Неприкаяний бурсак із Крутих

«Ми — з Крутих!» — люблять жартувати в цьому селі. До «нових українців» місцевий люд жодного відношення, звісно, не має — просто село називається так: КРУТІ. Отець Іван, який має тут парафію, хитрувато усміхаючись, узявся казати, що в цих краях справді якась сила, бува, крутить людьми, особливо заїжджими. Що він мав на увазі — не знаю. Як на мене, то вся справа в крутих пагорбах, на яких — і між якими — розташувалося село. Спускаючись шосейкою в долину, мимоволі згадуєш знамениті (завдяки «Кайдашевій сім’ї») Семигори з їхніми крутосхилами. Втім, Черкащина звідси далеко: Круті — це північний захід Одещини, Кодимський район. Зовсім поряд — кордон із Молдовою. На краю села, неподалік від церкви, в якій служить отець Іван, можна побачити бетонні фундаменти якоїсь великої за периметром споруди: будівництво розпочали та й покинули. Схоже, назавжди. А мали то бути казарми для прикордонників…

Село Круті увічнене в історії української літератури пером Анатоля Свидницького, автора роману «Люборацькі». Написано цей твір іще на початку 60-х років XIX століття, на хвилі суспільної «відлиги», яка розпочалася після смерті Миколи I, ознаменувавшись відомими реформами Олександра II, а в Україні — нетривалим національно-культурним пробудженням. Свидницький належав до покоління «шістдесятників» ХIХ ст. Микола Зеров вважав, що це був «найталановитіший, найініціативніший із українських письменників 60—70 х років».Тим часом навіть на тлі багатьох безрадісних біографій наших письменників ХIХ ст. життєпис Анатоля Свидницького виглядає вкрай трагічно. Зовсім коротким було його життя: автор «Люборацьких» прожив лише 36 років (1834— 1870). Син священика з подільського селища Маньківка (тепер Вінниччина), він завершував життя в Києві як співробітник центрального архіву давніх актів, у скруті й покинутим.

Якась тінь неприкаяності супроводжувала цю людину, наділену літературним хистом і гострим громадянським чуттям. У 1843—1851 рр. він навчався в духовному училищі — й було це якраз у селі Круті Балтського повіту! Потім — п’ять років навчання в Кам’янець-Подільській духовній семінарії. І раптом, буквально за кілька місяців до закінчення, А. Свидницький усе кидає та вступає до Київського університету (1856 р.), із чого можна зробити висновок, що зовсім не священицькі мрії володіли душею юнака. Він стає студентом медичного, а згодом — історико-філологічного факультету. «По ідеям це був гайдамака», — згадував М. Драгоманов. Пісні, які складав і співав Свидницький, справді були «кармалюківськими». Вони мали виразне політичне звучання — як соціальне, так і національне.

Матеріальні злигодні не дали можливості Анатолю здобути вищу освіту. 1860 року він оселився в Миргороді та влаштувався вчителем у повітовій школі. Труди і дні Свидницького були освітлені духовним, громадянським сенсом: підтримуючи зв’язки з полтавською «Громадою», тон у якій задавали кирило-мефодіївець Дмитро Пильчиков та письменник Олександр Кониський, він і сам намагався реалізувати типову для цього кола програму. Організував у Миргороді бібліотеку, викладав в українській недільній школі, популяризував поезію Тараса Шевченка, писав етнографічні нариси для журналу «Основа». Напевно, миргородський період був найбільш світлим і наповненим у житті А. Свидницького. Саме тут було написано першу частину «Люборацьких», — твору, що його автор сподівався побачити надрукованим теж на сторінках «Основи».

1862 року бачимо Свидницького вже в Козельці, де він обіймає посаду старшого помічника акцизного наглядача. Проте чиновницька стезя, вочевидь, не була його покликанням. У Козельці Анатоль Свидницький одружився, проте спокою та душевного ладу це йому не додало. Починалося безчасся. «Відлига» закінчилася. Влада взялася за «українофілів», у діяльності яких вбачала загрозу єдності імперії. Найбільш чільних діячів порозкидали по всій Росії. Недільні школи й «Основу» закрили, мову «перегатили» Валуєвським циркуляром. І що залишалося таким, як Свидницький? Безнадія, туга й гірке відчуття марноти зусиль. Додайте до цього вільнолюбну, «гайдамацьку», вдачу, невдачі сімейного життя — і фінал цієї «пропащої сили» вгадати неважко. Свидницький запив; 1869 року його відправили у відставку, й тоді він знову подався до Києва, де, як ми вже знаємо, влаштувався працювати в центральному архіві давніх актів. Пробував навіть повернутися в духовний сан! Проте життя вже добігало кінця…

Він так і не дочекався публікації своїх «Люборацьких». Про роман згадають лише через чверть століття після його написання (в 1886 році Іван Франко надрукував «Люборацьких» у львівському журналі «Зоря», до того ж — із цензурними скороченнями, а повний текст з’явився друком тільки в 1901 році!). Франко напише, що твір Свидницького — це «перша широка спроба української повісті на тлі сучасних суспільних обставин», причому — «одна з кращих проб на тім полі». Автор назвав свій роман «сімейною хронікою», оскільки розповідається в ньому історія родини сільського священика з Поділля (час дії — 1840—1850 рр.). Спосіб викладу — такий, як того вимагає хроніка: чітка послідовність у відображенні подій; часові зміщення виключаються, хіба що спогади героїв твору інколи додають епізодів «ретро». У «Люборацьких» — усі ознаки реалістичної прози: увага до зовнішнього світу, соціуму, скрупульозність прив’язок до конкретного історичного часу, достеменність побутових реалій, сільського повсякдення, географічних прикмет. Типове для автора важливіше, аніж виняткове, життєподібне — ніж художня умовність. У літературознавстві закріпилася характеристика «Люборацьких» як першого українського соціально-побутового роману. Вважати так і справді є достатньо підстав.

Роман цей, попри велику кількість веселих сцен, пронизаний якоюсь тугою. Микола Зеров писав, що «тема «Люборацьких» — руйнування старовинного побуту українського духовенства». Зерова можна доповнити: не лише побуту. Під тиском чужого, привнесеного руйнуються основи українського світу — віра, мова, психологія, мораль. Саме в цій площині розгортається головний конфлікт роману: старе (своє) витискується новим (чужим). Усе йде до гіршого: затишний, зіпертий на традицію світ Люборацьких-батьків зникає.

Отця Гервасія й паніматку А. Свидницький змалював із добродушною іронією. Часом ця «старосвітська» пара має й кумедний вигляд, проте автор аж ніяк не відмовляє їй у своїх симпатіях. Показуючи життя старих Люборацьких, він прощається зі світом подільського села середини ХIХ століття, й у цьому прощанні є біль і туга. У романі виразно чується мотив деморалізуючого впливу «винародовлення», втрати українцями свого національного «Я». Тут доречно було б згадати рішучий висновок мовознавця О.Потебні, який стверджував, що «денаціоналізація зводиться до ... моральної хвороби, ... до ослаблення енергії думки, до мерзості запустіння витиснутих, але нічим не заступлених форм свідомості, до ослаблення зв’язку недорослих поколінь з дорослими, заступленого тільки кволим зв’язком з чужими; до дезорганізації громади, аморальності, спідлення». Чимало епізодів із роману А. Свидницького можуть підтвердити правомірність висновку О. Потебні. Ось хоча б красномовна метаморфоза, що сталася з Масею, донькою отця Гервасія: потрапивши до рук пані Печержинської, вона швидко набралася пихи й зневаги до всього, що було для неї рідним: мови, звичаїв, навіть власних батьків. Мася вирішила, що нашвидкуруч набута польськість дає їй перевагу над українцями, автоматично вводить в якийсь інший, вищий світ. Насправді ж, «криза ідентичності» закінчується «моральною хворобою», запустінням душі. Цей мотив в українській літературі другої половини ХIХ століття набув неабиякого поширення (спеціально для соціальних психологів пропоную вельми актуальний термін: «синдром Масі Люборацької»).

Нічим не кращі й наслідки обмосковлення: після смерті отця Гервасія на його місце приходить брутальний і нахабний Тимоха, і ця його поява в українському селі виглядає вельми зловісно.

Голос автора час від часу звучить як пряма мова, прориваючись до читача у вигляді лірично-публіцистичних монологів. Найчастіше це буває тоді, коли йдеться про найболючіше: «Ми себе забули і своєї мови цураємось, а ляхи — хоч які-то вони на Поділлю: ні нашим, ні вашим, — не цураються своїх звичаїв, не соромляться, що вони ляхи, а не хто другий. Та ще мало того: вони думають, що наша правобіцька сторона — то Польща...». В автобіографічному романі такі відступи не видаються неорганічними. Зрештою, ці слова могли належати й головному героєві роману Антосю Люборацькому, в історії якого є чимало такого, що зближує її з історією самого А. Свидницького. І справа не лише в деталях біографій письменника та літературного героя. Не менш суттєвою є також співзвучність їхніх вдач. Антосьо у Свидницького — це драма неприкаяності й «пропащої сили», це «гайдамацька» ексцентрика, що стихійно бунтує проти обставин, але зазнає поразки (між іншим, ранньою смертю Антося Люборацького Свидницький мовби провістив і свій передчасний відхід)...

А тепер повернемося в село Круті, у якому колись «бурсакували» Анатоль Свидницький і Антосьо Люборацький. Власне, на сторінках «Люборацьких» ідеться про напівєврейське містечко, центр якого являв собою ярмаркову площу, по периметру якої розташовувалися ряди «самих луччих домів — все жидівських». Тут зосереджувалося ділове й торгове життя Крутих. А довкола центру жив «посполитий» люд, «хрещені люди», як пише А. Свидницький. Церков і парафій теж було дві, й це закріплювало незримий поділ містечка на сполучені між собою частини. Одна з церков, збудована князем Абамеліковим, стояла «на тій магалі», тобто, як пояснює мені Олександра Матвіївна Сливінська, вчителька Крутянської школи, на тому кутку села, через який ішла дорога на Балту. Була то церква-красуня, «храм божий на диво дивнеє на ввесь край». Здалеку здавалося, що «вона на воздусі стоїть». Інтер’єр храму мав коштовні прикраси, в тім числі й золоті («золота — аж капає», — чудується Антосьо Люборацький).

«Абамеліковська» церква не збереглася. Зате в 1874—1881 рр. у Крутих звели іншу, й теж величну. Отець Іван, показуючи на риштовання, визнає, що така церква більше годилася б для якогось міста, бо ось, бачте, ремонту не видно кінця краю, коштів не вистачає... Отець Іван родом із Немирова, себто з Вінниччини, як і Анатоль Свидницький. Двір його потопає в квітах. Велику частину городу займає розсадник троянд. Це домашній промисел: сім’я велика, семеро дітей, треба якось усім давати раду...

А Олександра Матвіївна веде до своєї школи: в кабінеті літератури вона обладнала куточок на честь Анатоля Свидницького. Проте найголовніше — саме приміщення школи! По суті, це те саме «духовне училище», в якому ще в миколаївські часи навчався автор «Люборацьких», тільки перебудоване. Стоїть школа на косогорі; за рахунок рельєфу має вона два поверхи, але якщо дивитися згори — видно лише один. Усередині можна ще відчути дух старовини, особливо в нижньому поверсі з його склепінчастими стелями. «Ось тут був карцер, у якому лупцювали Анатоля», — показує Олександра Матвіївна.

Мешкав Свидницький у хатині вдови дяка, неподалік від «абамеліковської» церкви. Низенький, врослий у землю «бурдій». Шість ліжок для бурсаків-квартирантів. Великий казан, у якому школярам варили куліш. Килим із причепленою на ньому «колодкою», яку чіпляли на груди тому, хто «мужичив» (тобто — розмовляв по-українськи)... Нічого втішного: Свидницький змалював досить-таки похмуру картину бурсацького повсякдення — як у «класах», так і поза ними. Жорстокі, схожі на «дідівщину», бешкети, нужда, різки, «дух інквізиції» та обмосковлення — ось що таке «духовне училище». Обставини тиснуть на Антося, і він падає, зводиться, знову падає, не завжди знаходячи в собі сили, щоб піти проти течії. Як на мене, цей герой А. Свидницького пізніше «озветься» в Чіпці Варенику з роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Теж — злети й падіння, ще одна «пропаща сила»...

Окрім перебудованої бурси, в сучасних Крутих можна дещо впізнати з того, що зосталося від часів А. Свидницького. Одна з найстаріших споруд тут — будинок управителя Берноса. Є ще рештки ракушнякових огорож біля бурси. Та й в’їзні ворота до школи нові тільки наполовину...

Як і багато інших українських сіл, Круті переживають не кращі часи. Нині тут мешкає всього близько семисот жителів, а що буде через п’ять, десять, двадцять років? На сторінках «Люборацьких» є характерний авторський роздум про тлінне і вічне: «А Круті стоять, як стояли, і стоятимуть, як стоять, — все на однім місці». Все тече хоч і не все змінюється, — це правда. Проте час, здається, вирішив узяти слова Анатоля Свидницького під сумнів. Принаймні, блукаючи вулицями порожніючого села біля Кодими, я мимоволі подумав про це...