Два серця

Так поет писав про Ольгу Рошкевич, про свою першу любов, «несмілу, як лілею, білу». І хоч Іванові Франкові «тричі являлася любов», сильні почуття до чарівної освіченої й талановитої бойківчанки з гірського Лолина він зберігав усе життя. Як ніхто більше, розуміла «настрій душі» й «розпуку серця» за втраченим коханням дружина Франка Ольга Хоружинська — мати його дітей, яких любив. Перед смертю він не забажав бачити гордовиту Целіну Зигмунтовську, котра непрохано нагодилася до його помешкання. Про це написала в спогадах медсестра Софія Монжеєвська, яка доглядала хворого письменника й якій судилося «закрити очі й обмити його тіло до домовини».

Помирав Іван Франко у своїй недобудованій хаті на околиці Львова. Переказував Михайлиною, щоб її сестра Ольга прийшла до нього попрощатися. Ольга вислухала прохання, з очей потекли сльози... Вона не пішла...

Останньою волею Івана Франка було заспівати «Ой зацвіли фіалоньки, зацвіли...». Пісню, записану Ольгою Рошкевич у рідному Лолині, яку вони співали разом, гуляючи сільськими перелісками. ...Несли труну, а вона стояла біля вікна, відслонивши фіранку, й обмивалася слізьми... Безсила, тремтячою рукою поблагословила його на вічний спочинок. Таким гірким було їхнє прощання.

Михайло Павлик недолюблював Ольгу Рошкевич, бо бачив страждання сестри Анни з любові до свого друга. Він усіляко відмовляв Івана Франка від «першої любові», все робив, щоб, заради сестри, розлучити його з Ольгою. Але до чого тут Анна, коли там, у далекому Лолині, на нього чекає Ольга! Це мусив би розуміти Михайло Павлик. Щоправда, до його честі, згодом збагнув, що Іван Франко кохав лише Ольгу Рошкевич. Майже всі Франкові жіночі образи, завважував він, схожі на Ольгу. Іван Франко ціле життя шукав Ольгу в інших жінках.

Чорну справу робила заздрість до небуденного публіцистичного таланту Івана Франка. Бездари й політичні хамелеони цькували не лише Івана Франка та Ольгу Рошкевич. Згодом жертвою стала й дружина Ольга Хоружинська. Хоча вона була добра й «чула до людського горя», «руками, очима й захистом» для свого чоловіка. Тодішня Галичина не прийняла її, бо «не знала добре української мови», не відчувала «глибини чуття до народу, що мав Франко».

Але після його смерті саме ці дві люблячі жінки, вдруге зустрівшись, до кінця своїх земних днів жили в тихій зажурі пам’яттю про Івана Франка, берегли в зболених серцях дорогий образ. Для Ольги Рошкевич він залишився таким, як тоді, коли в Лолині вимовив перше щире «люблю». Після того як не стало Франка, Ольга не могла жити у Львові, бо «кожен камінь нагадував про нього», про людину, яку вона любила все життя.

Це тільки Целіна Зигмунтовська безсоромно вимагатиме матеріальних статків, виставляючи напоказ більше надумані, ніж були насправді, взаємини з Іваном Франком. І таки отримує від нової, вже радянської, влади гарний будиночок у Брюховичах.

Час розвіяв попіл, і йому не згасити вогонь палкого кохання Івана Франка та Ольги Рошкевич. Тодішня галицька інтелігенція оббріхувала святі почуття двох сердець, бо негоже, як облудно вважала шляхта й окремі її прислужники-русини, щоб «революціонер» мав зв’язки «з дочкою руського попа». Він був для них, як пише Роман Горак, «каменярем, котрий мусив лупити важким кайлом по скалі». Від «проводиря мас» не мало віяти «мінорним настроєм». Натомість Іван Франко, як він сам казав, хотів «іти за віком і бути цілим чоловіком». Для Ольги Рошкевич, більше ні для кого. Іван Франко боровся за своє кохання. Та суспільна система виявилася сильнішою: перемолола у своїх жорнах долю цих, як і сотні інших, людей.

Не був кращим і наступний суспільний лад. Вихолощене радянське літературознавство зрідка згадувало Ольгу Рошкевич. Радше дослідники писали, щоб принизити Франка, про «маніпулянтку», в якої, як казала про себе Целіна, було «трохи знань, трохи порядності, трохи лицемірства й повно чарівності». Пихата тітка привчала своячку до того, що «майбутнє кожної порядної жінки в кишені чоловіка». Іван Франко не був винятком. Целіна ніколи не цікавилася літературною працею Франка. Вона не любила писати листів і майже не читала Франкових, поки він жив. Тому у франкознавців, зокрема Михайла Возняка, виник сумнів щодо оригіналів зшитків, які вона подала свого часу до літературно- меморіального музею.

Комуністична партія з її войовничим атеїзмом забороняла радянським дослідникам життя й творчості Івана Франка писати, що Ольга Рошкевич — освічена жінка, котра знала кілька європейських мов, що вона на його прохання перекладала з французької твори Еміля Золя, якими зачитувався Львів. Замовчувалось, що Ольга Рошкевич для передових на той час галицьких журналів готувала переклади романів Федора Достоєвського й Льва Толстого «Злочин і кара» та «Анна Кареніна», наукову розвідку про трагедію Софокла «Антігона», писала оповідання, збирала фольклор. Для приховування цих фактів була єдина причина: Ольга Рошкевич — дочка греко-католицького священика, тієї уніатської церкви, яку жорстоко переслідували.

На превеликий жаль, теперішні окремі дослідники повторюють помилки минулого. Мовляв, у нещасному коханні винен батько Ольги, котрий розлучив Франка з дочкою. Прикро, що досі журналісти центральних видань, а також деякі державні чиновники послуговуються джерелами викривленого комуністичного літературознавства. Очевидно, вони ніколи не читали листа Івана Франка до Агатангела Кримського, в якому він щиро зізнається: «Значний вплив на моє життя, а значить, також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич...»

Але про Івана Франка й Ольгу Рошкевич найкраще знають у Лолині. І не тільки з листів — багатої епістолярної творчості письменника. Тут жива пам’ять про Ольгу Рошкевич і заслужена шана до своєї землячки, з великої, але, на жаль, нещасливої любові до якої Іван Франко, можливо, й відбувся як неперевершений лірик і драматург у світовій літературній класиці. Саме тут, у цьому селі, як ніде інде — на жодній з малих батьківщин жінок, ні Юзефи Дзвонковської, ні Целіни Зигмунтовської, — відбувається унікальне свято Франкової ліричної поезії. У цьому селі витає ліричний дух Івана Франка. Він тут був і завжди буде, бо односельчани Ольги Рошкевич люблять Івана Франка, читають його твори. У Лолині немає людини, яка не знала б, що тут жила Ольга Рошкевич — перше велике поетове кохання. І цим треба гордитися!

Величним лолинським духом Івана Франка перейнялися Дмитро Павличко, Степан Пушик — метри нашої літератури. Степан Пушик, наприклад, усім колегам радить їхати до Лолина, до Франка, до Ольги! Щоб набиратися духу Франкового, його розкутих думки й слова.

Цього ювілейного року в Лолині — вже 14-е свято Франкової ліричної поезії, під час якого селяни, від старого до малого, й гості декламуватимуть вірші письменника, співатимуть пісні, записані ним й Ольгою, а також її сестрою Михайлиною — першою письменницею в Галичині, яку Іван Франко й Михайло Павлик називали «великим талантом».

Лолин випромінює світлу ауру. Вона — від чистого й трепетного кохання двох сердець, від щирих листів Івана Франка та Ольги Рошкевич. У них — уся правда про журливі пісні «Зів’ялого листя» з «Картками любові». І доніс її нам, насамперед, франкознавець Михайло Возняк. На жаль, частину Ольжиних листів до Івана Франка так ніхто більше й не прочитає. Перед смертю Ольга уклінно просила Михайлину, щоб листи від Івана Франка, перев’язані голубою стрічкою, вона поклала їй під голову до труни. Для неї вони були найбільшою цінністю. Михайлина виконала останнє бажання сестри.

У Лолині знають, що після смерті Ольги Михайлина відкрила стару дубову шафу, в якій та зберігала книгу Гете «Фауст». «Ця книжка була першим виявом приязні й почувань Івана Франка до моєї сестри», — пише Михайлина. Іван Франко залишив цю книжку в помешканні Рошкевичів у Лолині, коли на канікулах від’їздив додому того далекого 1874 року, коли був «по сьомій клясі гімназіальній». Посвяту Ользі він написав на картці цієї книги. Ольга Рошкевич понад 60 років особливо берегла твір Гете, подарований Іваном Франком. Саме цього письменника згадує у своїй передмові до збірника поезій «Зів’яле листя» Іван Франко. Навряд чи це випадковий збіг. «Мені пригадався Гетевий Вертер, — пише автор «Зів’ялого листя», — пригадалися ті слова, які Гете написав на екземплярі сеї своєї книги. З тими словами і я подаю отсі вірші нашому молодому поколінню: «Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом!»

Ольга Рошкевич надихнула поета написати журливі пісні «Зів’ялого листя», які є вершиною світової інтимної лірики. Вони народжувалися з великої любові та великого смутку. «Я замкну в собі свою любов, буду жити сама в собі», — писала Ольга Франкові. «І я зроблю так само», — відповів він.

З багатьох причин ця любов була нещасливою, але, схоже, вони й самі прирекли її на таку долю. Чи не від цього болісного кроку застерігає поет у передмові до «Зів’ялого листя»?

Іван Франко назавжди втратив Ольгу Рошкевич, ту єдину, без котрої не уявляв свого життя. Хто розумів його? Михайло Павлик — і той не чув його зраненого серця. Іван Франко мусив ховатися зі своєю любов’ю. Змушував себе говорити тільки про справи... «працювать, працювать, працювати, / В праці сконать!»

У рік виходу у світ оповідання «На дні» письменник активно заперечував автобіографічність цього твору. Але через 23 роки в статті «Як це сталося?» зізнався, що в основу оповідання лягли факти з його життя, де головні герої Андрій та Ганя — це могли бути він та Ольга.

Коли обдурена гуцулія танцювала й вивівкувала перед цісарем, до Лолина урядник пошти надсилав листа Івана Франка до Ольги, в якому він ділився планами про журнал «Нова основа» та про майбутню повість «Борислав сміється». А з ким мав ділитися, як не з Ольгою, думкою якої дорожив?

Не хтось інший, а Ольга Рошкевич познайомила Івана Франка з Наталею Кобринською — «воєводою руського жіноцтва».

Талант дочки священика й незгасну любов Івана Франка до неї змушені були визнати впливові галицькі газети «Діло» й «Громадський голос» у коротких некрологах Ользі Рошкевич. Зокрема, «Громадський голос» писав, що Ольга Рошкевич працювала у виданнях Івана Франка та Михайла Павлика, а для Івана Франка «була першою жінкою, яку він глибоко покохав та якій присвятив багато своїх поезій».

Лолин крізь роки почув риторичне запитання дослідниці творчості Івана Франка Марії Деркач і ствердно відповів на нього. У своїй статті «Прогулька до Лолина — оселі Франкової музи» вона запитувала в майбутніх поколінь, чи будуть про Франка знати як про людину, яка, попри свою революційну поезію, створила ще «Зів’яле листя», «Картки любові».

На 13 святах ліричної Франкової поезії в Лолині побували сотні тисяч поціновувачів слова, пісні, драматургії, публіцистики й фольклору. Про це широко писала преса. Зокрема, своєрідний літопис свята відтворений на шпальтах газет «Свіча», «Тижневик Галичини», «Галичина», «Голос України», «Літературна Україна». Ці та інші видання випускали спеціальні сторінки з творами, що звучали в Лолині. Найпотужніше долучається до доброї справи літературно-мистецьке об’єднання «Сонячна криниця», що діє при редакції «Свічі», керує ним Василь Олійник. Святу Франкової ліричної поезії активно сприяє місцева влада. Воно набуло обласного статусу й зараз на шляху до всеукраїнського. Тут побували десятки творчих делегацій з України та із-за її меж. Хто хоча б раз завітав до Лолина в день народження Івана Франка, той приїжджає сюди знову й знову.

У Лолині з власноручною приміткою про це село Іван Франко написав відомі твори «Вугляр», «Лесишина челядь», «Два приятелі», уривки з яких, як і ліричну поезію, тут знають напам’ять. У цьому селі письменник записав від місцевої селянки Явдохи Чигур «Пісню про шандаря», яка лягла в основу всесвітньо відомої драми «Украдене щастя». І цей твір лолинці знають майже напам’ять. Як і сотні народних пісень, записаних Ольгою та Іваном Франком. Лолин зберіг їхню автентичність. Особливо популярні ладканки, без яких не відбувається жодне весілля в селі. Лолинський фольклорний аматорський ансамбль, що здобув звання народного, виступає на багатьох сценах країни. Іван Франко був у захваті від лолинських пісень. «Але кілько там пречудових образів... кілько чуття, кілько геніальних порівнянь, кілько глубоко-старинних споминок та окрушин», — писав він. Готуючи до друку окремою книжкою пісні з Лолина, він знову просить Ольгу дати йому докладний опис села: «Не пропусти ані одного дня, щоб бодай... дрібної записочки не положити до колекції. Се єдина дорога — виробити свій талант». Іван Франко прагне, щоб Ольга була йому рівня в літературній праці. Збірку лолинських пісень готували як подарунок на своє весілля. Та не судилося бути йому...

У центрі цього села між могутніми ясенами в бронзі ясніє променисте чоло українського Мойсея. У Лолині є чудовий музей у новому Будинку культури, експозиції якого розповідають про незабутні зустрічі молодого гімназиста з обдарованою дочкою місцевого пароха, про титанічну творчість велета думки в царині національної культури, літератури, публіцистики. Тут збережені бойківські хатні старожитності, музичні інструменти, давні одяг і взуття, які слугують учасникам фольклорного ансамблю для відтворення колоритного лолинського весілля, на якому роль старости грає сільський голова Іван Дацьо. Село має свій герб. На ньому зображені гусяче перо й два серця, що символізують поезію й кохання Івана Франка та Ольги Рошкевич.

На Долинщині Іван Франко на майдані перед робітниками гартував свої ораторські здібності. З діда-прадіда тут переповідають блискучу промову письменника на віче 1884 року «Як нам організуватися, щоб видобутися із теперішньої нужди?». Тоді Іван Франко радив налагоджувати торгівлю, утворювати свій банк, повертати людям діброви й ліси, ширити просвіту й створювати політичні партії. Сьогодні актуальні його тези більш як столітньої давнини й про розвиток соляної галузі з місцевих природних джерел.

Деякі франкознавці, зокрема професор Ярослав Грицак, доводять, що не «тричі», а частіше поетові «являлася любов». У цих літературних дослідженнях головне не опуститися до бузиновщини. Клементина Попович, котра добре знала Івана Франка, стверджувала, що «Ольга Рошкевич — це ім’я його найпершої й, здається, єдиної дійсної любові».

Лолин живе Іваном Франком й Ольгою Рошкевич, їхнім світлим і чистим коханням й такою ж само творчістю. І це село є особливим у біографії письменника планетарного мислення. Можливо, тут у майбутньому з народної любові до них постане в камені або бронзі скульптурна композиція, в якій Іван Франко та Ольга Рошкевич назавжди будуть разом.