Про рабську психологію

Сьогоднішні автори порушення кримінальної справи проти Кучми не є першими в цій тривалій історії... вони — другі. Першою людиною, яка порушила кримінальну справу стосовно, увага (!) чинного президента України Леоніда Кучми, став суддя Юрій Василенко. Це сталося ще 2002 року. Панові Василенку це коштувало кар’єри, друзів...

Вдамося до деяких подробиць, оскільки це має бути важливо і для нинішнього слідства, і для історії в цілому. Юрій Василенко порушив кримінальну справу проти президента України Леоніда Кучми на вимогу депутатів від тодішньої опозиції (на підставі наданих ними матеріалів) за 11-ма статтями Кримінального кодексу України, зокрема: «Посягання на життя державного чи громадського діяча» (ст.112), «Порушення рівноправ’я громадян залежно від їхньої расової, національної приналежності або ставлення до релігії» (ст.161), «Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної або іншої кореспонденції, що передається засобами зв’язку або через комп’ютер» (ст.163), «Порушення законної діяльності профспілок, політичних партій, громадських організацій» (ст.170), «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів» (ст.171), «Привласнення, розкрадання власності або заволодіння нею шляхом зловживання службовим становищем» (ст.191), «Незаконне вивезення за межі України сировини, матеріалів, обладнання, технологій для створення зброї, а також військової і спеціальної техніки» (ст.333), «Загроза або насильство стосовно державного або громадського діяча» (ст.346), «Зловживання владою або службовим становищем» (ст.364), «Перевищення влади або службових повноважень» (ст.365), «Отримання хабара» (ст.368). Генпрокуратура вирішила, що порушувати кримінальну справу проти президента — «неможливо», оскільки щодо цієї посадової особи не можна приймати будь-які процесуальні рішення. Більш того, ГПУ оскаржила порушення цієї кримінальної справи у Верховному Суді, який зняв із розгляду цю справу і постановив повернути її до Апеляційного суду Києва для виконання вимог Кримінально-процесуального кодексу.

Саме 2002 року було створено перший прецедент на пострадянському просторі. Власне, інших і не було. Але сьогодні знову створено перший прецедент, тому що порушили кримінальну справу вже проти колишнього президента. Хоча людина одна й та сама — Леонід Кучма. Юрію Василенку, звісно, тоді було набагато складніше, він виступив проти системи сам. Сьогодні ж триває боротьба зі спадщиною цієї системи, причому в даному випадку проти екс-президента виступила сама державна машина. Наскільки благими є наміри влади, ми побачимо в найближчому майбутньому. Тим часом днями було опубліковано опитування Центру ім. Разумкова, яке показало, що майже половина (45,7%) українців вважає Кучму певною мірою причетним до вбивства журналіста Гонгадзе. Та лише 2,4% наших громадян думають, що Кучму визнають винним і його буде покарано ув’язненням під вартою.

Детальніше про порушення кримінальної справи, а також про судову реформу говоримо з колишнім суддею Апеляційного суду Києва Юрієм ВАСИЛЕНКОМ.

«НАД КУЧМОЮ ВИСИТЬ ДАМОКЛІВ МЕЧ»

— Юрію Олександровичу, ви були першою людиною, яка порушила кримінальну справу проти Леоніда Кучми, причому стосовно не колишнього, а чинного президента. Сьогодні проти екс-президента знову порушено кримінальну справу. Як ви до цього ставитесь?

— Головне, щоб це не було політичною грою. По-перше, мене насторожує те, що порушив кримінальну справу не хтось інший, а перший заступник генерального прокурора Ренат Кузьмін. Виникає запитання: чому це не зробили ті, хто раніше вже розслідував цю справу? По-друге, якщо порушену мною 2002 року кримінальну справу проти Кучми (розслідував, зокрема, старший слідчий з особливо важливих справ Генпрокуратури Олександр Харченко) припинили, то спочатку треба було скасувати постанову про припинення кримінальної справи. Я свого часу працював у ГПУ, тому знаю — припинити справу дуже важко. Це можна зробити лише після доповіді одному із заступників генпрокурора або самому генеральному прокуророві. Мене тоді звинуватили в тому, що я не мав права порушувати справу проти Кучми. Їх не цікавило, чи було в мене достатньо підстав для порушення справи, чи не було. Я вже зараз навіть не пам’ятаю, скільки було додатків до цієї заяви народних депутатів, але, як на мене, понад 30 аркушів займав лише висновок експертів, які підтверджували, що на плівках Мельниченка були голоси Кучми, Литвина, Деркача... Доказів, звісно, було предостатньо. Куди всі ці матеріали поділися, я не знаю.

— В інтерв’ю «Дню» за 2005 рік ви сказали, що розслідування справи Гонгадзе «буде схожим на розслідування вбивства Кеннеді, Улофа Пальме, і кінця-краю йому не видно». А сьогодні?

— Порушивши кримінальну справу проти Кучми, влада в цілому вчинила правильно. Інша справа, чи буде розкрито цей злочин? Як відомо, до справи залучено плівки Мельниченка. Сьогодні захисники Кучми, зокрема американський адвокат, говорять, що плівки не є доказом. Хочу вам сказати, що ще 2002 року ці записи оспорювали. Ще тоді говорили про необхідність порушення кримінальної справи проти екс-майора Держохорони Мельниченка. Але, на мій погляд, вони були і є речовим доказом. Адже Микола Мельниченко не був оперативним працівником, він був охоронцем пана Кучми. Злочину він не скоював, бо пішов на такий крок заради розкриття більш тяжкого злочину. Він діяв з благими намірами.

Над Кучмою висить дамоклів меч, пов’язаний із підозрою у причетності до вбивства журналіста...

— Швидше, не лише над ним...

— Так, не лише над ним, а й над тими, чиї голоси записані на плівках. Але тут може бути й інший бік медалі. Валентина Теліченко, адвокат Мирослави Гонгадзе, висловила версію, що справу порушено для того, аби виправдати Кучму. Але мені все-таки, звісно, хотілося б вірити у версію, яку озвучив Ренат Кузьмін про те, що є реальне, об’єктивне бажання розслідувати справу. Сьогодні часто говорять: усе залежить від політичної волі. Але я взагалі не розумію, яке відношення політична воля має до ведення розслідування або винесення рішення судом? Порушувати чи не порушувати справу, притягувати чи не притягувати до відповідальності повинні вирішувати не політики.

«ГОЛОВНУ РОЛЬ ВІДІГРАЮТЬ ПЛІВКИ. ЇХНІЙ ЗМІСТ ВІДОМИЙ УСЬОМУ СВІТУ»

— 2005 року ви заявили, що нова влада робить усе, щоб не встановити істини в цій справі. А нинішня влада?

— Чесно кажучи, я не чекав, що буде порушено справу. Минуло все-таки понад десять років. Швидше, слідство почерпнуло інформацію зі свідчень Пукача і тих трьох міліціонерів-виконавців, які вже відбувають термін. Але я не виключаю, що в результаті нам можуть і сказати — ми відкрили справу, розслідували, передали до суду, а суд не знайшов складу злочину.

— Тобто справу однозначно передадуть до суду?

— Насправді про це поки що важко говорити. Адже Пукач — це непрямий доказ. Кучма не зустрічався з Пукачем і не давав йому жодних вказівок. Вказівки Пукачу давав Кравченко, якого вже немає в живих. Тому свідчення Пукача — це непрямі докази. Навряд чи їх вистачить для засудження Леоніда Даниловича. На мій погляд, головну роль тут відіграватимуть плівки.

— Можливо, варто було тоді спочатку дати їм оцінку, а потім порушувати справу проти Кучми?

— На мою думку, залучивши плівки, слідство все-таки зробило правильно. Вони мали на це право — Мельниченко діяв з благими намірами. Мало того, про зміст цих записів відомо всьому світу. Тим більше, є висновок експертів. Навіщо їх ігнорувати? Інша справа, чи правильно зробили, що порушили справу за статтею «перевищення владних повноважень»? А чому не за «співучасть в організації вбивства»? Так, на плівках Кучма не дає прямих вказівок убити Гонгадзе. Але там є слова, що «треба вивести його (Гонгадзе. — Авт.) і кинути чеченцям». Окрім цього, в записах є розмови Кучми і Кравченка, де вони сміються з приводу побиття журналіста Подольського...

— До речі, сценарій злочину проти Подольського через три місяці було застосовано до Гонгадзе. Це може бути додатковим доказом?

— Звісно. Метод один і той самий, тільки наслідки різні. Якщо абстрагуватися від юридичних перипетій, Кузьмін зробив абсолютно правильно. Інша справа — його мотивація. Чи не погоджено це з владою? Гадаю, погоджено. Але хоч як би там було, сьогодні треба робити все для того, щоб справа була доведена до кінця. Я ще 2002 року говорив: розслідуйте, пред’явіть обвинувачення, направте справу до суду — і нехай суд дасть оцінку — винна людина чи не винна. Моїм єдиним мотивом було розібратися в ситуації. Адже справа вже гриміла на весь світ. Але розібратися не захотіли.

— Чому?

— Як міг пан Потебенько або Піскун чи інші генеральні прокурори розслідувати справу проти Кучми? Він же їх усіх і призначав.

СПРАВУ КРАВЧЕНКА ТРЕБА РОЗСЛІДУВАТИ

— Але ви ж пішли проти системи.

— Так, але чого мені це коштувало! Хоча можу вам сказати — я й раніше порушував кримінальні справи. Наприклад, проти заступника генерального прокурора, проти начальника управління, слідчого ГПУ. Після порушення кримінальної справи проти Кучми мене хотіли звільнити за порушення присяги. Міністром юстиції тоді був, як і зараз, Олександр Лавринович, а головою Вищої ради юстиції — Сергій Ківалов. Коли ж гарненько зазирнули в Конституцію, Кримінально-процесуальний кодекс — виявляється, я мав право порушувати цю кримінальну справу. Навіть слідчий мав право це зробити. Звісно, на мене чинили тиск, мене хотіли прибрати з посади. Це була чистої води помста. У результаті я опинився в ситуації, коли мене сторонилися судді, боялися навіть розмовляти зі мною. Лише з деякими з них збереглися у мене стосунки. Тиск з боку влади тривав три роки. У травні 2005-го Вища рада юстиції відправила мене у відставку.

— При владі вже був Віктор Ющенко.

— Ющенко теж не хотів розслідувати цю справу до кінця.

— Чому?

— Пам’ятаєте, під час помаранчевої революції проходили переговори, в тому числі за участю європейських політиків. Квасневський, Солана приїздили. Так от, я припускаю, що саме тоді пан Ющенко дав гарантії недоторканності Кучмі. У результаті посадили тільки виконавців — і все.

— До речі, самогубство, за офіційною версією, екс-міністра МВС Кравченка сталося вже за Ющенка — в березні 2005 року. Журналіст Подольський, наприклад, вважає, що це було вбивство. Як ви вважаєте?

— Кравченко був найбільш незручним для Кучми. До речі, як і Кирпа. Я теж схиляюся до того, що Кравченка вбили. Адже СБУ на чолі з Олександром Турчиновим тоді так і не дала належної оцінки діям, що сталися. До того ж усі судово-медичні експерти, зокрема й міністр охорони здоров’я того часу Микола Поліщук, говорили: не може людина двічі стріляти собі в голову.

— Чому тоді, на ваш погляд, сьогодні не розслідується цей напрям, як і багато фальсифікацій у справі Гонгадзе?

— Ще тоді треба було притягувати до відповідальності генерального прокурора, його заступника, начальника Головного слідчого управління, слідчих, судово-медичних експертів, тобто більшість посадових осіб системи, яка фальсифікувала справу Гонгадзе. Звісно, сьогодні справу Кравченка треба розслідувати.

«УГОДНИЦЬКА ПСИХОЛОГІЯ»

— Сьогодні багато представників громадськості, політикуму виступають на захист Кучми: спочатку Герман, Богословська, потім — дев’ятеро народних артистів України й СРСР, згодом — троє генералів, а нещодавно — десятеро академіків на чолі з Патоном. Що це все означає?

— Із багатьма з цих людей у Кучми прекрасні відносини, з деякими він працював. Вони звикли догоджати. Це угодницька психологія. Навіщо сьогодні передчасно схиляти громадську думку до того, що Кучма не винен? Тільки через суд суспільство може розібратися, є в його діях склад злочину чи ні, причетний він до викрадання і вбивства журналіста — чи ні. Я пам’ятаю, ще тоді генерали виступали з трибуни і говорили, що бачили Гонгадзе у Львові, бачили Гонгадзе за кордоном. Сьогодні історія повторюється. Почекайте, ще немає юридичної оцінки, навіщо говорити такі речі?

— Десять із двадцяти років незалежності України при владі був Кучма. Розслідуючи сьогодні справу проти екс-президента, слідчий Грищенко стикається з колосальним масивом інформації, більшість якої суспільству невідома. Виходить, новітня історія України пишеться в Генпрокуратурі?

— При розслідуванні цієї справи, звісно, зачіпаються факти, події, процеси, які відбувались у той час. Я не знаю, наскільки глибоко слідчий Грищенко заглиблюється саме в політичні події того часу, але вони мають велике значення для історії України. Скажімо, чи розслідуються сьогодні факти втручання пана Кучми в діяльність профспілкових організацій, політичних партій, факти стеження за політичними діячами, журналістами, побиття народного депутата Єльяшкевича тощо. Оцінка цих і багатьох інших фактів стануть показником розвитку демократії. Тому що тоді країна управлялась практично авторитарними методами. Кучма був наділений доволі широкими повноваженнями, тому все, що він говорив, виконували.

