Чиїми були «наші» у Кремлі-8?

Попередню частину читайте «День» №103-104

Після вагань Шелест попросив Ступака викласти все письмово. Той завагався, але до ранку листа все-таки приніс. Шелест зателефонував до Москви Миколі Підгорному і сказав, що хоче доповісти особисто Брежнєву. Підгорний відповів: «Дивися сам, як вчинити, але май на увазі: тебе можуть неправильно зрозуміти».

Не дуже досвідченому в палацових інтриґах Шелесту знов довелося робити нелегкий вибір. Інформацією з ним поділився чекіст. А раптом він першим повідомить про почуте своєму керівництву, а потім виявиться: Перший секретар ЦК КПУ був поінформований і промовчав? Розумніше, тобто безпечніше, подзвонити. Після розмови телефоном Брежнєв настільки стривожився, що вислав за Шелестом літак до Києва, чого раніше ніколи не бувало. «Обачливий» Підгорний уже поінформував Ґенсека. Передаючи Брежнєву листа Ступака, лідер Компартії України мав на меті зробити «як краще», але наслідок був, «як завжди».

Слухаючи Шелеста, Ґенсек дуже переживав, виглядав навіть розгубленим. Потім цілком по-діловому поцікавився, чи знає ще хтось про листа. Знав лише Підгорний. «Я, — напише потім Шелест, — не раз сумнівався в доцільності свого вчинка: що повідомив і передав листа Брежнєву. Незабаром мій чесний, добрий «жест» почав якоюсь мірою даватися взнаки. Помалу почалося відчуження й охолодження стосунків, і воно ставало дедалі відчутним».

Знав би Шелест, з ким розмовляє. Наприклад, Брежнєв (якого його тілоохоронець-чекіст Медведєв називає в спогадах «доброю людиною») пропонував Голові КҐБ СРСР Семичастному фізично усунути Хрущова (влаштувати аварію літака, автокатастрофу, отруєння чи арешт). При цьому Леонід Ілліч блискуче грав перелякану, пригнічену людину. Пам’ятаймо: зло часом таки може виглядати безпорадним і навіть викликати співчуття...

Щоправда, сам Володимир Семичастний — той ще «перець». Коли в певний момент підготовки повалення Хрущова Брежнєв почав вагатися, він шантажував майбутнього Ґенсека. Арґумент був простий і дієвий: якщо Хрущов дізнається про змову проти нього, насамперед він віддасть наказ Голові КҐБ заарештувати Брежнєва як члена «антипартійної групи». «І я, Леонід Ілліч, — додав Семичастний, — буду змушений це зробити».

До слова, Семичастний вважав, що з ним та з іншими «комсомольцями» (так називали керівних діячів, що їх довкола себе гуртував Шелепін і що добре розуміли правдиву «ціну» нового лідера КПРС) «злий жарт» зіграв саме Шелест, повідомивши 1966-го Брежнєва про лист Ступака: «Все це сіяло сумніви і підозри, і Брежнєв «клюнув» на живця, почав нас побоюватися. Ось тоді і почалися всі ці кадрові рокировки з метою зміцнення власної влади».

ВСТАНОВЛЕНИЙ НА ОСТРОВІ ХОРТИЦЯ ПАМ’ЯТНИЙ КАМІНЬ, НА ЯКОМУ Є ІМ’Я ПЕТРА ШЕЛЕСТА. 2011 РІК. ФОТО ЮРІЯ ШАПОВАЛА

Це правда. Не одразу, з роками, але поступово і послідовно Брежнєв відсував від владних важелів тих, хто його привів до влади, але бачив його «мінуси» і міг бути потенційним конкурентом чи створювати політичну небезпеку для нього. Ґенсек застосував безпрограшний прийом, що його іронічні номенклатурники російською мовою позначали як «посол вон» («посол геть»).

Близький до Шелепіна і Семичастного Микола Єгоричев, який очолював Московський міський партійний комітет, поїхав послом у Данію. Дмитра Полянського зробили послом до Японії, а потім (аж до пенсії) він очолював Посольство СРСР у Норвегії. А ось такими були призначення інших членів групи «комсомольців»: Микола Мєсяцев (у 1964 — 1970 роках голова «Міністерства телеправди», себто Держтелерадіо СРСР) був скерований послом до Австралії, Сергій Романовський (у 1965 — 1968 роках голова Комітету з культурних зв’язків із зарубіжними країнами при Раді Міністрів СРСР, а раніше був на комсомольській роботі) почав виконувати місію посла в Норвегії, Дмитро Горюнов (у 1960 — 1967 роках ґенеральний директор ТАРС при Раді Міністрів СРСР, також комсомольський номенклатурник) став послом у Кенії, а потім у Марокко.

Цьому розпорошенню «комсомольців» по світах передувало переміщення двох щирих приятелів — Олександра Шелепіна і Володимира Семичастного. Саме їх — і небезпідставно — Брежнєв вважав ядром можливого заколоту проти себе. 1965 року Шелепіна (який, нагадаю, 1958 — 1961 був головою КҐБ СРСР і нагороджував вбивць Льва Троцького і Степана Бандери) прибрали з посади Голови Комітету партійно-державного контролю при ЦК КПРС і Раді Міністрів СРСР, а також з посади заступника Голови уряду. 1967-го відправили керувати профспілками СРСР, звільнивши у вересні того самого року від обов’язків секретаря ЦК КПРС (хоча до квітня 1975 року він перебував у складі Політбюро).

Семичастного, який не був членом Політбюро, 1967-го звільнили з посади Голови всесоюзного КҐБ. Він поїхав до Києва як перший заступник (до 1971 року) Голови Ради Міністрів УРСР, а потім — до 1981 року — був одним із заступників.

Поїхав Семичастний до України невипадково, адже тут розпочиналася його кар’єра. Його віднесли до українців. Та ось як він сам ставився до свого українства: «У моєму паспорті в графі «національність» записано: «українець». Паспортист, який видав мені документ, думав, напевно, так: оскільки хлопець народився і живе в Україні, вчився в українській школі, говорить і читає по-українські, то він — українець... Так я став єдиним українцем у нашій багатодітній російській родині. Моя мати і мій батько — уродженці Тульської губернії, із селян. Вони побралися молодими і невдовзі після весілля поїхали на південь Росії на заробітки». Чомусь Семичастний вважав за потрібне на самому початку спогадів наголосити на своїй неукраїнськості...

Навпаки робив діяч, який також потрапив під приціл «дорогого Леоніда Ілліча». Йдеться про Петра Шелеста. Мені довелося неодноразово писати про нього, готувати до друку два видання його щоденникових записів, а тому я познайомився з «кланом Шелестів» — із синами Борисом Петровичем (старший син) і Віталієм Петровичем, а також з онуком Петром Борисовичем. Синів, які змушені після опали Шелеста жити в Москві, вже немає на цьому світі, а з онуком ми, на щастя, час від часу спілкуємось дотепер. Наскрізною темою наших багаторічних розмов стали переважно дві теми — «націоналізм» і «місництво» Петра Шелеста.

«Наш рід, — розповідав Віталій Петрович, — бере витоки в Запорозькій Січі, в літописах з’являється наше прізвище, про запорожців йому (П.Шелесту. — Ю.Ш.) розповідав його батько, мій дід Юхим Дмитрович, георгієвський кавалер. Він з великою повагою ставився до цього етапу української історії. Я би навіть сказав так: Запорізька Січ була для нього ідеалом громадського ладу. Зректися цього він не міг... Якщо називати націоналістом людину, яка любить свою країну, відчуває корені, інтереси своєї країни ставить попереду інтересів будь-яких інших країн, зокрема дружніх, то в цьому плані він був націоналістом. Якщо говорити про державну незалежність України, то вона для нього була неприйнятною. Політичним українським націоналістом він не був».

Із «націоналізмом» Шелеста розібралися. Тепер — про «місництво», в якому його також обвинуватять. Тут нам допоможе історик Іван Лисяк-Рудницький, який 1963 року (саме тоді, коли Шелест став на чолі Компартії України) написав статтю «Україна в еволюції радянської системи». Автор торкався проблеми так званого місництва, про яку тоді часто писали в радянській пресі. Найпопулярнішим було застереження, що не можна віддавати перевагу місцевим інтересам над інтересами загальнодержавними. Лисяк-Рудницький обстоював думку про те, що місницькі ухили самі по собі не мусять мати характеру політичної опозиції. Це радше прагнення бюрократичних груп, об’єднаних на територіальній основі, до (по можливості) безконтрольного господарювання в своїх «удільних князівствах». Такі тенденції можуть виявлятися в самій Росії, наприклад, у Сибіру чи на Далекому Сході.

Проте союзним республікам Іван Лисяк-Рудницький таки «давав» шанс: тут місництво може набирати політичного забарвлення, буде зливатися з відцентровими прагненнями неросійських націй. «Ми, — писав Лисяк-Рудницький, — були б дуже наївними, коли б у сучасній українській радянській бюрократії хотіли бачити затаєних «мазепинців» або хоч би навіть комуністичних «націонал-ухильників» у стилі 1920-х років. Ці люди — вихованці сталінської школи, що в ній вони зазнали довгого й ґрунтовного дресирування й приглушення морального інстинкту та здібності до незалежного політичного думання. Ми не помилимося, якщо цих людей уважатимемо передусім за безоглядних кар’єристів, а в кращому разі за добрих адміністраторів та господарників... Проте скупчення крайових економічних інтересів в одну організовану спільноту сприятиме поглибленню «територіального патріотизму» серед верстви, що управляє Українською РСР». 

Серед істориків і політологів утвердилася точка зору, що Петро Шелест до певної міри «місництвом» займався, тобто сприяв деяким господарським реформам із метою більшої автономізації України. Понад те, часто йдеться про те, що він формував «контрольований український автономізм», підтримував обмежену «українізацію». Безперечно, шелестівська політична лінія базувалася на своєрідній подвійній лояльності — загальносоюзній і республіканській, постійному маневруванні між двома політичними дискурсами: централізаторським та антицентралізаторським. Шелест уперто надсилав до центральних московських інстанцій листи, в яких вимагав підтримки конституційних прав України як суверенної республіки в межах СРСР, критикував центральні управлінські (господарські) структури, не втомлювався вказувати на нераціональність або економічну еґоїстичність їхніх дій, вносив пропозиції. До слова, чимало документів вони підписали разом із Володимиром Щербицьким, якого Брежнєв зробив головним конкурентом Шелеста, а з травня 1972 року — його наступником.

Поза сумнівом, поставлений пожвавленням українського культурно-національного руху початку і середини 1960-х років у складні умови, Шелест вимушений був лавірувати, компенсуючи (за давньою українською політичною традицією) свій обмежений «автономізм» (чи то пак «місництво») політичною запопадливістю. Шелест був щирим «антизахідником», підтвердження чого, зокрема, була його активна участь у організації вторгнення СРСР і країн варшавського пакту до Чехословаччини в серпні 1968 року.

Одначе не забуваймо й інше: навіть після того, як у політичному житті запанував «неосталінізм», ідеологічний диктат, переслідування будь-якого інакодумства, в Україні Шелест не давав розгулятися пристрастям. Можливо, тому навіть ті, хто опинився в ув’язненні, якось інакше, не так, як Щербицького, згадують Шелеста. Наприклад, київський журналіст-нонконформіст Валерій Марченко, який життям заплатив за сказану ним правду про режим «розвинутого соціалізму», констатував: «Творча атмосфера в Києві за Шелеста була трохи вільніша...». Політичний в’язень Михайло Хейфець зазначав, що Шелест зробив ідеологічну ставку на «національну самобутність» і тому «українці в зонах згадували його без злоби».

Напевно, Шелеста і можна назвати чи не єдиним із українців — членів Президії/Політбюро, який не просто мав власну позицію щодо необхідності дотримання прав УРСР, а наважувався цю позицію декларувати і відстоювати. Він міг брати на себе відповідальність і не боявся цього. Разом з тим, як показують його записи, незважаючи на його рішучість, вимогливість і навіть часом жорсткість, Шелест губився перед проявами політичного інтриґанства, перед залаштунковими політичними комбінаціями (насамперед з боку Володимира Щербицького, з яким вони часом сперечалися на засіданнях Політбюро).

Володимир Семичастний, якому можна в даному разі довіряти (все-таки колишній голова КҐБ СРСР!) наголошував: «Із приходом Щербицького всіх цих національних (хтось їх називає націоналістичними) проявів менше не стало. Але їх не збирали, їх не акумулювали, не підводили під конкретну фігуру. А за Шелеста все відбувалося цілеспрямовано проти нього. Федорчук збирав усі факти національних і націоналістичних проявів по крихтах, і все це спрямовувалося проти Шелеста, і тільки проти нього».

Далі буде