Характер є гідністю у важкі часи.
Шарль де Голль, французький генерал, перший президент П'ятої республіки

На службі імперії

«Малоросійські козаки» в російській імперській політиці
14 серпня, 2004 - 00:00
ПОЧАТОК ПОЛЬСЬКОГО ПОВСТАННЯ 1830 р. ШТУРМ БЕЛЬВЕДЕРА. 29 ЛИСТОПАДА 1830 р. / ІЛЮСТРАЦІЇ З КНИГИ С.КЕНЕВИЧ «ЛЕЛЕВЕЛЬ». МОСКВА,1970 рік ЗАСІДАННЯ СЕЙМУ НЕЗАЛЕЖНОЇ ПОЛЬЩІ. 1831 р. ІЛЮСТРАЦІЇ З КНИГИ С.КЕНЕВИЧ «ЛЕЛЕВЕЛЬ». МОСКВА,1970 рік

15 квітня 1831 року фельд’єгер Миколи I, загнавши коней, прибув з Санкт-Петербурга до Полтави і вручив малоросійському військовому губернаторові Миколі Григоровичу Рєпніну таємні папери. Того ж дня в архіві його канцелярії почався пошук документів про призабуті події 1812 р. Виявилось, що під час пожежі в Полтаві 1819 р. деякі з них були знищені, тоді пошук необхідної інформації продовжився в канцелярії Полтавського губернського правління. Через п’ять днів таким самим спішним порядком фельд’єгер повертався до північної столиці, везучи імператорові очікувану відповідь.

Що ж за державні справи змусили гінця в короткий термін подолати величезні відстані? Хто б міг подумати, але йшлося про найважливіше — збереження територіальної цілості Російської імперії, яка на той час об’єднувала під скіпетром Миколи I Лівобережну, Правобережну й Південну Україну, прибалтійські та білоруські землі, а також Крим, Бессарабію, Велике князівство Фінляндське і Царство Польське. Війні за Кавказ не видно було кінця, а Сибір вже давно став невід’ємною частиною імперії.

Справа в тому, що у Царстві Польському, найпізніше включеному до імперського простору, розпочалося повстання, спровоковане діями самого Миколи I. Російський імператор, наляканий виступом декабристів, навіть не намагався продовжувати ліберальну політику свого попередника щодо Царства Польського, й поляки даремно чекали на підтвердження автономії. Він не поспішав коронуватися польською короною, бо під час допитів декабристів дізнавався про їхні зв’язки з членами польських патріотичних товариств. Царю здавалося, що коронація має відбутися не у Варшаві, а в Петербурзі чи Москві. Не влаштовувала його й потреба підтверджувати дану Олександром I конституцію Царства Польського 1815 р. та бути присутнім на обов’язковому католицькому богослужінні під час церемоніального акту. Врешті, відтягувати коронування далі було нікуди, і Микола I 5 травня 1829 р. прибув до Варшави. Процедура коронації відбувалась у королівському залі, польська корона покладалась на голову царя, цариці, після чого мали прозвучати слова клятви. Архієпископ тричі проголосив «Хай живе король во віки віків», а за ним ці слова мали повторити присутні польські сенатори, нунції, депутати від воєводств, але у відповідь стояла мертва тиша. Стало ясно, що відносини між поляками та династією Романових входять у фазу протистояння. Тоді ж Микола I продовжив свою подорож до Берліна, де зустрічався з прусським королем Фрідріхом-Вільгельмом III. О. Х. Бенкендорф, начальник III відділення власної його імператорської величності канцелярії, який супроводжував царя в поїздці, згадував, що церемонія у Варшаві залишила неприємний спогад в імператора. I щоб набути впевненості, він цілу годину німецькою мовою командував кірасирським полком. Здавалось, що роль командира полку йому пасує більше, ніж польського короля.

Через рік Микола I знову прибув до Варшави й просив поляків берегти конституцію як дарунок Олександра I, але жодним словом про очікувану ними автономію не обмовився. Більше того, оголошувалось, що Польща стане місцем дислокації російських військ на маршруті Варшава — Париж, в якому братимуть участь і польські війська, адже Бурбонів позбавили трону, що й вимагало від російського царизму протягнути руку допомоги французькій монархії. Допомагати російському імператору придушувати близьку всім полякам Францію здавалося їм нестерпним й спровокувало націю на протест (підняло її на Листопадове повстання 1830 р.).

...Наприкінці березня — на початку квітня 1831 року успішні бойові дії польських повстанців проти царської армії під командуванням сина прусського офіцера I. I. Дібіча- Забалканського (1785-1831) сприяли поширенню повстання по всій Литві, а вторгнення польського корпусу генерала Ю. Двірницького на Волинь значно ускладнило становище російських військ. Микола I не розгубився, спішно почав шукати внутрішні резерви, зосередившись на ідеї використати малоросійське козацтво для захисту імперських інтересів. М. Г. Рєпніну було наказано створити козацьку резервну армію та послати її для переслідування загонів польських повстанців. За зразок було взято досвід 1812 р., коли попередник на посаді М. Г. Рєпніна, князь Я. I. Лобанов-Ростовський у короткий термін сформував козацькі полки. Ось чому столичний кур’єр так швидко повертався з доповідною запискою для імператора.

Перш за все, М. Г. Рєпнін з’ясував для себе, в який спосіб Я. I. Лобанову-Ростовському вдалося в недалекому 1812 р. так швидко сформувати 15 козацьких полків і кинути їх проти армії Наполеона. Попередній генерал-губернатор, посилаючись на домовленість з Олександром I, пообіцяв козакам, що сформоване ними Українське військо після війни не розформують і козаки залишаться на військовій службі. Комітет міністрів тоді засудив вчинок генерал-губернатора, вказавши на перевищення ним повноважень, але не відшкодував козакам їхніх витрат на озброєння, що коштувало й тоді вже чимало — 100 руб. на козака. Крім того, їхніх коней і зброю забрали в казну. На численні скарги до імператора про відшкодування вартості ніхто не відповів.

Малоросійський військовий губернатор врахував попередній досвід, тому й запевнив Миколу I, що, незважаючи на невиконання попередніх обіцянок, козаки залишилися вірнопідданими престолу та зможуть знову виставити нові полки, але озброїти їх на власний рахунок вже не зможуть. Причина полягала в їхньому збідненні, чому передували не лише значні втрати 1812 р., а й неврожаї, нашестя сарани, падіж худоби, епідемії та врешті підвищення державного податку в останні роки царювання Олександра I. Він шкодував, що коней, яких ще недавно мали всі козацькі господарства, можна побачити лише в тих, хто займається чумакуванням. «Було б непогано, — міркував М. Г. Рєпнін, — щоб імператор обмежив податки, що сплачували козаки, а дворянам — зменшив подушний акциз на виготовлення горілки. У цьому разі вони відгукнуться на його заклик стати в козацьке ополчення проти повсталих поляків».

Не чекаючи царського указу, чиновники канцелярії малоросійського військового губернатора розпочали формування козацького війська: збирались відомості про кількість козаків, з’ясовувались статки поміщицьких маєтків, встановлювалось, як багато нараховувалось відставних штаб- і обер-офіцерів. Було здійснено розрахунки, скільки коштуватиме обмундирування козака, вартість коней, підраховано, яку кількість козаків буде виставлено з кожного повіту та скільки грошей повинні надати поміщики для формування ополчення. Робота закипіла дружніше, коли надійшов царський указ про ліквідацію недоїмок і зменшення податків з козаків. М. Г. Рєпнін одразу ж вирушив до козацьких сіл, які розташовувалися по сусідству з Київською та Подільською губерніями, і особисто його зачитував.

«...Великий государ імператор Микола Павлович височайшим указом своїм від 6 травня цього року, на моє ім’я даним, розпорядився сформувати із малоросійських козаків у Чернігівській і Полтавській губерніях вісім полків легкої кавалерії. Всемилостивий государ подбає про малоросійських козаків, як добрий батько про своїх слухняних дітей. Він вірить, що войовничі малоросійські козаки скористаються цією обставиною, щоб продемонструвати свою вірність престолу та вітчизні. А взамін обіцяє, що козаки не будуть сплачувати недоїмок, які накопилися від невчасної сплати подушного, водяного й сухопутного податків, а також від зборів за вільний продаж спиртних напоїв». М. Г. Рєпнін не скупився на красиві й зворушливі слова, такі, як «добрі та вірні козаки» (так свого часу до них звертався Г. О. Потьомкін), не шкодував їх, постійно наголошуючи на «вірності престолу» і «монарших щедротах», а також нагадував про славу батьків і дідів, яку вони здобули в боротьбі з Річчю Посполитою, та просив козацтво виявити патріотизм і піднятися на захист своєї батьківщини в її тяжку годину. Повсталих проти імперії поляків називав не інакше як «віроломними й невдячними зрадниками», що сприяло звичним асоціаціям у козацькому середовищі. Мобілізуючи давні антипольські настрої козаків та маніпулюючи історичною пам’яттю, М. Г. Рєпнін вказував, що повстанці є тими самими ляхами, з якими воювали їхні діди, бо ті хотіли знищити православну віру та заволодіти українськими землями. Після таких ідеологічних виступів перед населенням ставилися конкретні завдання:

— Кожен воїн-козак мав бути озброєний з дому простою пікою і забезпечений тримісячним харчуванням, що коштуватиме 64 руб. Шаблі з портупеями та пістолі видаватимуться від казни. До полків прийматимуть козаків від 20 до 60 років. До уваги не братимуться ріст і навіть незначні фізичні вади, головне, щоб козак міг добре сидіти в сідлі.

— Дворяни забезпечуватимуть козацьке ополчення кіньми та фуражем для них у кількості, що залежатиме від селянських душ чоловічої статі, які перебували в їхній власності. На 219 душ селян припадала поставка одного коня зі збруєю, що становило 108 руб. асигнаціями, адже сідло коштувало 22 руб., щітка й скребло — 2 руб. 20 коп., вовняна попона — 4 руб. 50 коп., кінська торба — 27 коп., дві підкови — 50 коп., а ще овес і сіно. Якщо всіх поміщицьких селян в обох губерніях — Полтавській і Чернігівській — нараховувалося понад 570 тис., то не важко підрахувати, що коней було поставлено 2600 голів.

Коли слів про минулу козацьку славу забракло, М. Г. Рєпнін знову нагадав про царські милості, та, зважаючи на селянські інтереси козаків, вказав і на подяку, яку вони вже отримують від Бога, адже на полях і в степах того року зрів благословенний урожай. Промова малоросійського військового губернатора зачіпала за живе, сколихувала все ще яскраві сторінки колишніх козацьких звитяг, будила надію на волю і позбавлення бідності. У Ніжині на скликаному ним зібранні козаків М. Г. Рєпнін послав по колу копію рескрипту Миколи I, що викликало хвилю емоцій, і під бадьорливі слова генерал-губернатора козаки вигукували: «Голови і кров наша за царя нашого Миколая Павловича!» «Так буде по всій Малоросії», — запевняв князь імператора.

У кожному повіті створювався комітет для формування полку, який очолював місцевий предводитель дворянства. До складу організаційного комітету входили повітовий суддя, городничий і стряпчий. Координацію повітових комітетів здійснював уже губернський комітет, очолюваний губернатором, у складі віце-губернатора, ад’ютанта малоросійського військового губернатора, радника губернського правління та контролера казенної палати.

I справді швидко, лише за шість тижнів, М. Г. Рєпніну вдалося сформувати вісім кавалерійських полків, до яких влилося понад п’ять тисяч козаків. Від 163 козаків для участі в поході виділявся 1 козак. На кошти козацьких громад шилися мундири й закуповувалися необхідні речі для походу, що становило загалом 947 тис. руб. Мундири були темно-зеленого кольору з червоною випушкою на комірі й рукавах.

Якщо малоросійське вже «селянське» козацтво не важко було примарними обіцянками поставити у стрій, то з дворянством справа виглядала дещо інакше. Більш інформована про цілі й завдання польських повстанців, українська шляхта не поспішала вносити 10-копійчаний збір на користь офіцерського складу козацького війська. Проте і дворянство витратило чимало — 455 тис. руб. Для офіцерських посад (24 штаб-офіцерів і 250 обер-офіцерів) запрошувалися головним чином відставні військові, список яких укладали на повітових дворянських зборах. Здавалось, що їх буде достатньо, бо українське дворянство, прослуживши в царській армії найменший необхідний час, виходило у відставку і поверталося до своїх маєтків, щоб займатися звичним господарством. Iмператор не любив його за це, бо вважав, що воно має постійно нести військову службу імперії, а не вирощувати пшеницю та ячмінь, а до того ж виготовляти з них спиртні напої. Отож, через брак імперського патріотизму місцевої знаті довелося запрошувати й цивільних чиновників на офіцерські посади.

Перед походом М. Г. Рєпнін знову звернувся з наказом до кожного із восьми полків, в якому закликав козаків примножити собі колишню славу на війні з поляками, а разом і славу вітчизни, виправдати високу довіру імператора, а для цього козацтву потрібно бути слухняним і покірним. Козаки склали присягу, яка мала слугувати стримуючим чинником від можливих втеч. Козацькі полки покликані були прикривати тили діючої армії, охороняти шляхи, адже повстанці можуть появитися будь-коли і будь-де в прикордонних місцевостях. Тому й формувалися полки легкої кавалерії.

Наполегливість М. Г. Рєпніна, вміла імперська пропаганда спільної вітчизни, ворожості поляків (а не їхньої волелюбності) не могла не принести успіху. Козацькі полки виявилися готовими до походу набагато раніше — у травні, хоча спершу йшлося про кінець жнив. Їх спішно відправили до району Мінська в розпорядження головнокомандуючого резервною армією генерала від інфантерії графа П. О. Толстого. Не підтримане на Правобережній Україні православним селянством дворянство відійшло від повстання, а тому воно вже зазнавало поразки за поразкою, й козацькі полки не були задіяні в його придушенні.

Через півроку 3-й, 4-й, 5-й і 8-й полки прийшли назад, у козаків вилучили зброю й повернули її до Київського арсеналу. Два полки на прохання міністра фінансів було передано у відання митниць для посилення відомчої варти, з чотирьох сформовано два (з малоземельних і безземельних козаків). Грубо порушивши оголошені спершу умови добровільної мобілізації проти польських повстанців, при тому, що козаки озброювалися також за власний кошт, їх відправили на Кавказ, в цей подібний до воєнної прірви, ще не підкорений імперією регіон. Але уже проявлену оперативність М. Г. Рєпніна та виявлену готовність козаків служити престолу відзначив імператор. Не в останню чергу цим Микола I підкреслював, що лояльність до російського імператора приносить його підданим більше користі, ніж військові виступи.

Певні інтереси від оперативно організованих козацьких полків мав і малоросійський військовий губернатор. У такий спосіб він зміцнював значимість «свого» регіону в Російській імперії, а тому поспішав закріпити поступки в законодавчому порядку. На основі травневого рескрипту князь склав наказ від 17 жовтня 1832 р., в якому повідомив усі козацькі волості, селища й громади про отримані від імператора пільги: до вже названих додавалося зменшення оброку до 3 руб., а з 1832 р. — до 4 руб. з кожної ревізької душі. До цього козаки Полтавської та Чернігівської губерній сплачували щорічно державі податків майже на 14 рублів.

Та найважливішим, що отримали козаки, стало право на спадкове володіння й продаж землі серед свого стану, закріплене іменним указом Сенату від 25 червня 1832 р. Більше того, у випадку черезсмужжя козаки могли за дозволом казенної палати, узгодженим з військовим губернатором, обмінювати землю з поміщицькою. Узаконювалося також право продажу спиртних напоїв; військова служба обмежувалася 15 роками, причому щорічно в солдати бралося 5 осіб від тисячі козаків. За браком документів не вдалося простежити, чи змогли козаки скористатись тими незначними привілеями, які вони отримали від імперської політики Миколи I. Скоріше за все, ні. Адже козацьке безземелля постійно створювало соціальне напруження в Україні, а тому генерал-губернатор, погоджуючи свої пропозиції з імператором, неодноразово вдавався до переселень козаків, продовжуючи використовувати їх для військового захисту порубіжних кордонів імперії та колонізації цілинних земель півдня України. З другого боку, така оперативність козаків та набутий серед них М. Г. Рєпніним авторитет насторожували підозрілого Миколу I.

Парадокси імперської політики призвели до того, що попри успішні дії М. Г. Рєпніна, через кілька років, а саме 1834 р., Микола I звинуватить його в регіоналізмі, нібито привласненні коштів при спорудженні Полтавського інституту шляхетних панянок, і той буде змушений подати у відставку.

Наведений історичний факт про козацьке ополчення 1831 р. в Малоросії дозволяє по-новому підійти до оцінки регіональної політики, за допомогою якої здійснювалося імперське утвердження Росії. Використовуючи складні історичні стосунки українського та польського народів, імперії вдалося протиставити козаків польському національному рухові. Подібна політика царизму ще довго не сприятиме встановленню добросусідських відносин між поляками й українцями та випробовуватиметься на інших народах, зокрема Закавказзя. Хотілося б сподіватися, що український і польський народи зможуть критично переоцінити сторінки своєї спільної історії й будувати власні демократичні держави, без імперських амбіцій і зверхності.

Валентина ШАНДРА, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Iнституту історії України НАН України
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments