Прапор має силу тоді, коли його несуть.
Євген Сверстюк, український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ, політв'язень радянського режиму

І все ж: окупація чи колонізація?

10 квітня, 2018 - 13:24

Чому Україна, маючи колосальний потенціал, не змогла у 1990-х пройти той шлях, який пройшли держави Балтії, й успішно влитися в НАТО і Євросоюз? Чи тільки режим Леоніда Кучми став причиною цього? І чому, власне, виник цей режим і ствердився олігархічно-клановий лад? З іншого боку, чому Кучма – який на початку правління мав інтенції, дуже схожі на інтенції обраного тоді ж президентом Білорусі Олександра Лукашенка, - не зумів утілити в життя свої мрії? Згадаймо лише, який проект Конституції Кучма виніс було на всенародне голосування у 1996 році, які зміни до Основного Закону «провів» через ущент сфальшований «референдум» 2000 року, проте не зміг протягнути через Верховну Раду… Нарешті, чому путінська Росія змогла так легко окупувати Крим і захопити значну частину Донбасу, маючи намір іти далі, – аж поки не розпочалася справді народна війна проти окупантів, яка, нарешті, змусила і постмайданну владу хоча якось, але діяти?

Таких засадничих питань чимало, і від правильної відповіді на них залежить, якими стануть здобутки України й українців у майбутньому, близькому та віддаленому. У свою чергу, відповідь на ці питання напряму залежить від того, яким саме було минуле України – у ХХ столітті й раніше, у складі СРСР й у складі Російської імперії та інших держав. У статті «Окупація чи колонізація: уточнення до «уточнень». З приводу статті С.Кульчицького «Засадниче питання без емоцій» (сайт «Дня», 2.04.18) я коротко окреслив своє розуміння змін статусу радянської України під егідою більшовиків: від окупації (кінець 1917-го – перша половина 1921-го) до протекторату (друга половина 1921-го – початок 1930-х) і до колонії. Спроба повернення до статусу протекторату була здійснена в часи хрущовської «відлиги», а особливо за очолювання ЦК КПУ Петром Шелестом (кінець 1950-х – початок 1972-го). Далі, аж до «пізньої» перебудови, УРСР, на мою думку, була знову перетворена на колонію – з усіма наслідками, які звідси випливають. Звісно, всі ці поняття є певними абстракціями; так, окупація поєднувалася з колоніальним визиском, а статус протекторату (за всієї умовності цього терміну) у дечому поєднувався зі статусом колонії. Проте, як на мене, ці поняття відображають головний вимір становища радянської України в кожен історичний період. На загал, як на мене, без застосування напрацьованих у світі найрізноманітніших політико-економічних технологій деколонізації Україна й надалі перебуватиме у «сірій зоні» Європи, звідки вона у 2014-му ціною величезних зусиль і крові почала було вибиратися.

«Переконані, що вслід за декомунізацією має йти деколонізація». Ця ємна формула – з однієї із заяв Ініціативної групи «Першого грудня» від 2015 року, яку підписали В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Євген Захаров, Мирослав Маринович, Володимир Панченко, Мирослав Попович, Вадим Скуратівський, Юрій Щербак, Ігор Юхновський. І стосується вона всієї України.

Утім, існує й інша точка зору – що, мовляв, Західна Україна була окупована, і ця окупація тривала до падіння СРСР; натомість питання про колоніальний стан як західних, так і центральних, східних чи південних українських земель адепти цієї точки зору здебільшого воліють обходити увагою. Автор цих рядків переконаний, що Західна Україна (за всієї своєї неоднорідності, адже цим поняттям зазвичай охоплюють Галичину, Закарпаття, Буковину та Волинь) також являла собою об’єкт радянсько-російської колоніальної політики, проте мейнстрімом така політика стала – замінивши собою методи суто окупаційні – лише в 1953 році. Й ось чому.

Після смерті Сталіна частина радянського керівництва почала шукати шляхи виходу з тієї кризової ситуації, в якій – попри позірні «успіхи» - опинився СРСР. Найбільшим реформатором у той час виявився «луб’янський маршал» Лаврентій Берія, який у силу свого статусу мав найбільше об’єктивної інформації про реальний стан справ, а внаслідок керівництва «атомним» і «водневим» проектами не міг не дійти висновку про істотне відставання «найпередовішої у світі науки» від науки світової (попри окремі прориви) та про подальшу неможливість успішного розвитку держави на чинній техніко-технологічній базі. З ініціативи Берії були припинені «справа лікарів-убивць» і пов’язаний із нею антисемітський шабаш; істотно скоротилося число в’язнів ҐУЛАҐу, здобули волю деякі знакові особи; почали закриватися «шарашки» й безглузді як в економічному, так і військово-стратегічному плані «великі будови комунізму», як-от приполярна залізниця від Обі до Єнісею й далі, аж до Тихого океану, чи підводний тунель між материком і Сахаліном. Звернув свою увагу «цинічний антикомуніст» Берія, який був тоді першим заступником голови Ради міністрів СРСР й очільником МВС, і на проблеми національної політики, особливо на приєднаних у 1939-45 роках землях.

Відтак 26 травня 1953 року з ініціативи Берії й на основі підготовлених ним документів були ухвалені дві постанови президії (так тоді звалося політбюро) ЦК КПРС: про становище в Литовській РСР і про становище на Західній Україні. Далі я цитуватиму ключові моменти цих постанов мовою ориганілу.

У першій постанові йшлося про «грубое извращение партийным и советским руководством Литвы ленинско-сталинской национальной политики», що полягало не в останню чергу в призначенні нелитовських кадрів на керівні посади. Зокрема, «в Вильнюсском обкоме из 16 заведующих отделами и секторами всего 3 литовца, в аппарате Каунасского горкома из 8 заведующих отделами литовец только один… В аппарате быв. Министерства государственной безопасности Литовской ССР в составе 17 начальников отделов был лишь один литовец, из 87 начальников райотделов МГБ литовцев насчитывалось всего 9 человек, а из 85 начальников райотделов милиции – всего 10 литовцев. Даже в составе руководящих хозяйственных работников литовцы составляют меньшинство. Так, из 92 директоров совхозов литовцев только 27, из 132 директоров МТС только 53 литовца». Ба більше: в постанові фактично визнано окупаційний характер радянської влади у Литві: «Только серьезными ошибками и слабостью руководства ЦК КП Литвы и Совмина Литовской ССР можно объяснить то, что буржуазно-националистическое подполье не только не ликвидировано до сих пор, но и сумело пустить глубокие корни и даже создать себе некоторую опору в недрах самого населения. Основной ошибкой в этой области следует признать то, что партийное и советское руководство Литвы фактически перепоручило важное дело ликвидации буржуазно-националистического подполья органам государственной безопасности, а те, в свою очередь, в основном свели это дело к массовым репрессиям и чекистско-войсковым операциям, задевающим широкие слои населения… Вместо надлежащего развертывания антирелигиозной пропаганды и широкого разъяснения массам вреда католической церкви, направляемой реакционным Ватиканом, главное внимание было обращено на применение репрессий в отношении католического духовенства, что еще больше подогревало недовольство населения мероприятиями Советской власти».

Звісно, насправді це було не «викривлення національної політики», а її пряме втілення. Винними, як завжди, Москва зробила «стрілочників», а разом із тим дала недвозначну директиву рішуче змінити політичні методи: якнайширше залучати «тубільні» кадри на керівні посади, різко зменшити обсяги репресій і дати литовцям змогу відчути себе господарями хоча би в деяких сферах.

Не менш радикальний характер мала постанова по Західній Україні. В ній, зокрема, стверджувалося: «В руководящем партийно-советском активе кадры работников из западных украинцев составляют незначительную часть, а почти все руководящие посты в партийных и советских органах заняты работниками, командированными из восточных областей УССР и из других республик Советского Союза… Особенно болезненно воспринимается населением Западной Украины огульное недоверие к местным кадрам из числа интеллигенции… Из 1718 профессоров и преподавателей 12 высших учебных заведений города Львова к числу западноукраинской интеллигенции принадлежат только 320 человек, в составе директоров этих учебных заведений нет ни одного уроженца Западной Украины, а в числе 25 заместителей директоров только один является западным украинцем. Нужно признать ненормальным явлением преподавание подавляющего большинства дисциплин в высших учебных заведениях Западной Украины на русском языке… Такое положение дел в западных областях Украины создает почву для подрывной работы врагов Советской власти, особенно буржуазно-националистического подполья… ЦК КП Украины и обкомы партии западных областей до сих пор не могут учесть, что борьбу с националистическим подпольем нельзя вести только путем массовых репрессий и чекистско-войсковых операций, что бестолковое применение репрессий лишь вызывает недовольство населения и наносит вред делу борьбы с буржуазными националистами». Крім того, ненормальним був визнаний визиск сільського населення: «Признать необходимым, в целях дальнейшего укрепления колхозов, развития их общественного хозяйства и повышения материального благосостояния колхозного крестьянства западных областей УССР, провести снижение норм по государственным поставкам сельскохозяйственных продуктов и обязательным денежным платежам, прежде всего для колхозов горных и предгорных районов».

Головним винуватцем усього цього був визнаний перший секретар ЦК КПУ, відкритий українофоб й антисеміт Мельников. За тиждень на пленумі ЦК КПУ (на який були запрошені – нечуваний випадок! – «коммунисты – видные представители местной интеллигенции г. Львова, западных областей Украины и г. Киева») його усунули з посади, яку обійняв (уперше!) етнічний українець Кириченко, при цьому «доклад и большинство выступлений (21 из 30) были на украинском языке». Що ж, «тубільці» отримали свої шанси…

Схожі речі («коренізація-2») були здійснені й у Латвії й Естонії, частково – у Західній Білорусі. Щоправда, після усунення «кривавого прагматика» Берії відбувся деякий відкіт у цьому, проте головне сталося: окупаційна політика була замінена на колоніальну. У Литві вона мала, втім, мінімальні успіхи, що і далося взнаки вже наприкінці 1980-х. А от на Західній Україні, попри гучні заяви деяких представників інтелігенції про «радянську окупацію», успіх цей був куди більшим. Згадаймо лише, як в останні десятиліття на Волині нищать рідний край, по-варварському добуваючи бурштин, а в Карпатах зводять ліс. Це – типове ставлення населення колонії до своїх багатств після відходу колоніальної адміністрації (не всього, звісно, проте більшої або значної його частини). Литовці так не чинять. Чому? Мабуть, два десятиліття існування незалежної держави, які передували радянській окупації, заклали міцніший фундамент національної самосвідомості, ніж піврічне існування ЗУНР…

Загалом же оцінка всього періоду існування комуністичної системи на землях Західної України як окупаційного видається небезпечним спрощенням, при цьому небезпечним і в науковому, й – особливо! – практичному сенсі. Бо деколонізація – процес незрівнянно складніший і триваліший, ніж звільнення від окупації та подолання її наслідків.

Сергій Грабовський
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments