«Будую Україну для всіх»

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

Цього року виповнилося 100 років проголошення Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. З точки зору українського державотворення період існування Другого Гетьманату був найбільш плідним за весь період Української революції 1917—1921 рр. Це був час дійсно конструктивного державного будівництва, коли шанс увійти до кола цивілізованих європейських країн був цілком реальним. Споглядаючи успіхи Гетьманату, військовий аташе при австро-угорському посольстві в Україні генерал Спанокі, у своєму звіті до Відня з цього приводу писав: «...якщо справа піде таким чином хоч кілька років, то ми справді читатимемо в географії Європи про Українську Державу».

Ми віддаємо належне всім, хто докладав тоді значних зусиль до створення сильної незалежної Української Держави. Насамперед згадуємо її очільника — гетьмана Павла Скоропадського, який і в еміграції продовжував перейматися майбутнім України, до кінця життя залишаючись їй вірним. У цьому контексті не можна оминути постать його сина — гетьманича Данила — гідного спадкоємця роду Скоропадських і гідного продовжувача справи батька.

Серед відомих діячів українського руху в еміграції Данило Скоропадський посідає значне місце. Однак в Україні ім’я гетьманича, який після смерті батька перебрав провід Союзу гетьманців-державників й очолив український консервативний монархічний рух, тривалий час було невідомим. На жаль, і тепер постать Данила Скоропадського залишається у полі дослідження вузького кола науковців, а для широкого загалу його ім’я мало про що говорить. Між тим діяльність гетьманича, спрямована на утвердження української державності, заслуговує на велику повагу і шану. Твердо й непохитно слідуючи заповіту батька, Данило Скоропадський усе своє свідоме життя присвятив служінню в ім’я України, був палким патріотом і свято вірив у майбутнє свого народу. У своїх численних виступах перед українською громадськістю він неодноразово підкреслював: «За майбутнє нашого народу я не боюся, бо вірю в його здорові й творчі сили. Вірю, що здорова національна стихія змете з нашого тіла заразу московського большевизму, а всі українські державники знайдуть шлях один до одного й, об’єднавшись під покровом одної керівної ідеї, у творчім пориві здобудуть і відбудують нашу Україну».

Як і Павло Скоропадський, Данило був переконаний, що українська державність може відродитися лише у своїй традиційній національній формі, й запоруку майбутнього відродження України вбачав саме в історичній традиції українського народу. В той же час він толерантно й неупереджено ставився до своїх політичних опонентів, навіть тих, хто свого часу підняв повстання проти його батька в 1918 р. З повагою ставився до кожного, хто боровся за незалежність України і поклав за неї своє життя. Загалом, піднятися над особистим заради спільної мети було його характерною рисою. Показово, що багато з колишніх супротивників Павла Скоропадського, які безпосередньо були причетні до повалення Української Держави, стали пізніше палкими прихильниками Данила. Серед них — колишній член Директорії УНР О. Андрієвський. 1954 року в листі до гетьманича він писав: «У Вашій особі я бачу маєстат української державності й перед Вами клоню мою сиву голову...» Високо оцінював діяльність Данила й Осип Назарук — один з активних учасників повстання проти гетьмана, а згодом— активний учасник гетьманського руху в еміграції.

ДАНИЛО СКОРОПАДСЬКИЙ (НА ФОТО ЙОМУ ДВА РОКИ) ІЗ МАМОЮ ОЛЕКСАНДРОЮ ДУРНОВО-СКОРОПАДСЬКОЮ. 1906 рік

Зважаючи на те, що відсутність національної єдності була одним із головних чинників поразки Української революції 1917—1920 pp., Данило робив усе можливе, щоб сконсолідувати різні українські політичні сили в еміграції. Сваритися через форму влади в незалежній Україні, коли такої взагалі ще не було, гетьманич вважав недоречним і виходив із того, що тільки народ мав право вирішувати в майбутньому це питання. Він неодноразово підкреслював, що належить до всього українства й вірно служитиме вільній Україні без огляду на те, чи буде там устрій монархічний, чи республіканський. У зв’язку з цим абсолютно логічним сприймається напис, викарбований на надгробку гетьманича на лондонському цвинтарі Гемпстед: «Будую Україну для всіх і з усіма». Ці слова є ключем до розуміння його життєвого credo, лейтмотивом усієї його діяльності. Авторитет гетьманича серед української діаспори був надзвичайно високим, і його, безперечно, можна назвати одним із найбільш харизматичних лідерів українського руху в еміграції.

Данило Скоропадський народився 31 січня (13 лютого н. ст.) 1904 р. у Петербурзі — в сім’ї Павла та Олександри Скоропадських. Він був четвертою дитиною в родині, яка вже мала на той час двох доньок — Марію (1898),  Єлизавету (1899) та сина Петра (1900). Батьки Данила за своїм походженням, багатством і становищем належали до найвищих аристократичних кіл Російської імперії. Мати Данила — Олександра Петрівна, фрейліна імператриці, була дочкою генерал-ад’ютанта Петра Дурново, який належав до вищої ієрархії російського суспільства. Батько — Павло Петрович Скоропадський — блискучий кавалергард, флігель-ад’ютант імператора, герой Російсько-Японської та Першої світової воєн, напередодні 1917 р. — генерал-лейтенант російської армії. По лінії батька Данило Скоропадський успадкував належність до одного з найстаріших і найвідоміших українських родів. Своїм корінням цей рід сягав середини XVII ст., коли вперше документально було зафіксовано прізвище Федора Скоропадського, який прославив своє ім’я в бою під Жовтими Водами 1648 p., під час визвольної війни українського народу проти польського панування. В листі до Данила (1925 р.) Павло Скоропадський з гордістю нагадував сину, що предки його були «простими козаками й нобілітацію роду свого дістали за службу при війську, за відвагу, за енергію, за військовий хист, ними виявлений...». Далі гетьман писав, що їхні предки «ніколи не бажали спокійного життя без турбот і без праці, йшли тернистими шляхами і доходили до високого становища в державі й до видатної ролі в історії свого народу». Одним із таких діячів в українській історії був гетьман Лівобережної України Іван Скоропадський (1646—1722), якому доводилося в тяжкий післямазепинський період постійно стримувати розгін переможця Петра І, який прагнув знищити автономію України. Іван Скоропадський синів не мав, тому продовжувачем роду став його брат — Василь (сотник Чернігівського полку, а потім — генерал-бунчужний гетьмана), який і був безпосереднім предком Данила. Протягом трьох століть цей рід дав Україні багатьох визначних військових, державних і громадських діячів. Члени роду Скоропадських ріднились у шлюбах із найвідомішими козацько-шляхетськими родинами, серед яких були Апостоли, Бутовичі, Гамалії, Забіли, Закревські, Кочубеї, Лисенки, Кулябки, Лизогуби, Марковичі, Миклашевські, Милорадовичі, Тарновські, Полуботки. Таким чином, по лінії батька гетьманич був нащадком відомих українських діячів минулого й невипадково своє хресне ім’я отримав на честь гетьмана Данила Апостола.

Дитячі роки Данила пройшли в основному в Петербурзі, де сім’я проживала до 1918 р. Як і всі діти тогочасної російської еліти, він отримав класичне домашнє виховання та освіту. Данило зростав у російському середовищі й переважно під впливом російської культури. Говорити про українське підґрунтя, на яке міг би спиратися Данило до 1918 р., було би помилковим і надуманим.

Цікавими документами, що висвітлюють петроградський період життя Данила Скоропадського, є його листи до батька, написані на фронт протягом 1914—1916 pp. (окремі листи датовано 1912 і 1917 pp.). Написані по-дитячому наївно, вони, проте, дають яскраве уявлення про взаємини в родині, навчання і виховання дітей, їхнє ставлення до близьких, учителів, сприйняття тогочасних подій. Листи яскраво відбивають внутрішній світ хлопчика з його інтересами і захопленнями. Данилко, як називали його в родині, грав на роялі, альті, скрипці, вивчав іноземні мови (англійську, французьку, німецьку), брав участь у дитячих концертах і виставах, відвідував театри та художні виставки, активно займався спортом. Окрім цього, дітей змалечку привчали до праці. Дівчата займалися рукоділлям, шили і вишивали; хлопчики — випилювали, конструювали, навчалися столярній справі. У багатьох листах, адресованих батьку, Данило хвалився речами, зробленими власноруч. Ці речі він з любов’ю дарував близьким. Так, у 1915 р. в листі до батька на фронт він писав: «Милый и Дорогой Папа! Христос Воскрес! Поздравляю тебя с Пасхой и желаю тебе провести ее как можно лучше. Я сделал Маме на Пасху шкафчик, Тете Соне (Дурново Софія Петрівна — дружина брата Олександри Петрівни Скоропадської. — Т.Р.) этажерку, Вере Николаевне (гувернантка сестер Данила. — Т.Р.) подставку для цветов, Александру Федоровичу (служник у домі Скоропадських. — Т.Р.) подставку для часов, Сергею Васильевичу (керівник Петроградської контори Скоропадських. — Т.Р.) рамку, а Сергею Николаевичу (?) маленькую полку». Ще один цікавий і промовистий штрих до портрета гетьманича. У листі до батька, датованого того ж 1915 р., він повідомляв, що зробив маленький стілець до свого письмового столика. Цей стілець як дорогоцінна реліквія «супроводжував» пізніше свого хазяїна через усю еміграцію. З 1939 р. стілець «осів» у Лондоні, де оселився Данило Скоропадський. 2001 року разом з іншими речами гетьманича цей раритет потрапив до України і зберігається тепер в одному з київських музеїв.