Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Михайлівський Золотоверхий: шлях довжиною у 900 років

Історія незнищенного храму
24 травня, 2013 - 11:15
ВІДНОВЛЕНИЙ 2000 р. МИХАЙЛІВСЬКИЙ ЗОЛОТОВЕРХИЙ СОБОР. ПРО СТУПІНЬ ЙОГО АВТЕНТИЧНОСТІ ДОСІ СПЕРЕЧАЮТЬСЯ ІСТОРИКИ
А ТАКИЙ ВИГЛЯД МАВ ЗОЛОТОВЕРХИЙ СОБОР НАПРИКІНЦІ XVIII ст. (ТОДІ В НЬОМУ БУЛО РОЗТАШОВАНО І ЧОЛОВІЧИЙ МОНАСТИР)
ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА, ЯКИЙ НАДЗВИЧАЙНО БАГАТО ЗРОБИВ ДЛЯ РЕКОНСТРУКЦІЇ ТА ВІДНОВЛЕННЯ СОБОРУ

Біля цієї одягненої в барокові шати будівлі, яка прикрашає центр Києва, не відчуєш подиху далекої минувшини, не торкнешся мурованих із плінфи дев’ятсотлітніх стін. Зайшовши усередину, не зустрінешся зі спрямованими на тебе з далекого ХІІ ст. поглядами святих, розмальованих богомазами на стінах, стовпах, склепіннях. Щоб опинитися посеред майже первозданної старовини, ім’я якої — Київська Русь, потрібно йти до Софійського собору чи Кирилівської церкви. А тут все нове. Давньоруський собор, який пережив трагічний 1240 рік, був свідком поступового відродження древньої столиці за литовської доби, боротьби українського народу проти польського панування, пішов у небуття не так уже й давно. Його руйнування сталося не внаслідок ветхості, хоч і мав він вельми поважний вік. Тотальне нищення культових споруд у 1930-х роках торкнулося й архітектурної спадщини «матері городів руських». Серед назавжди втрачених пам’яток минулих епох — унікальна споруда Михайлівського Золотоверхого собору, збудованого, коли Русь ще пожинала плоди свого «золотого віку» — часів правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Зі смертю Ярослава Русь почала повільно, спочатку майже непомітно хилитися до свого занепаду. На чолі держави почергово побували три Ярославових сини. Кожен із них продовжував розбудову стольного града Руської землі, прикрашав його новими церквами й монастирями. Хоч перевершити своїх попередників або, принаймні, зрівнятися з ними, вже ніхто не зміг. Засновані київськими князями монастирі ставали, як правило, родовими усипальницями: Андріївський (Янчин) (1086 р.) — для Всеволодовичів, Федора Тірона (1129 р.) — для Мстиславичів, Кирилівський (бл. 1140 р.) і св. Семеона (до 1147 р.) — для чернігівських Ольговичів. А на Михайлівській горі поруч із городами Володимира та Ярослава у другій половині ХІ ст. — на початку ХІІ ст. постав «город Ізяслава — Святополка» (таку назву одержала в літературі ця укріплена частина Стародавнього Києва). Його ядром став один із найдревніших у Русі монастирів, який згодом одержав назву Михайлівський Золотоверхий. Заснований він у 1060-х роках, коли старший син Ярослава Мудрого великий князь київський Ізяслав (християнське ім’я Дмитрій) «постави манастырь святаго Дмитръя и выведе Варлама (із Печерського монастиря) на игуменьство къ святому Дмитрею», бо хотів зробити свій монастир вище від Печерського, як зазначив літописець. В писемних джерелах тих часів згадуються три храми монастиря: Дмитрівський, св. Петра і Михайлівський Золотоверхий. Вони й стали усипальницями Ізяславичів. Як вважає частина дослідників топографії стародавнього Києва, збудована Ізяславом Дмитрівська церква була дерев’яною (стосовно них вживався термін «постави», а щодо кам’яних — «създа»). Перший кам’яний храм монастиря — церква св. Петра — було закладено близько 1085 р. старшим сином Ізяслава Ярополком. Наступного року в ще недобудованій «церкви святаго апостола Петра юже б? самъ началъ здати» був похований її фундатор. 1108 р. у монастирі «заложена бысть церкви святаго Михаила Золотоверхая, Святополкомъ княземъ». Зведений сином Ізяслава храм, як і церква св. Петра, нагадував Успенський собор Печерського монастиря, який у ХІІ ст. став програмним для будівництва культових споруд Русі. Він мав солідні розміри, хоч і поступався за розмірами Софійському. Будівництво собору було завершено до 1113 р., коли «въ церкви святаго Михаила, юже б? самъ создалъ», знайшов останній притулок Святополк. За його назвою згодом і монастир став називатися Михайлівським Золотоверхим.

Собор являв собою хрестово-купольну шестистовпну тринавову будівлю з прибудованою з південного боку хрещальнею — невеликим чотиристовпним храмом (подібні хрещальні мали також Спаський собор у Чернігові та Успенський собор Печерського монастиря) і мав позолочену баню. (Вважають, що на той час позолочені верхівки мали Золоті ворота й Софійський собор.) Неоштукатурені зовнішні стіни храму були прикрашені викладеними з плінфи архітектурними елементами. Внутрішні — щедро покривали мозаїки та фрески зі слов’янськими і грецькими написами — незаперечне свідчення значної ролі в розписах руських живописців, зокрема видатного печерського художника Аліпія. Та найбільшої слави собор зажив завдяки розміщеній у ньому християнській реліквії — мощам св. великомучениці Варвари, привезеним із Константинополя дружиною Святополка, донькою візантійського імператора Олексія І Комніна Варварою.

Припускають, що згодом дерев’яна Дмитрівська церква була розібрана чи згоріла, а її ім’ям було названо храм св. Петра після добудови. Хоч існує й така думка, що всі три храми монастиря були кам’яними. Грунтується вона на відомостях про відкриття наприкінці ХVІІІ ст. підвалин древніх храмів поблизу Михайлівського Золотоверхого собору. Також є свідчення ХVІІІ ст., не підтверджені давньоруськими писемними джерелами, але цілком вірогідні, що монастир був обнесений кам’яною стіною. Адже він був для Святополка, котрий уже досить довго посідав київський стіл, вотчим. На той час «святая Софья, митрополья Руская» вже була обнесена муром, а наприкінці ХІІ ст. кам’яна стіна з’явилася й навколо Печерського монастиря.

Доля Дмитрівського собору і церкви св. Петра після захоплення Києва монголо-татарами невідома, ймовірно, вони загинули 1240 р. чи були зруйновані в лихоліття наступних століть. Саме їм приписують випадково виявлені 1785 р. під час будування муру довкола монастиря підвалини стародавніх культових споруд. Михайлівський Золотоверхий собор значних пошкоджень не зазнав. Думається, що й сам монастир після падіння Києва не припинив своєї діяльності, однак за «темних віків» висвітлювати її було нікому. Писемна згадка про нього з’явилася вже після того, як литовський князь Ольгерд 1362 р. «изгна власть Татарскую» та посадив у Києві свого сина Володимира. Про цей монастир та його ігумена згадано в дарчій грамоті Печерському монастирю від 21 листопада 1398 р. 1416-го і 1482 рр. Київ зазнав спустошливих татарських погромів. Після погрому 1416 р. київські князі Олелько Володимирович та Семен Олелькович доволі швидко відбудували і продовжували розбудовувати місто. Зокрема, 1470 р. Михайлівський Золотоверхий собор знову згадано у зв’язку з прибудовою до нього кам’яної церкви Входу Господнього в Єрусалим. Значно тяжчими для монастиря, як і для всього Києва, стали наслідки погрому 1482 р., під час якого було захоплено і спалено київський замок, взято у полон київського воєводу. В цей час для древньої столиці настав період затяжної кризи, пов’язаної з безперервними татарськими вторгненнями у Київську землю та експансією в Україну Польщі, що стало на заваді ліквідації наслідків останнього погрому. Як і після 1240 р., пошкоджені 1482 р. кам’яні споруди саморуйнувалися під натиском часу та кліматичних чинників. Михайлівська церква також «опустела, и хвалы Божьи в ней не было». Лише 1523 р. згідно з грамотою Сигізмунда І монастир відновив свою діяльність.

Велична будівля собору привертала до себе погляди іноземців, які відвідували Київ. В їхніх записах збереглася цінна інформація про прикметні особливості храму, які можна віднести до часів його спорудження. В середині ХVІ ст. польський історик М. Меховський засвідчив рештки позолоти на банях Михайлівського Золотоверхого і Софійського соборів. А 1584 р. львівський купець Груневег записав, що баня собору «має яскраву позолоту, але краї даху навколо свинцеві...». Німецький посол до козаків Еріх Лясота після перебування в Києві 1594 р. записав: «Це прекрасна будова, в середині якої є округла баня, дах котрої позолочений; всередині теж прикрашена мозаїкою, а підлога викладена маленькими кольоровими камінчиками».

Упродовж першої третини ХVІІ ст. Михайлівський Золотоверхий монастир став одним з оплотів православної віри. Після тимчасового переходу Софійського собору до уніатів саме у стінах Михайлівського собору 1620 р. єрусалимський патріарх Теофіл висвятив на православного митрополита архімандрита цього монастиря Іова Борецького та призначив кілька ієрархів православної церкви. Звідси ж по всій Україні поширювалися запальні послання Борецького на захист православ’я.

За митрополита Петра Могили у храмі було здійснено ремонтні роботи. Непряме свідчення про це міститься в нотатках Павла Алепського, котрий подорожував разом зі своїм батьком, антіохійським патріархом Макарієм ІІІ по Україні 1654-го і 1655 рр.: Михайлівська церква «дуже гарна та висока, з каменю, побілена вапном; її баня висока і вся позолочена». Це перше свідчення, що українські церкви почали білити. Цікаво, що Софійський собор, захопленню яким у Павла Алепського не було меж («Подібної церкви, як св. Софія в Києві, нема ніде, крім її іменинниці в Царгороді»), ще не було повністю відбудовано. Західна його частина, за словами мандрівника, перебувала в руїнах.

Нова сторінка в історії монастиря пов’язана з меценатською діяльністю Івана Мазепи. В той час Україна переживала ренесанс своєї культури. Уперше після смерті Ярослава Мудрого з нечуваним розмахом відбувалося будівництво монументальних кам’яних споруд і водночас відновлювалися храми Княжої доби. Значних змін зазнав і Михайлівський Золотоверхий монастир. Коштом гетьмана було капітально відремонтовано і перебудовано у стилі українського бароко собор. Праворуч та ліворуч щодо нього були прибудовані бокові вівтарі святих великомучениць Катерини та Варвари. Разом із тим інтер’єр будівлі зберіг свій первісний вигляд. Після перебудови храм мав сім куполів. Також Мазепа подарував монастирю карбовану багатим рослинним орнаментом срібну раку св. Варвари вагою 32 кг.

Започаткована гетьманом розбудова монастиря продовжилася й за його наступників. 1713 р. поруч із собором з’явилася трапезна церква Івана Богослова, а вже за кілька років — у 1716—1719 рр. — над брамою в монастирському мурі постала дзвіниця. 1718 р. інтер’єр собору прикрасив позолочений іконостас, подарований гетьманом Іваном Скоропадським. Близько 1785 р. монастир був обнесений кам’яним муром. У ХVIII-ХІХ ст. новим розписом замальовано більшість давньоруських фресок та мозаїк. Реставрація незамальованого стародавнього живопису почалася наприкінці ХІХ ст.

У такому вигляді собор дійшов до сумнозвісних 1930-х. У січні 1934 р. на ХІІ з’їзді КП(б)У було ухвалено логічне рішення про перенесення столиці України з Харкова до Києва, «який є її природним географічним центром». Водночас за тих умов таке рішення означало вирок для архітектурного надбання минулих віків: у соціалістичній столиці хрести й бані церков були зайвими.

Для урядової площі обрали місце, де утверджувалася державність Русі і збереглися кам’яні свідки тих часів. Вони й мали поступитися місцем головним спорудам соціалістичної доби. На місці Михайлівського Золотоверхого монастиря було вирішено звести помпезні споруди ЦК КП(б)У й ВУЦВК. У наукових колах розуміли, якою втратою для вітчизняної та світової культурної спадщини є знищення такої визначної пам’ятки минулого. Так, завідувач музейного відділу Наркомату освіти РРФСР Ф. Кон, зазначивши, що «во всем мире сохранилось шесть-семь памятников этого стиля», писав наркомові освіти УРСР В. Затонському: «...обращаюсь к Вам с настоятельной просьбой о пересмотре состоявшегося решения и о разработке иного варианта постройки, который позволил бы сохранить мировой памятник искусства». Щоб надати «законності» акту вандалізму й перекласти відповідальність за нього на інших, було створено комісію з участю провідних учених, яка мала зробити висновок щодо монастиря. Нескладно здогадатися, в яких умовах працювали члени комісії, якому тиску піддавалися з боку влади. Так, за принципову позицію в захисті архітектурних пам’яток від знищення загинув у сталінських таборах відомий український археолог та мистецтвознавець М. Макаренко. Результатом організованого владою «дослідження» став вимушений висновок — що собор збудований переважно у барокові часи, а не в ХІІ ст., і тому не становить історичної цінності. Було ухвалено лише зняти зі стін мозаїки та фрески. Тоді член-кореспондент Академії наук СРСР Д. Анайлов та академік архітектури Г. Котов запропонували включити собор у комплекс урядових споруд і обіцяли реальне сприяння зі свого боку. «Все позднейшие пристройки к зданию, позднее ХІІ в., могут быть удалены, что значительно сократило бы площадь, занимаемую зданием, остатки которого могут быть законсервированы, а мозаики и фрески оставлены на их местах, как прекрасный и редкий памятник художественной древности». Показовою є відповідь В. Затонського до Ф. Кона: «Имею из Киева сведения, что уважаемые специалисты из Художественной академии не помогают в организации снятия фресок и мозаик с киевского Михайловского собора, а, наоборот, затягивают дело. ...Тем временем ученые любители старья всячески добиваются сохранения собора в целости. Поскольку Вы этим делом интересуетесь, сообщаю, что вопрос о сносе собора решен. Может идти лишь речь о снятии мозаик и фресок. Чем дольше будет канитель, тем меньше останется времени для этой сложной операции. Может кончиться тем, что придется ограничиться лишь фотосъемками. Виноваты будут сами старьевщики».

Будівлі собору руйнувалися протягом 1934—1936 рр.: розбиралися бані й дзвінниця, були знищені срібні царські врата і рака св. Варвари, безслідно зник іконостас. Мощі св. Варвари було перенесено до Володимирського собору, де вони зберігаються й нині. Haвеснi 1936 р., мабуть, не будучи у змозі розібрати давньоруську частину храму, його висадили в повітря. Вдалося врятувати 45 м2 мозаїк. Нині вони розпорошені по різних місцях: у Софійському соборі в Києві, Третьяковській галереї в Москві, Російському музеї в Санкт-Петербурзі.

Поряд, неподалік фунікулера, стояв ще один давньоруський храм — Василівська (Трьохсвятительська) церква ХІІ ст., збудована як палацова на Великому дворі в «городі Володимира». Якщо, попри відчайдушні спроби зберегти Михайлівський Золотоверхий собор, його все одно було знищено, то про збереження Василівської церкви за такої ситуації не було навіть мови.

Ідея створення Урядового центру на місці древньої святині зазнала краху. До 1938 р. було збудовано лише одну споруду, через незадовільний вигляд якої подальше будівництво призупинили. На території монастиря уціліли лише обезголовлена трапезна церква та частина мурів. 1963 р. трапезну церкву Івана Богослова оголошено пам’яткою архітектури Української РСР. Через десять років територію монастиря включено в заповідну археологічну зону. Сам собор відновлено до 2000-річчя Різдва Христового в барокових формах ХVIII ст. Відновлено, щоб ще раз нагадати про часи, коли держава Київська Русь була в змозі створювати такі споруди, розбудова яких була вже нам не до снаги протягом багатьох наступних століть.

Володимир ГРИПАСЬ, історик, журналіст, Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments