«Чудо над Віслою» та «Диво під Замостям»
Тобі, мій краю дорогий,
Складаю я свою присягу —
Тебе любить. Тобі служить.
За Тебе вмерти біля стягу.
І прапор наш жовто-блакитний
Клянусь довіку боронить.
І за народ забутий, рідний,
Останню кров свою пролить...
З полкової присяги 2-го Запорозького пішого полку
Запорозької бригади полковника Петра Болбочана
У серпні 2011 року минає 91 рік, відколи 1920 року від 13 до 20 серпня наступ червоної Москви на Європу не вдався внаслідок поразки радянського маршала Тухачевського та його армій під Варшавою. На підваршавських полях зазнав краху червоний похід на Берлін та Париж і остаточно було поховано мрії про світову революцію. Ці події збіглись із римо-католицьким святом Успіння Пресвятої Богородиці. Тому саме в цей день ще від часів ІІ Речі Посполитої (з перервою в епоху ПНР) відзначається День польського війська.
Але не сама Польща в 1920 році зупинила й розбила більшовицькі орди: разом із польським військом на величезному фронті від Східної Пруссії до румунського кордону билася також і армія Української Народної Республіки, чесно виконуючи постанови Варшавського договору та продовжуючи в нових обставинах боротьбу за волю й державність України бодай над Віслою.
По-справжньому дієвий військовий союз на той час міг зродитися в результаті дружніх відносин між Польщею й Україною, адже обом державам загрожувала перспектива завоювання їх новоявленою Російською імперією, яка постала в образі більшовицької Росії.
Тому закономірною була співпраця, єдність і бойове побратимство українців і поляків у боротьбі за свободу, що проявилася під час спільного походу на Київ під проводом голови Директорії й Головного отамана військ УНР Симона Петлюри й начальника Польської держави Юзефа Пілсудського, здійсненого на основі військової конвенції, підписаної 24 квітня 1920 року. Вона передбачала спільну боротьбу українців і поляків проти більшовиків. Із цього приводу Симон Петлюра у відозві до українського народу говорив: «Народе український! Спільною боротьбою заприязнених армій — української та польської — ми виправимо помилки минулого, а кров, пролита вкупі в боях проти давнього історичного ворога — Московщини, яка зруйнувала колись Польщу і занапастила Україну, освятить нову добу заприязнених відносин українського та польського народів».
Пілсудський відповів: «Відбувається боротьба за нашу і вашу свободу проти спільного ворога. Я переконаний, що порозуміння між Українською й Польською республіками принесе славу і добробут обом народам» ...Від імені Польщі проголошую: «Хай живе вільна Україна!»
Розбивши більшовиків спільно з поляками, уряд УНР повернувся на рідну землю й постановою від 17 травня 1920 року анулював закони Радянської України й закони денікінського уряду та відновив чинність законів УНР. Цей факт спростовує поширене в радянській історіографії твердження щодо «польської окупації» України та начебто перебування уряду УНР в «обозі політики Польщі».
Проте Пілсудський недооцінив мілітарної сили більшовиків і не надав достатньої уваги зміцненню як своєї армії, так і української. Червона армія 5 червня 1920 року, прорвавши фронт на ділянці Канів — Біла Церква, перейшла в контрнаступ, завдала поразки 3-й польській армії й змусила українсько-польські війська відступити. 10 червня Київ знов опинився в руках більшовиків. В той час найкращі частини Червоної армії (кавалерія Будьонного) діяли на пограниччі Галичини й Волині, після прориву фронту біля Рівного. Самовпевненість Будьонного була така, що він стверджував: «Дайте мені п’ять мільйонів кавалерії, й я здобуду Нью-Йорк».
У цей же час, разом із 6-ю польською армією, армія УНР успішно боронилася аж до кінця липня на лінії ріки Збруч. Успішним був бій 25 липня Окремої кінної дивізії в районі села Сидорова над Збручем, в якому українська кіннота розгромила кінну та піхотну бригади червоних. Лише відступ польських військ, що ставив її в небезпечне становище, змушував українську армію теж відступити на захід, на територію Галичини.
Армія УНР досить міцно утримувалася на позиціях понад Дністром, загрожуючи тилам більшовиків.
У липні 1920 року командувач Західного фронту Червоної армії Михайло Тухачевський видав сумнозвісну директиву (за духом аналогічну директиві «1896», видану 12 (25) червня 1916 року командуванням Південно-Західного фронту російської армії), якою наказував наступати на Польщу. «Дорога до світової пожежі веде через труп Польщі», — твердив Тухачевський. Більшовики рвалися через Польщу до Німеччини та в Угорщину, де хотіли підняти комуністичні повстання. Згідно з планами більшовиків, щойно відроджена Польща мала стати однією з провінцій комуністичної імперії. Тому 16 серпня Червона армія форсувала Західний Буг на фронті 6-ї польської армії, що змусило українську армію 18 серпня відійти за Дністер.
6-та стрілецька дивізія армії УНР під командуванням генерала Марка Даниловича Безручка (це була мала, але досвідчена, вишколена в тяжких боях і патріотично настроєна армія) та два неповні полки і два бронепотяги польської армії в середині серпня вели героїчну оборону Замостя, відбиваючи шалені атаки Першої кінної армії Будьонного кількістю понад 16 тисяч. Будьонний, зазнавши перед тим поразки під Львовом, отримав завдання маневром через Замостя — Люблін прорватися до Варшави.
На відрізку фронту біля Замостя оборонна акція українців була цілком успішною: вони відтягнули ворожі сили з інших частин фронту, а сам фронт не був проламаний на такому важливому відтинку, бо саме тут планувався червоним командуванням вступ Червоної армії до Угорщини й Румунії. Саме через ці обставини з цього відтинку фронту більшовицькі сили не могли прийти на допомогу своїм військам під Варшаву.
Отже, ця затримка більшовицьких військ під Замостям загородила шлях Будьонному на Варшаву й виявилася для Червоної армії фатальною. Тут, під Замостям, в урочищі Комарів відбулася найбільша битва кавалерії ХХ століття. Зазнавши численних втрат і не здобувши міста, Будьонний відійшов на схід у напрямку Володимира-Волинського. Ці події дозволили війську Пілсудського перегрупуватися й підготуватися до оборони Варшави. Саме тоді 6-та дивізія під командуванням генерала Безручка завдала смертоносний фланговий удар військам Тухачевського. Дивізія Безручка першою прорвала фронт, і український генерал фактично став рятівником польської столиці. Це дало змогу війскам Пілсудського відбити наступ Тухачевського фактично на порозі Варшави і врятувати польську державність. Війска Західного фронту більшовиків почали відступати вже 17 серпня. 18 серпня 1920 року, перейшовши у наступ, українсько-польська армія відкинула більшовиків, які поспіхом відступали на схід. 19 серпня польські війська здобували Брест, а 23 серпня — Білосток. Зупинити цей наступ більшовики були вже не в змозі. Поляки охрестили цей успіх «Чудо над Віслою», хоча — коли вже мова йде про чудеса — було й «Диво під Замостям». Ця битва ввійшла у список 18 найбільш видатних переломних битв у світовій історії.
Напередодні цих подій активно проводилася «більшовизація» Польщі на відвойованих Червоною армією землях. На землях Тернопільщини і східної Львівщини (30% територій східної Галичини) створюється маріонеткова Галицька соціалістична радянська республіка (проголошена 15 липня 1920 року) на чолі з Галицьким ревкомом Затонським. Характерно при цьому те, що більшовики не приєднали зайняті Червоною армією на західному березі Збруча українські землі до УССР (принцип «поділяй і владарюй» діяв і тут).
Наприкінці липня на території етнічної Польщі були створені вже польські червоні ревкоми, а в Білостоку — Тимчасовий польський ревком (уряд червоної Польщі), в якому першу скрипку грав Фелікс Дзержинський. Але створення радянської Польщі й радянської Галичини було зупинено.
Тепер, з висоти нашого часу, ми можемо з гордістю сказати, що в 1920 році українські й польські війська врятували Європу від більшовицької навали, не давши можливості Москві організувати воєнну інтервенцію на Захід із метою втілення в життя своїх навіжених планів світової революції. Правда, слід зазначити, що й Польська, й Українська держави поки що небагато зробили для того, щоб гідно вшанувати українських героїв польсько-більшовицької війни. Говорячи про внесок українців у польську перемогу над більшовиками в 1920 році, історик Олександр Колянчук сказав: «Це був величезний внесок, на жаль, він не був оцінений, як і до сьогодні не є оцінений, про цей внесок невідомо в Польщі, тим більше в Україні».
Історична довідка. Зазнавши поразки під Варшавою, більшовицькі лідери Москви не відмовилися від ідеї світової революції, але для цього їм була потрібна світова війна. Ленін говорив, що як тільки ми будемо мати достатньо сили, щоб знищити весь капіталізм, ми негайно візьмемо його за горло. Тому, попри рішення Версальської конференції, Москва допомогла відродитися німецькій військовій машині та прийти до влади Гітлеру.
Москві потрібний був німецький фашизм, який би розпочав війну в Європі проти своїх сусідів, а потім Радянський Союз втрутився б у війну на певному етапі, «звільняючи» Європу від коричневої чуми. Тому Сталін, через канали Комінтерну, оголошує головними ворогами соціал-демократів, назвавши їх «врагами пролетариата, более опасными, чем явные приверженцы грабительского капитализма», і дає вказівку німецьким комуністам створювати коаліцію з партією Гітлера!
Сталін зрозумів, що Гітлер є тією людиною, яка йому потрібна й яка допоможе йому розв’язати нову світову війну, що дасть можливість розпочати світову революцію.
На повторних виборах у рейхстаг 1932 р. партія Гітлера хоч і посіла перше місце, але не набрала більшості. Результати голосування були такими: нацисти отримали 11 млн. 705 тис. голосів, або 47%; партія Соціальних демократів — 7 млн. 231 тис. голосів, або 29%; Комуністична партія — 5 млн. 971 тис. голосів, або 24%.
Виходячи з цього факту, історик Микола Воротиленко підсумовує: «Як ми бачимо з результату голосування, доля Німеччини (як тепер ми вже знаємо — і всього світу) була в руках комуністів. По логіці речей, населення в Німеччині й провідні світові політики вважали, що мусила бути створена коаліція між комуністами та Соціальними демократами, які разом набирали 53% та мали право формувати уряд. Як результат цього — партія Гітлера й він сам зникли б з політичної арени Німеччини і світу назавжди. Без Гітлера початок Другої світової війни був би неможливий або відклався б доти, доки Сталін розпочав би Другу світову війну самостійно. Але тоді хід світової історії пішов би зовсім в іншому напрямку і з іншими героями та антигероями».
Ось таким чином Гітлер за допомогою радянських та німецьких комуністів прийшов до влади! А згодом вони розв’язали Другу світову війну.
14 вересня 1920 року українські війська форсували Дністер у районі Городниці, а 18 вересня армія УНР перейшла Збруч. Пройшовши протягом трьох діб понад 110 кілометрів, українські з’єднання поставили всю 14-ту більшовицьку армію в катастрофічне становище.
У цей час фронт проходив за 150 кілометрів від Києва. Самі польські військові визнавали, що тоді можна було переслідувати розбиті більшовицькі війська аж до Москви, й це могло б закінчитися повним розгромом противника. Але польське командування пішло на підписання 12 жовтня 1920 року угоди — примирення між Польщею та Радянською Росією, умови якого було затверджено наступного року Ризьким мирним договором.
Проте національна честь вимагала від української армії продовження збройної боротьби проти більшовицьких орд, але вже без польської підтримки. Ще впродовж 12 днів армія УНР вела безперервні бої. Про героїзм українських вояків свідчать переможні кінні бої під Сидоровим та Снитковим, бій під Чорним Островом (15 тисяч червоноармійців було взято в полон), майже повне знищення чотирьох піших бригад більшовиків, 25-ї Башкирської кінної бригади дивізії Котовського. Останній свій бій армія УНР провела 21 листопада 1920 року, він увінчався героїчною звитягою кіннотників Мазепинського полку, який відбивав атаки вдесятеро більшої кількісно кінноти Котовського. Мазепинський полк останнім перейшов Збруч. Тут-таки героїчно закінчив свій бойовий шлях бронепотяг «Кармелюк» — вистрілявши в лави ворожої кінноти останні набої, зірвався з кручі, не давшись у руки ворогові.
Саме ці битви перекрили шлях більшовикам до Європи. «Петлюра був той, хто заступив совєтсько-московській імперії дорогу до влади над світом, здержавши початково-розгонову силу московського большевизму», — писав учасник національно-визвольної боротьби Ю. Артюшенко.
Немає сумніву в тому, що саме завдяки взаєминам Петлюри й Пілсудського територія Польщі (зокрема, Західної України) стала місцем порятунку численних емігрантів з України: членів уряду, вояків і старшин української армії та їхніх сімей. Однак дії польської сторони знову ж таки можна розцінювати як чергову зраду свого союзника — України.
У своїй історії Польща колись сама зазнала такої ж фатальної для неї підступної зради у дружбі. Після перемоги у битві під Віднем 11 вересня 1683 року об’єднаних польсько-австрійсько-німецьких військ, якими командував польський король Ян ІІІ Собеський, над військами Османської імперії польско-австрійська дружба тривала недовго. Австрійський фельдмаршал герцог Лотаринзький Карл V, той самий, котрий напередодні Віденської битви разбив при Бизамберзі, в п’яти кілометрах на північний схід від Відня, військо провідника повсталих угорців Імре Текелі й якого турки визнали королем Верхньої Угорщини (нинішня східна Словаччина і північно-східна Угорщина), почав усіляко принижувати роль Яна Собеського й польського війська в перемозі над османами. Хоча ні сам Собеський, ні Річ Посполита від порятунку Австрії нічого суттєвого не виграли, але ця перемога поклала початок зародженню майбутньої Австрійської імперії, яка вплинула на падіння Речі Посполитої. Адже Габсбурги в 1772 і 1795 роках взяли активну участь у першому і третьому поділах Речі Посполитої, в результаті чого ця держава зникла з політичної карти Європи.
Сама ж Польща в Ризі 18 березня 1921 року фактично продовжила кривдну традицію Андрусова 1667 року, коли єдине доти тіло України розділили навпіл польсько-російським ножем. 18 березня 1921 року це було зроблено повторно й тими ж виконавцями. Рішення Пілсудського було продиктоване передусім тогочасними державними інтересами своєї країни. Це згубно вплинуло на долю Польщі.
Згідно з Ризьким мирним договором, східний кордон Речі Посполитої проліг уздовж Збруча, полякам залишилася Галичина та Західна Волинь. Більшовики були готові віддати більшу територію. Однак поляки розуміли, що тоді українська меншість у Польській державі стала б занадто численною, й асимілювати її було б неможливо.
Свого часу деякі автори приписували основну заслугу в перемозі під Варшавою шефові французької військової місії, що тоді перебувала в Польщі, генералові Вейѓанові. Він від того відмовився, але сказав такі на той час пророчі слова: «Так, Польща — дозрілий овоч для четвертого й останнього поділу» (до того часу було три поділи Польщі у XVIII столітті).
Не минуло й 19 років, як Вейґанові слова здійснилися внаслідок пакту Ріббентропа — Молотова (23 серпня 1939 року). Польща стала об’єктом поділу між імперіалістичними хижаками, втративши державний суверенітет. А цього могло б не трапитися, аби Польща дотрималася союзницьких угод з Україною. Та все ж взаємини Петлюри й Пілсудського та спільна боротьба українців та поляків 1920 року проти червоної агресії може стати тим історичним досвідом, який нарешті зблизить два братні народи й породить між ними взаємну довіру. Адже ця боротьба не була марною. Сам Симон Петлюра у промові на останній нараді проводу УНР на рідній землі 26 листопада 1919 року відзначав: «Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою й безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу і державну незалежність».
Короткочасний союз з поляками, хоч і дав можливість продовжити системну збройну боротьбу регулярним фронтом у 1920 році, під тиском Росії й на вимогу Антанти був розірваний. Захистивши собою Європу від навали більшовиків, армія УНР не отримала жодної допомоги із Заходу.
Досвід історії показав, що окупація Росією України принесла останній не тільки національне й соціальне поневолення, а й розвіяла всі ілюзії щодо допомоги з боку російської демократії. Жодні компроміси з окупаційною владою є неприпустимими і вбивчими для нації, які б позірні поступки окупанти не робили в національному питанні, які б соціальні блага не обіцяли народові.
Після радянсько-польської війни 1921 року Ліга Націй, згідно з пунктами прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойд Джорджа, пішла на поступки голові Комітету політичної еміграції Костю Левицькому (колишньому очільникові уряду ЗУНР) та погодилася визначити міжнародно-правовий статус Галичини в 1922 році. Але попри це політична автономія краю була ліквідована — Галицький крайовий сейм та Крайовий виділ були скасовані.
З березня 1920 року в офіційному діловодстві було запроваджено термін «Малопольска Всходня» й заборонено вживання назви Західна Україна. Також замість етноніму «українець» ввели стародавнє визначення часів Речі Посполитої — «русін», «рускі» та «русінські».
Для ізоляції та перевиховання «небезпечних українців» — членів ОУН — у 1934 р. було створено концтабір для політичних в’язнів у містечку Береза-Картузька (тепер смт Береза у Білорусі). Одним із найперших його в’язнів був Дмитро Грицай — майбутній генерал УПА й шеф Головного військового штабу УПА. Серед відомих в’язнів табору були Роман Шухевич, Іван Климів та багато інших. Концтабір планувався як тимчасовий (на один рік), проте вигідність його існування забезпечила діяльність концтабору до кінця Другої Речі Посполитої.
Для ізоляції найнебезпечніших «злочинців» існував монастир-тюрма Святий Хрест (Свєнти Кжиж, 1884—1939). Сюди на довічне ув’язнення відправили в 1936 році Степана Бандеру та Миколу Лебедя.
Поляки, на основі незаперечних історичних фактів, поступово переконуються в тому, що запорукою безпеки та процвітання наших держав є щира дружба між польським та українським народами. Тому й поляки, й українці бережуть пам’ять про славетне братерство по зброї 1920 року. Сотні видатних полководців та державних діячів УНР поховані у православній частині міського цвинтаря «Воля» у Варшаві, в тому числі покоїться тут і творець «Дива під Замостям» генерал-хорунжий Марко Безручко, поруч із могилою свого друга генерала Всеволода Змієнка.
Мабуть, тут доречно буде процитувати уривок із вірша Олени Теліги:
Над могилою вашою
тиша і спокій,
Та по рідному краю —
зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших
скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні
окрилених ніг.
Симон Петлюра писав, що «наша вірність тим ідеям, за які голови поклали незабутні лицарі оружної боротьби за українську державність із часів 1917—1920 років, буде найкращою пошаною до світлої пам’яті їх, до великого чину їхнього життя...».
Немає сумніву, що значною мірою завдяки запеклій боротьбі УНР проти більшовиків змогли утвердити свою самостійність прибалтійські держави: Фінляндія, Естонія, Латвія і Литва. Завдяки тому, що більшовики були ослаблені війною з УНР та повстаннями в Україні, змогла зміцнити свою державність і Польща.
Історія національно-визвольної боротьби українського народу 1917—1921 років переконливо доводить, що єдиним гарантом збереження власної державності та запорукою її існування є власні національні збройні сили. Цього повчального історичного уроку ми не повинні ніколи забувати і не покидати віри у велике майбуття нашої України.