Свого часу, розмовляючи з американським послом в Україні Стівеном Пфайфером, я говорив йому: «Ось прийде у нас нова влада, тоді ми станемо справді демократичною державою». А він у відповідь поплескав мене по плечу і сказав: «Містере Василенко, для цього вам доведеться пройти ще мінімум 30 — 40 років». Після нашої розмови з послом минуло вже понад десять років. І що змінилось? Нічого. У нас знову зникають журналісти (головний редактор харківської газети «Новий стиль» Василь Климентьєв), виникають проблеми у засобів масової інформації, чиниться тиск на суддів. Погляньте, як розібралися з підприємницьким Майданом! Порушили кримінальні справи проти учасників з абсолютно надуманих мотивів. У них навіть немає захисту. Суспільство, на жаль, не реагує на всі ці речі або реагує слабо. Чому? Тому що люди розчаровані, зокрема, п’ятирічним правлінням Ющенка і Тимошенко, які постійно сварились. А нових, справжніх лідерів-то у нас, як і раніше, немає.

— Який вихід?

— Вихід? Треба позбуватися рабської психології, психології постійної боязні. Люди повинні без страху виступати на захист своїх співгромадян. Так, нас усіх зупиняє бідність, бо всі думають, що якщо я вийду проти влади, то завтра мене позбавлять роботи, премії... Але нам треба зрозуміти — захищаючи інших, ми захищаємо себе.

— Як ви думаєте, ви отримаєте сьогодні відповіді на ті запитання, які ви ставили ще 2002 року?

— Якщо у Кузьміна немає жодних потойбічних мотивів, то я його підтримую обома руками. Але у мене великі сумніви. Система Кучми настільки глибоко вкорінялась у суспільстві, що позбавитися від цього явища суспільству буде дуже важко.

«СТАН СУДОВОЇ СИСТЕМИ ПЛАЧЕВНИЙ»

— Однією з перших реформ нинішньої влади вважається судова реформа. Якими є результати, на ваш погляд?

— Судову реформу повинні була проводити ще 2001 року. Але вона так і не була проведена. Потім говорили про якусь малу реформу, сьогодні знову говорять про реформу. Те, що на сьогодні робиться, не можна вважати реформою. Основні принципи судової реформи — незалежність, змагальність — просто відсутні. Ніякої змагальності немає, все виконується судом. 99,5% судів підкоряються прокуратурі. Наприклад, узяти останню справу, коли київський суддя стріляв у тракториста в Каневі. Я заявляю клопотання, а суддя його не приймає, це саме клопотання заявляє прокурор — і суд його задовольняє. І так у більшості судів. Сьогодні на прохання громадян я інколи захищаю їхні інтереси в суді. На слідстві я говорю суддям: навіщо ви це робите, це ж неправильно? А вони показують вгору і говорять: нам так вказали. От і все.

Проблема полягає в тому, що у нас і прокуратура, і судова система залежать від зміни влади. Тому що зміна влади спричиняє зміну ставлення до всього, що відбувається в країні. Свого часу, коли я працював у Генпрокуратурі (її очолював Віктор Іванович Шишкін), я міг підійти до заступника генпрокурора зі справою і доводити йому, що, на мій погляд, в ній правильно, а що — неправильно. Зараз цього немає. Слідство повністю підконтрольне. Ви заперечите, що й раніше так було. Правильно, було. Але не до такої міри. Виконання вказівки зверху — це не слідство.

— Це говорить про стан політичної, правової культури...

— Звісно. Ніхто не має права втручатися в діяльність прокуратури або судів. Сьогодні стан судової системи просто плачевний.

— Суспільство якраз найменше довіряє судам.

— І правильно роблять люди, що не довіряють. Як висловився мій колега-суддя: «Які незалежні суди? Ми просто виконавці». Тому жодних змін від цієї так званої реформи не буде. Навпаки — ситуація поглиблюється. Як взагалі Вища рада юстиції (ВРЮ) може призначати голів районних судів, їхніх заступників, голів апеляційних судів та їхніх заступників? Це ж рекомендаційний орган. Вища рада юстиції не може: обирати суддю або не обирати, карати його або не карати. Повноваження, якими наділили ВРЮ, суперечать Конституції й закону про судоустрій.

У нас досі не вирішено питання про створення окремого слідчого комітету. Хоча говорять про це давно. Поки ми не доб’ємося відділення слідства від прокуратури, ніяких змін не буде. Чому в нас досі немає суду присяжних? Незрозуміло. Косово, отримавши кілька років тому незалежність, і то вже має суд присяжних. У Росії давно діє суд присяжних. Коли ж, нарешті, наші суди стануть справді незалежними? Запитань, звісно, багато. Але я — оптиміст, тому вірю, що рано чи пізно у нас з’являться нормальні лідери в державі, нормальні суди, прокуратура, будуть, нарешті, проведені реформи, і ми матимемо своє гідне місце у світі.