Шлях Африки

Через десять днів світ відзначатиме День Африки. Це щорічне свято, яке відзначається 25 травня, приурочене до дня заснування Організації Африканської Єдності (ОАЄ), яке відбулося 25 травня 1963 року у столиці Ефіопії — місті Аддис-Абеба. 2002 року ОАЄ було перейменовано на Африканський Союз, і цей день став символом єдності Африки.

Наступного, 2020 року відзначатиметься 60-та річниця Дня Африки. Упродовж одного лише 1960 року 17 африканських країн одна за одною проголосили свою незалежність. А останньою країною, яка стала незалежною вже 1990 року, була Південно-Західна Африка, нині — Намібія. Ще чотири країни не були колоніями: Єгипет, Ефіопія, Ліберія, ПАР. Війна за незалежність була лише в п’яти країнах: Кенія, Зімбабве, Ангола, Мозамбік, Намібія. Решта здобули незалежність без жертв. Мирно позбулася своїх колоній Франція. Не могла з цим змиритись Португалія, доки там не відбулася революція.

День Африки цього року не є ювілейним, коли увага акцентується на позитивних досягненнях африканських країн за роки незалежності. Сьогодні варто згадати про тяжкий і кривавий шлях країн Африки до свого 60-річчя.

Після завершення Другої світової війни колоніальні імперії були приречені. Країни, які програли війну — Німеччина, Іспанія, Італія, Японія, змушені були позбавитися своїх колоній. Країни-переможниці (Англія, Франція) були настільки знесилені війною, що вже не мали ресурсів утримувати і контролювати свої заморські володіння. Антиколоніальні настрої в умовах холодної війни стимулювали й країни, які представляли два протилежних полюси.

Радянський Союз вбачав у національно-визвольній боротьбі народів Африки та Азії можливість розширити кордони соціалістичного табору, збільшити кількість своїх прихильників. Під цю політику було підведено ідеологічну базу у формі так званої теорії некапіталістичного шляху розвитку. СРСР активно підтримував боротьбу за незалежність як політично (на рівні міжнародних організацій), матеріально (автор брав участь у цих подіях), так і прямою військовою допомогою.

США, які ніколи не були колоніальною державою і самі боролися свого часу за незалежність, були ідеологічним супротивником старої колоніальної Європи. Коли Великобританія і Франція 1956 року напали на Єгипет, то однією з причин їхньої поразки була не тільки його підтримка Радянським Союзом, а й те, що президент США Д. Ейзенхауер засудив їхні дії. Крім того, вони сподівалися закріпити за собою ринки ресурсів, які належали старим колоніальним державам.

Щодо Африки слід позбутися стандартної думки, що колоніальні держави мали великий зиск від їхнього володіння. Приклад Індії для Англії або Нового світу для Португалії та Іспанії були порівняно з Африкою винятками. На утримання під своєю владою мільйонів квадратних кілометрів малонаселених і диких територій метрополії витрачали більше, ніж отримували від них. Не існувало усвідомленої та формалізованої політики щодо них. Вона мала стихійний і двоїстий характер. З одного боку — примусова праця, завоювання земель аборигенів, вивіз сировини, жорстоке придушення будь-яких форм невдоволення. З другого — запровадження освіти, боротьба з работоргівлею, щеплення проти поширених хвороб тощо. Зрештою, панування білих колонізаторів давало місцевому населенню деякі блага.

Бельгійське Конго (нині ДРК) мало розвинуту гірничодобувну промисловість. Країна контролювала 15% загальносвітового видобутку урану, 10% видобутку міді, 60% кобальту, 16% германію, 9% олова, 60% діамантів. Гана посідала друге місце у світі за експортом діамантів, третє — по марганцю, п’яте — по золоту, перше місце — за експортом какао. Берег Слонової Кістки (нині Кот-д’Івуар) займав треті-четверті місця за експортом кави й какао. Сенегал та Нігерія були лідерами у вирощуванні арахісу. Рівень освіченості за одне покоління виріс з нуля до 25%, а подекуди до 50%. Вакцинація обумовила суттєве зниження дитячої смертності.

Але у нових лідерів молодих держав на рівні менталітету панувало уявлення вождя племені: вождь сказав — і так має бути. А враховуючи абсолютну персоніфікацію влади, то все залежало від особи при владі. Більшість із них або навчалися в Європі, або працювали в адміністрації колонізаторів. Не маючи фундаментальної освіти, вони мали великі амбіції — якнайшвидше увійти в клуб розвинутих держав, зазвичай ігноруючи реальну дійсність. Порвавши з метрополією і традиційною для останньої ринковою, ліберальною ідеологією, вони досить швидко перейняли протилежну їй ідеологію — марксизм-ленінізм з плановою економікою. В умовах холодної війни, при двохполюсному світі іншого вибору у них просто не було. Але вони намагалися пристосувати цю зовні привабливу ідеологію до африканської специфіки.

Із досвіду Радянського Союзу їх особливо приваблювала швидкість соціальних змін, те, що пізніше політологи назвали «соціальною інженерією». Цей ідеологічний коктейль давав на практиці вражаючі і, як правило, негативні результати. Таких лідерів упродовж 1960—1970 років в Африці було чимало. Ось найбільш відомі з них: Гамаль Абдель Насер (Єгипет, Герой Радянського Союзу), Кваме Нкрума (Гана), Агустінью Нету (Ангола), Сіад Барре (Сомалі), Патріс Лумумба (Конго), Амілкар Кабрал (Гвінея-Бісау), Джуліус Ньерере (Танзанія), Леопольд Сенгор (Сенегал), Модібо Кейта (Малі), Самора Машел (Мозамбік), Ахмед Секу Туре (Гвінея).

Дж. Ньєрере здійснив колективізацію, зігнав людей у зразково-показові села і перетворив свою країну з вагомого експортера продовольства на хронічного імпортера. Менгісту Хайле Маріам (Ефіопія), «чорний Сталін», знищив, заморив голодом 2,5 млн людей. Був засуджений до смертної кари за геноцид; втік до Зімбабве до Роберта Мугабе. Перший президент Гани Кваме Нкрума став марксистом і мріяв про побудову зразкової соціалістичної держави. Зруйнував експортний потенціал Гани, заплутав її в зовнішніх боргах і поставив на межу банкрутства. Заборонив страйки, оголосив країну однопартійною державою, закрив приватні газети; оголосив себе пожиттєвим президентом. Маргарет Тетчер наполягла на вільних виборах у Зімбабве, і на них переміг марксист Роберт Мугабе. Із країни вигнали білих фермерів, на яких трималося орієнтоване на експорт сільське господарство, їхні землі передали ветеранам-партизанам. Країна також перетворилася на нетто-імпортера продовольства. Інфляція досягла такого рівня, що змушені були відмовитись від власної валюти. Лідер Гвінеї Секу Туре особисто рубав голови своїм ворогам. Йому належить теза: «Ми віддаємо перевагу свободі в злиднях багатству в рабстві». Що таке злидні — народ пізнав, до свободи справа не дійшла. Президент Заїру (нині ДРК) фельдмаршал Жозеф Мобуту (у бельгійській армії він був сержантом), друг Мао Цзедуна, також довів країну до злиднів, до громадянської війни. Але сам при цьому нажив статків на декілька мільярдів доларів.

За радянських часів про цю сторону життя в країнах так званої соціалістичної орієнтації говорити було не можна: «свої» ж люди. Тим паче, що більшість із них підтримували Радянський Союз у міжнародних організаціях, займаючи антиамериканську позицію.

Не краще йшли справи і в країнах далеких від марксистської ідеології. В Екваторіальній Гвінеї, колишній колонії Іспанії, на перших та останніх вільних виборах президентом обрали дрібного чиновника Франсіско М. Нгема. Із 380 000 населення він винищив 70 000. Розігнав лікарів з європейською освітою, Заборонив населенню мати човни, щоб не повтікали. Коли його скинув племінник, він два тижні ховався в джунглях. Місцеві солдати відмовилися стріляти в нього — боялись його чар. Довелось викликати марокканців, які його і розстріляли. Президент Того Кнассингбе Єйадема згодовував своїх опонентів крокодилам.

В Європі також не наважувалися критикувати своїх колишніх підданих, відчуваючи провину за те становище, в якому вони опинилися.

Мабуть, єдиним позитивним прикладом успішного постколоніального розвитку була Ботсвана, розташована в пустелі Калахарі. Її перший президент, із роду вождів, Серетсе Кхама зробив ставку на видобуток діамантів, міді, а також на розвиток м’ясного тваринництва. Протягом 1966—1980 років ВВП зростав щорічно на 9% і досяг рівня 16 500 доларів на душу населення (в Україні на сьогодні 8868 доларів). Підтримувалася багатопартійність, по-справжньому здійснювалася боротьба з корупцією, активно залучалися іноземні інвестиції. Але був і СНІД, і падіння тривалості життя.

Такі справи під гаслами прогресу та процвітання були одним із головних розчарувань другої половини ХХ століття. Але були зроблені відповідні висновки. На рубежі 1980—1990 років, коли закінчувалась холодна війна, коли розпочався глобальний крах марксистського експерименту в усьому світі, африканські країни почали вибиратися із глухого кута «соціалістичної орієнтації» і поступово переходили на рейки капіталістичного господарювання. Нова політика давала свої результати. Середнє зростання ВВП становило 6,5—7% на рік, а в деяких країнах — до 10%. Звичайно, такі високі темпи пояснювалися низькою висхідною базою. І все ж таки свідчили про позитивні тенденції. Разом з тим зберігалася стара, напівколоніальна структура господарювання, яка не відповідала вимогам постіндустріального світу. Головною її складовою залишалося відстале, напівручне сільське господарство, в якому було зайнято 60—80% населення. На другому місці — гірничодобувна промисловість, яка працювала на потреби західних країн і в якій головну роль відігравали їхні компанії. Вони за будь-яку ціну намагалися зберегти контроль над багатющими мінеральними ресурсами регіону. Приваблювала також надзвичайно дешева робоча сила.

З другого боку, і в ХХІ століття перейшло багато негативних тенденцій колоніальних часів. Перш за все — це продовження конфліктних стосунків між безліччю племен, народностей. Якщо білі колонізатори не давали можливостей їм проявлятись, то тепер будь-які гальма були відсутні. Найбільш трагічним проявом цього є різанина в Руанді між хуту і тутсі 1994 року, коли за пару місяців було вирізано майже мільйон людей. У двох конголезських війнах (1996—1997, 1998—2002 рр.) загинуло близько 10 млн людей. Найбільші військові втрати після Другої світової війни. «Залишки» цих воєн і до цього часу тліють на сході ДРК. У контролі над ними беруть участь і українські військові в межах миротворчого контингенту ООН. Воюють за свою незалежність туареги в Малі. Зникла як єдина держава Сомалі, де не видно кінця громадянській війні. Воюють за свою автономію англомовні племена на півночі франкомовного Камеруну. Триває громадянська війна в Лівії. Тисячі людей у декількох країнах Сахелю гинуть від дій терористичної ісламістської організації «Боко Харам». Важкий та кривавий шлях до справжньої незалежності долають африканські країни. Позитивним на цьому шляху є те, що ніхто не претендує на територію сусіда. Хоча претензій із цього приводу вистачає. У старих кадрів у підсвідомості залишаються старі ж звички: коли в Уганді 2016 року вкотре переміг теперішній президент Йовері Мусевені (ще один друг В. Путіна), то про свого постійного опонента пожартував: «Ми його впіймаємо і з’їмо, як пиріг» (хтось би не втримався — «ну, й жарти у вас, пане президент»).

На цьому шляху є безперечні успіхи. Спокійно і демократично відбулися президентські вибори в Нігерії, в ДРК. Під тиском народного невдоволення позбулися влади президенти ПАР, Зімбабве, Алжиру, Судану. Демократичні норми набувають дедалі більшого поширення і популярності. Будуються АЕС. Масове розповсюдження смартфонів, мобільного зв’язку. В одній із країн створено лабораторію штучного інтелекту. У багатьох країнах уже працюють космічні агентства. Пробираючись крізь хащі пережитків старого, африканські країни активно намагаються увійти в постіндустріальне суспільство. Але це вже тема для статті, яка має бути присвячена 60-річчю Дня Африки.