взяли в облогу робоче селище Ольховатка, копаючи попід житлами, дорогами, навіть кладовищем. У Шахтарському районі та природному парку «Донецький степ» мисливці за вугіллям за допомогою потужних екскаваторів влаштовують кустарні кар’єри, безжально нівечачи ландшафт. У результаті інтенсифікації процесу на «дірках» почастішали аварії з летальними наслідками — так загиблих робітників просто підкидають на територію лікарень.

«Копанкарі» перестали ховатися по лісосмугах та дальніх степових байраках, вони нахабно розгортають свій незаконний бізнес поруч із автострадами, на околицях великих міст. До речі, остання мода — прикрасити халабуду над «діркою» державним прапором України...

Певний сенс, між іншим, в тому є. Як твердять фахівці, вітчизняна господарка ось-ось відчує гостру нестачу твердого палива. Доки тривала економічна криза, на українських вугільних шахтах не нарізалися нові лави, ігнорувалися проходка, спорудження капітальних підземних виробок «на завтра». Надолужити згаяне швидко неможливо, між тим гострий дефіцит у три-п’ять мільйонів тонн вугілля дасться взнаки вже на початку зими. Наступного року ситуація ще погіршиться. Тут владі, що безпорадно борсається в морі проблем, несподівано стають у пригоді саме саморобні копанки: «чорне золото» дають просто зараз і дешеве, на соціальний захист, медичне страхування, навіть офіційні зарплати не претендують, шахтарськими акціями на столичній бруківці не погрожують. До того ж, ідеально укладаються в кримінальну схему привласнення держдотацій, що роками формувалася та удосконалювалася на Донбасі. Сьогодні діловари-«копанкарі» почуваються королями донецького степу, вони впевнені: ніхто й пальцем їх не зачепить.

Невдовзі, мабуть, над кустарними шахтами почнуть — заради глуму — запалювати червоні зірочки, як за стахановських часів. Бо ж держава наша нині відверто розвертається у напрямку минулого. Правда, крокувати туди доводиться якимось дивним, трохи бандитським шляхом.

Сергій КОРОБЧУК, журналіст, Донецьк
Газета: 
Рубрика: