Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

«Где главный враг?»

українофобія в Росії від першого Романова до останнього «Августа»
3 вересня, 2021 - 11:36
Фаланга — стрій важкоозброєних давньогрецьких піхотинців-гоплітів. Це воїни, які знали, що захищають Вітчизну, переможно проявили себе у греко-персидських війнах. Саме перемога Греції в цьому двобої стала початком цивілізованої Європи, яка так ненависна Кремлю

Ксенофобія — це чорний скульптор, який віками ліпить російську ідентичність. У цьому плані ми маємо справу з унікальним історико-культурним феноменом. Нелюбов, а то й зненависть між народами — на жаль, невід’ємна частина людської історії. Однак ця зненависть завжди контекстуальна, прив’язана до конкретних подій та обставин. Гострі епізоди зненависті — етнічної, мовної, релігійної — були завжди джерелом, супутниками чи результатом династичних, територіальних, ідеологічних та інших конфліктів. Але після смуги божевілля наставала смуга прозріння, і народи, які вчора були ворогами, намагались повернутися до цивілізованого співжиття.

Врешті, унікальним прикладом цього процесу є створення ЄС. Історія Європи — це також історія не лише зовнішньо-, а й внутрішньоєвропейських війн, часто трагічно затяжних і неминуче руйнівних (згадаймо бодай Столітню війну між Англією та Францією в 1337 — 1453 рр. чи Тридцятилітню війну 1618 — 1648 рр. між католиками і протестантами). Історичні протистояння, які тривали упродовж віків, вивершилися двома світовими війнами. І ось тоді в європейській історії переміг концепт, який століттями розроблявся у філософській та правовій думці Європи: створити простір співдружності країн, де буде унеможливлена війна завдяки доктрині політичної рівноваги, яка має ґрунтуватися на принципах суворого дотримання механізмів представництва й рівноправності. Це дало змогу реально маргіналізувати і тримати під контролем будь-який вимір ксенофобії, концептуалізованої як спільна загроза для країн Європи.

Російська ксенофобія інакша — вона системна, поліморфна, еволютивна. Локальна та цивілізаційна, ареальна та світова. Водночас вона й парадоксальна, адже ця ксенофобія часто сусідить з різними формами екзальтованого, інфантильного або приниженого захоплення іноземним, притаманного здебільшого провінційній ментальності.

У цьому плані Україні «пощастило» чи не найбільше: на ній зійшлися всі форми зненависті Росії (1). Ця зненависть є індикатором еволюційних парадигм російської ідентичності. Росія тим паче ненавидить Україну, чим сильнішою стає Україна, але й чим слабшою стає Росія. Нині доходимо до певного піку, а апогей — ще в перспективі. Після першого Майдану почалося пришвидшення, а після другого українці вже змагаються з американцями за першість у списку «ворогів» Росії, залишивши позаду навіть традиційно «позаконкурентну» в цьому плані Польщу.

Але якщо поглянути на це явище під цивілізаційним кутом зору, то бачимо картину значно складнішу. Світ Першого Риму усистемнився у формі демократичного світу ЄС. Світ Другого Риму з ним більшою чи меншою мірою співпрацює. Світ, над яким Третій Рим хоче розкинути своє владарювання, — це простір, де панують війни, ворожість, відсталість, де відтворюються одні й ті самі анахронізми та перманентні небезпеки. Тож ідеться не лише про бінарні відносини, а про складні форми сучасної еволюції масштабних історико-культурних парадигм.

«СХІД КСЕРКСА» VS «СХІД ХРИСТА»

Євромайдан 2014-го став новою точкою відліку для перегляду смислів російської історії. «Киев Капут» — тріумфально називалась «яростная книга» російського письменника Едуарда Лімонова (2). Знаково звучало й німецьке слово «капут». На обкладинці полум’я палаючого Майдану підступно підкрадалось до статуї Володимира Святого і, так слід думати, готувалося її поглинути. Обгорілий в полум’ї Майдану Володимир Святий — це вже не був той Хреститель, який хрестив киян, а отже, й Русь 988 року. Через певний час, 2015 р. у Москві був зведений «справжній» Хреститель — «святой равноапостольный Владимир Красное Солнышко». Залишилося додати, що апостол Андрій Первозванний освятив не Київські гори, а Воробйові.

Попри всі драматичні події тих років, з точки зору культурологічної можна холодно констатувати: сталося щось таке, що вичерпно ілюструє, як пишеться ідеологічна історія — і твориться історична політика. Формули середньовічні перетинаються з сьогоднішніми, знаменуючи застиглість історичного часу Росії. Але конфлікт Росії з Україною не бінарний, а знову ж таки — цивілізаційний. Це конфлікт Росії з Європою, а в епіцентрі цього конфлікту опинилась Україна, як у ХІХ ст. — Польща.

Анексія Криму пояснена в Росії тим, що це в Корсуні-Херсонесі хрестився Володимир, а Херсонес — він же Севастополь — «город русской славы». А отже, й Путін — рятівник християнства. Середньовіччя імперативно увірвалося у ХХІ століття.

Зміна парадигми, однак, украй цікава. Київський Володимир тепер прив’язаний до Євромайдану, російський — до антитетичної російської традиції. Водночас Росія — внаслідок автокефалії української церкви — 2018 р. офіційно розірвала відносини з Константинопольським патріархатом, тобто єдиним спадкоємцем Другого Риму(3). Нині ідеолог Путіна В. Сурков оголосив президента Росії новим «Октавіаном Августом», який нібито поєднав імперську традицію з демократичною (4), тобто прив’язав президента РФ до традиції дохристиянського Давнього Риму. Крім усього, в Росії дискурс осуду стосовно «призвідників» «кольорових революцій» — від 2004 року і далі — торкається не лише Вашингтону, а й Ватикану. Позаяк християнство є одним із ідентитарних вимірів Європи, то Росія буцімто вивела російське православ’я поза межі європейської парадигми християнства, адже в той чи в інший спосіб протиставила себе і Першому Римові, і Другому.

Після Криму експансія «російської святості» торкнулася Близького Сходу, де Росія почала «рятувати» християнство і в Сирії, разом з Іраном та ліванською «Хезболла» (теж «партією Бога») — і за підтримки Китаю, — захищаючи режим Асада. Російська церква назвала бомбардування Сирії «священною боротьбою» Росії проти тероризму (5). Зрозуміло, цей тероризм, в російській оптиці, підтримує Захід. А російські добровольці, виявляється, рятують долю християнства, бо ж саме в Сирії з’явились перші християни, а «у русского человека во все времена было осознание того, что именно на нем и его стране лежит Божья миссия по защите мира» (6). «Байдужість» призвела до падіння і Римської, і Візантійської імперій, а ось Сирія, завдячуючи Росії, стоїть твердо.

Таке довільне жонглювання історичними фактами спричиняє проліферацію руйнівної еклектики російської ідентичності, перетворюючи її на абсолютно безрозмірний простір, що інтегрує в себе лише концепції насилля та омологації, відкидаючи ідеї закону і диференціації, які є непорушними моральними та юридичними координатами демократичного світу.

З огляду на це досить цікаво актуалізується сакраментальне запитання Владіміра Соловйова у вірші «Ex Oriente lux» (1890). Уявляючи «Світло зі Сходу», поет запитує:

«О, Русь! в предвиденье

высоком

Ты мыслью гордой занята;

Каким же хочешь быть

Востоком:

Востоком Ксеркса иль

Христа?»

Власне, з походу могутньої Персії Дарія, а потім його сина Ксеркса на Грецію постала Європа: у V ст. до н. е. маленька Греція, скелясті Афіни і Спарта перемогли всемогутнього східного ворога. Ця перемога дісталась завдяки не чисельності або технологічній перевазі греків, а завдяки волі до свободи, патріотизму та організації громадянського суспільства. Греція захищала не тирана, а Батьківщину. Так народився Захід — через почуття свободи, відповідальності громадянина, захисту здобутих прав грецької демократії (7). «Сходові Ксеркса» довелося визнати поразку. У трагедії «Перси» Есхіла тінь Дарія навідалась до своєї дружини цариці Атосси і скрушно відрадила надалі ходити походами на Грецію. Бо країни, які люблять свободу, неможливо перемогти.

Це те, чого ніколи не сталося в Росії: тінь Петра не порадила Катерині, а тінь Катерини не підказала Леніну, а тінь Леніна — Сталіну, а тінь Сталіна — Путіну не ходити загарбницькими чи то пак миротворчими походами на країни, які люблять свободу, а cаме: на Польщу чи Україну, Литву і Грузію, Фінляндію чи Угорщину... Росія ж пішла по всіх фронтах, з кожним «походом» зміцнюючи той кордон, що відмежовує Росію від Європи, і вражаючись при тому вимірам «русофобії». Не розуміючи, що греки були не персофоби, — вони просто любили свободу. І ці народи — не русофоби, вони просто люблять свободу.

А ось саме по цій лінії якраз відбувається поділ (а найчастіше і розрив) між Європою і Не-Європою. На цій лінії тектонічного зсуву перебуває насамперед Україна. Тому російська ксенофобія торкнулася України, можливо, у найскладніший — і найдраматичніший — спосіб.

Ця ксенофобія мала і має багато проявів. Але основним її модулем є заборона — від жорстко бюрократичної до месіанськи екзальтованої. Власне, цілеспрямовані упродовж століть заборони української культури — симптоматичний індикатор того поля конфлікту між Росією та Україною, де обидві ідентичності ставали антитетичними. А що більш антитетичними вони ставали, то більше зростав омологаційний пресинг (і потреба) Росії розчинити в собі Україну. Власне, тип і модальність заборон, які переживала Україна, — це свого роду механізм, який непохибно діагностує кризові моменти ідентичності самої Росії.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»


1 Див. на сьогодні найґрунтовніше дослідження цього питання: І. Дзюба. Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ до українофобів початку ХХІ ст. Київ: Києво-Могилянська академія, 2011. Див. також: Я. Гарасим та ін. (упорядн.). Українофобія як явище та політтехнологія. Вип. 1. Львів: ІУАД ім. М. Грушевського, Львівське відділення; Філологічний факультет ЛНУ імені Івана Франка, 2014.

2 Э. Лимонов. Киев. Капут. Москва: Центрополиграф, 2015.

3 A. Голубева, С. Хоменко. «РПЦ разорвала отношения с Константинопольским патриархатом», https://www.bbc.com/russian/news-45866288 (15/10/2018). Див. також: I. Kouskouvelis, P. Serafeim, «The Ecumenical Patriarchate and the Ukrainian Church Crisis», https://www.e-ir.info/2018/11/14/the-ecumenical-patriarchate-and-the-ukr... (14/11/2018).

4 «Vladislav Surkov. «An oversode of freedom is lethal to a state», https://www.ft.com/content/ 1324acbb-f475-47ab-a914-4a96a9d14bac (18/06/2021). Див. також: И. Ивлев. «Сурков сравнил Путина с императором Августом», https://www.gazeta.ru /politics/news/2021/06/ 18/n_16124402.shtml (18/06/2021).

5 Християни Сирії висловили протест, але їхній голос жодною мірою не був врахований: «Христиане в Сирии разгневаны словами РПЦ о «священной борьбе», https://www.bbc. com/russian/news/2015/10/151006_syria_christians_holy_war (6/10/2015).

6 «Спасая Сирию, российские добровольцы спасают христианство» / http://vg-news.ru/n/130962 (28/09/2017).

7 Див.: Ф. Шабо. Історія ідеї Європи / Пер. з італ. Я. Ф. Барб’єрі. Київ: Либідь, 2020.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, (Римський університет «Сап’єнца»)
Газета: 
Рубрика: