Невдала місія в Берлін

Дружні відносини Німеччини та СРСР після розділення Польщі досить швидко вичерпалися. Медовий місяць після політичного весілля двох диктаторів закінчився навесні 1940 року. Зовні сторони демонстрували тісні зв’язки. В першу чергу в сфері торгівлі та економічного співробітництва. Навіть у такій специфічній сфері, як взаємодія спецслужб. Зокрема, між урядами СРСР та Німеччини була досягнута в жовтні-листопаді 1939 року домовленість про видачу гестапо німецьких та австрійських комуністів, які знайшли політичний притулок у нашій країні. Багато з них на той час уже були радянськими громадянами. За неповними даними, таких виявилося понад 900. Таким був вияв «пролетарського інтернаціоналізму».

Хоча в ході радянсько-фінської зимової війни 1939—1940 рр. Берлін дотримувався дружнього нейтралітету, проблеми наростали, як снігова лавина. За пактом Молотова-Ріббентропа Радянському Союзу «відходила» Бессарабія. Однак у німецькій столиці були досить занепокоєні вимогою передати СРСР і Північну Буковину з Чернівцями. Річ у тім, що Москві мали відійти території, що належали царській Росії. Північна Буковина до таких не належала, оскільки, за винятком короткого періоду після російсько-турецької війни наприкінці XVIII століття, ніколи до складу Росії не входила. Зайнята війною на західному фронті Німеччина не могла нічого протиставити радянським вимогам і змушена була погодитися. Проте Гітлер пообіцяв румунському керівництву: «Віддайте, я поверну».

На Заході для Німеччини теж не все складалося добре. Передбачалося, що після розгрому Франції Велика Британія погодиться вести переговори про розподіл сфер впливу. Виступаючи в липні 1940 року, Гітлер запропонував Англії, як він вважав, почесні умови миру. Німеччині — Європа і колишні німецькі колонії в Африці, Великій Британії — її імперія за умови невтручання в європейські справи. На його величезний подив, пропозиції були відхилені. Англія перед ганьбою угоди з агресором віддала перевагу битві з ним. Повітряна «битва за Англію», що за цим відбулася, була Німеччиною програна. У таких умовах про вторгнення на Британські острови не могло і йтися. Третій рейх опинився перед перспективою затяжної війни, і результати її були абсолютно непрогнозованими. За Лондоном стояв Вашингтон із його величезним промисловим і фінансовим потенціалом, а на Сході територіальний апетит Сталіна розростався не щоднини, а щогодини.

У Бухаресті в червні 1940 року після ультиматуму Молотова панувала буквально паніка. До того ж Угорщина і Болгарія вимагали перегляду своїх кордонів із Румунією. Перша вимагала повернення Трансільванії, втраченої в результаті підписання 1920 року Тріанонського договору, а друга — Південної Добруджі. Рішення взяли на себе Берлін і Рим. Міністри закордонних справ Німеччини фон Ріббентроп та Італії Галеаццо Чіано запросили до Відня представників Угорщини та Румунії й повідомили їм 30 серпня 1940 року «арбітражне рішення», згідно з яким північна частина Трансільванії приєднувалася до Угорщини. На додаток до цього рішення 7 вересня 1940 року чотиристороннім рішенням Південна Добруджа була передана Болгарії. Ця територія була втрачена останньою 1913 року в результаті Другої балканської війни. Рішення віденського арбітражу Болгарія та Румунія закріпили Крайовським мирним договором у вересні 1940 року. Одночасно Німеччина та Італія дали Румунії гарантії недоторканності її нових кордонів.

Ці події викликали крайнє незадоволення Москви, хоча німецький уряд проінформував радянське керівництво про арбітраж, що відбувся. Молотов у бесіді з послом фон Шуленбургом 31 серпня 1940 року заявив, що німецький уряд порушив статтю III радянсько-німецького договору про ненапад від 23 серпня 1939 року. Молотов нагадав також про дані Німеччиною в другій половині червня 1940 року запевнення в тому, що балканські питання вирішуватимуться за участю СРСР. На наступній зустрічі 9 вересня голова Раднаркому констатував, що погляди радянського уряду «розходяться» з позицією Німеччини. Він підкреслив, що «спостерігається нелояльне ставлення до зобов’язань» і що з позицією німецького уряду «не може жодним чином погодитися». При цьому була висловлена особлива невдоволеність наданням Румунії гарантій недоторканності її кордонів, оскільки вони були направлені й проти СРСР.

Не менше проблем виникло і з німецькою активністю у Фінляндії. Там фіксувалася наявність великої кількості військ вермахту, що нібито направляються до окупованої Північної Норвегії. Адже Фінляндія була віднесена до зони радянських інтересів за пактом Молотова-Ріббентропа. Проте після невдалої радянсько-фінської війни Німеччина вирішила не допустити захвату Фінляндії Сталіним.

Ще більше питань у Москві викликало підписання в Берліні 27 вересня 1940 року потрійного пакту між Німеччиною, Італією та Японією. У ньому зазначалося: «Японія визнає й поважає керівну роль Німеччини та Італії у встановленні нового порядку в Європі» (стаття 1); «Німеччина та Італія визнають і поважають керівну роль Японії у встановленні нового порядку у велико-азіатському просторі» (стаття 2). Якщо ж одна із трьох країн піддасться нападу якоїсь держави, то вони допомагатимуть одна одній «усіма політичними, економічними та військовими засобами» (стаття 3). Для заспокоєння Москви в договорі було сказано: «Німеччина, Італія та Японія заявляють, що ця угода не зачіпає політичного статусу, що існує в даний час між кожною із трьох договірних сторін та Радянською Росією» (стаття 5). Хоча німецькі дипломати наполегливо доводили, що пакт направлений проти Англії та США, проте вуха антирадянської спрямованості стирчали так, що не помітити їх було неможливо.

Хоча рішення про війну проти СРСР було ухвалене орієнтовно в липні 1940 року, однак розробки німецьких генштабістів носили приблизний характер, оскільки наказ про планерування військових дій був відданий в усній формі, і остаточне політичне рішення прийнято не було. До того ж розглядалися й опрацьовувалися й інші варіанти ведення війни з Англією, з урахуванням того, що вторгнення на острови було нездійсненним у найближчій перспективі. Зокрема, розглядався близькосхідний напрям — прорив до іранської та іракської нафти через Сирію, Палестину і Трансйорданію, а, можливо, й через Туреччину. При цьому можна було розраховувати на допомогу французьких військ у Сирії та Лівані, що залишаються під командуванням вішистського уряду маршала Петена. Але для цього необхідно було захопити Балкани або добитися від тамтешніх країн пропуску німецьких військ. Близькосхідний план мав багато прибічників серед німецьких вищих військових, проте рішення було не за ними.

Як у Берліні, так і в Москві хотіли домогтися чіткості в розумінні намірів іншої сторони. У жовтні 1940 року в особистому посланні Сталіну Ріббентроп запросив свого радянського колегу до Берліна з тим, аби подальші переговори продовжити в Москві. Враховуючи, що вже двічі німецький міністр закордонних справ був у столиці СРСР, дипломатичний етикет вимагав прийняти таку пропозицію. У посланні у відповідь Сталін висловлював згоду на візит Молотова до Берліна, так само як і на приїзд Ріббентропа після цього візиту до Москви «для відновлення обміну думками, що почався торік, щодо питань, що представляють інтерес для наших країн».

Відкривши свіжий номер газети «Известия» 10 листопада 1940 року, радянські люди знайшли в ньому чергову сенсацію. «На запрошення німецького уряду й у відповідь на торішні поїздки німецького міністра закордонних справ фон Ріббентропа до Москви голова Ради народних комісарів СРСР і народний комісар закордонних справ Молотов найближчим часом відвідає Берлін, аби в рамках дружніх відносин, що існують між обома країнами, шляхом відновлення особистого контакту продовжити й поглибити поточний обмін думками». «Найближчий час» настав того ж дня, про що вже в номері від 11 листопада повідомила все та ж газета «Известия». У повідомленні про від’їзд голови уряду були перераховані деякі особи, що його супроводжували, а інші приховані за формулою «та ін.». Серед неназваних був один із керівників держбезпеки Меркулов та 16 його співробітників, представники Генерального штабу генерали Василевський і Злобін, лікар, три співробітники з персоналу особистого обслуговування Молотова, референти, радники, перекладачі та інші — всього 60 осіб. Не було сказано й про те, що в тій же поїздці делегацію супроводжував німецький посол у Москві граф фон Шуленбург.

Відомий історик Лев Безименський увів у науковий обіг записку, написану Молотовим, що починалася словами: «Ц. таємно. В. М. Деяк. Дир-ви до Берл. поїздки (9/XI.40 р.)». Ініціали В. М. відповідно до кремлівського діловодства означали, що цей документ написаний саме Молотовим і призначений для його особистого архіву. Аналіз записки, проведений істориками, показав, що, швидше за все, це запис, зроблений під диктування Сталіна й потім доповнений уже в Берліні за отриманими з Москви телеграмами. Зокрема, на це вказує велика кількість скорочень і посилань на обговорення, що вже проводилися. Звернімо увагу на п. 2 цих директив:

«2. Виходячи з того, що р.-н. угода про часткове розмежування сфер інтересів СРСР і Нім. подіями вичерпане (за виключ. Фінл.) (посилання на пакт Молотова-Ріббентропа. — Авт.), у переговорах домагатися, щоб до сфери інтересів СРСР були віднесені:

а) Фінляндія — на основі р.-н. угоди 39 р., у виконанні якого Н. має усунути всілякі труднощі й неясності (виведення нім. військ, припинення всяких політич. демонстрацій у Ф. і в Н., направлених на шкоду інтересам СРСР)...

Сказати також про нашу невдоволеність тим, що Н. не консультувалася з СРСР щодо питань про гарантії й уведення військ до Румунії;

б) Болгарія — головне питання переговорів, має бути, за домовленістю з Н. і І., віднесена до сфери інтересів СРСР на тій же основі гарантій Болгарії з боку СРСР, як це зроблено Німеччиною та Італією щодо Румунії, з уведенням радянських військ до Болгарії;

в) Питання про Туреччину та її долю не може бути вирішене без нашої участі, оскільки в нас є серйозні інтереси в Туреччині...»

Із наведеної частини директив зрозуміло, що Балкани перетворилися на найважливіший вузол протиріч між Німеччиною та СРСР. Москва прагнула забезпечити своє домінування в Болгарії на противагу посиленню німецьких позицій в Угорщині та Румунії, а також змінити на свою користь режим проток Босфор і Дарданелли. Останнє було лише частиною масованого тиску на Туреччину, у тому числі й військовими засобами.

Перехід СРСР у табір фактичного союзника гітлерівської Німеччини після 23 серпня 1939 року викликав у Туреччині відповідну реакцію. Газета Yeni Sabah («Новий ранок») у своєму номері від 28 серпня, коментуючи радянсько-німецький договір, зауважила, що прибічники миру втратили надію на Радянський Союз. Якби СРСР встав на бік миролюбних сил, можливо, війни вдалося б уникнути. Відомий турецький журналіст Гусейн Джахіл Ялчин писав у цій газеті 23 вересня 1939 року, що польська держава пала в результаті радянської інтервенції. Ялчин був настільки впливовим журналістом, що до нього дослуховувався президент Туреччини Іненю. Про це радянський посол Виноградов попереджав завідувача відділу преси Наркомату закордонних справ Пальгунова і завідувача близькосхідного відділу Новикова. У газеті Ulus («Нація») Ахмет Шюкрю Есмер писав, що політика СРСР помилкова і війна почалася з його провини. Газета Tan («Сутінки»), що аж до осені 1939 року займала прорадянські позиції, після радянсько-німецького пакту написала, що саме Радянський Союз зіграв головну роль у розв’язанні війни. На гострі публікації у Tan навіть відгукнулася газета «Правда» памфлетом «В Анкарі базар, на базарі газета «Тан». У своїх публікаціях у газеті Vakit («Час») журналіст Асім Вус стверджував, що СРСР хоче захопити Протоки й саме він є головним винуватцем війни, що триває в Європі.

На переговорах у Москві з турецьким міністром закордонних справ Шюкрю Сараджоглу у вересні-жовтні 1939 року чітко позначилося небажання СРСР укладати з Туреччиною пакт про взаємодопомогу. Цікава радянська аргументація, дана Сталіним на зустрічі з Сараджоглу. «... Або вийшло ускладнення в СРСР із Румунією через Бессарабію — ми не збираємося на румун нападати, але й Бессарабію не ділитимемо — знову конфлікт. Здається, Румунія на зразок Польщі: як та нахапала багато земель, так і Румунія. Хто зв’язується міцно з Румунією взаємною допомогою, той має тримати меч напоготові: тут і Угорщина, і, може, ще хтось — невигідно це для Туреччини. Ми проти Німеччини не виступимо. Що ж тоді залишається від пакту? Нічого. Чи хочемо ми укласти пакт із турками? Хочемо. Чи друзі ми Туреччини? Так. Але є обставини, про які я казав і які перетворюють пакт на папірець. Хто винен, що так обернулися справи, несприятливі для укладення з Туреччиною пакту? Ніхто. Обставини, розвиток подій... Англійці й французи, особливо англійці, не хотіли угоди з нами, вважаючи, що можуть обійтися й без нас. Якщо є особи винуваті, то ми теж винні — не передбачали всього цього». На сесії Верховної Ради СРСР у жовтні 1939 року Молотов виступив із прямими погрозами на адресу Туреччини. У бесіді з головою Комінтерну Димитровим 25 листопада 1940 року Сталін прямо казав: «Ми турок виженемо до Азії. Яка це Туреччина? Там два мільйони грузин, півтора мільйони вірмен, один мільйон курдів тощо. Турок лише шість-сім мільйонів». Як вигнати турок до Азії? Був лише один спосіб — військовий. Звернімо увагу на дату цієї бесіди — буквально відразу після візиту Молотова до Берліна.

Ця ж сама політика отримала продовження на переговорах у німецькій столиці. На двох зустрічах із Гітлером і Ріббентропом Молотов наполегливо вимагав німецької підтримки в питанні тиску на Туреччину. По-перше, в улаштуванні радянської військово-морської бази в Дарданеллах, по-друге, в перегляді міжнародного режиму Проток.

Самі переговори проходили дещо дивно. Гітлер і Ріббентроп говорили багато і часто не по суті, тоді як Молотов обмежився простими запитаннями. Радянський співбесідник фюрера недооцінив накопичене роздратування Гітлера щодо багатьох больових проблем радянсько-німецьких відносин, зокрема він неправильно оцінив можливу поведінку Гітлера у фінляндському питанні. У своїй телеграмі Сталіну він доповів: «Великий інтерес Гітлера до того, аби укріпити дружбу з СРСР і домовитися про сфери впливу, в наявності. Помітне також бажання штовхнути нас на Туреччину, від якої Ріббентроп хоче лише абсолютного нейтралітету. Про Фінляндію поки що мовчать, але я змушу їх про це заговорити. Прошу вказівок. Молотов». Хоча вказівки й надійшли, проте вони не враховували справжньої німецької позиції в головних для СРСР питаннях: щодо Болгарії, Фінляндії й Туреччини.

На другій зустрічі Гітлер прямо заявив, що Німеччина не зацікавлена в новій війні на Балтиці. Тим самим ставився хрест на радянських планах довести до логічного, на думку Москви, завершення фінляндське питання — захопити цю країну в результаті нової війни, до якої СРСР посилено готувався. Негативною була й відповідь щодо Болгарії. Німеччина відмовилася підтримати радянський тиск на Софію й сприяти укладенню з нею договору за типом прибалтійських, тим більше на введення радянських військ у цю балканську країну.

Болгарське питання виявилося тісно пов’язаним із турецьким. Радянські пропозиції складалися з двох частин. По-перше, спільним тиском на Туреччину вирвати в неї згоду на радянську військово-морську базу в Дарданеллах, по-друге, таким самим тиском домогтися перегляду статусу Проток. На пропозицію німецьких співбесідників, аби в переговорах про статус брали участь Німеччина та Італія, Молотов зауважив: «Німеччина не є чорноморською державою», втім, як й Італія. Питання про статус Проток СРСР хотів вирішувати з Туреччиною на двосторонній основі, але щоб Німеччина й Італія йому в цьому допомагали, а самі офіційно залишилися осторонь. Не дивно, що Гітлер відбувся загальними зауваженнями в дусі того, що безпека СРСР на Чорному морі має бути забезпечена.

Як компенсація Болгарії за її згоду укласти пакт із СРСР і погодитися на введення радянських військ передбачалася її участь у можливому розділенні Туреччини. Саме це мав на увазі Сталін у бесіді з Димитровим. Болгарія мала отримати європейську, а, можливо, й якусь частину азіатської Туреччини. Попри гарантії збереження внутрішнього режиму в Болгарії в результаті введення туди радянських військ, співбесідники Молотова не повірили в це. Приклад країн Балтії був ще дуже свіжий. Перетворення Болгарії на сателіта або навіть на частину СРСР, створення в Протоках радянської військово-морської бази, територіальне розділення Туреччини означало вихід Москви в регіон Близького Сходу, що не могло входити у плани Німеччини. До того ж Італія категорично відмовлялася підтримувати створення радянської бази в Протоках, що давало Гітлеру можливість відхилити радянські пропозиції. Згодом фюрер говорив туркам, що під час бесід із Молотовим він «перешкодив ліквідації Росією Болгарії й Туреччини».

Пізно ввечері 13 листопада відбулася завершальна бесіда Молотова з Ріббентропом. Через напад англійських бомбардувальників на Берлін вона проходила в бомбосховищі німецького міністра закордонних справ. Коли Ріббентроп почав знову розвивати думку про швидкий крах Англії, зазвичай небагатослівний Молотов перервав його своєю, за висловом його перекладача Бережкова, знаменитою фразою, більш доречною на полемічному диспуті, ніж на дипломатичних переговорах: «Якщо Англія розбита, то чому ми сидимо в цьому сховищі? І чиї це бомби падають так близько, що вибухи їхні чутні навіть тут?» Згодом Молотов неодноразово з гордістю розповідав своїм співбесідникам про цей прояв, в його розумінні, дипломатичного мистецтва. Черчилль у спогадах зауважував, що англійцям було відомо про нараду в Берліні. «Хоча нас і не запросили взяти в ній участь, ми все ж не хотіли залишатися осторонь». Під час переговорів із британським прем’єром у роки війни Сталін жартома запитав: «Ви чому в Берліні бомбили мого В’ячеслава?»

Практично з жодного із питань на переговорах отримати хоч якихось результатів не вдалося. У своїй телеграмі з Берліна Молотов повідомляв: «Сталіну. Сьогодні, 13 листопада, тривала бесіда з Гітлером три з половиною години і після обіду, поза програмних бесід, тригодинна бесіда з Ріббентропом... Обидві розмови не дали бажаних результатів. Основний час із Гітлером пішов на фінське питання. Гітлер заявив, що підтверджує торішню угоду, але Німеччина заявляє, що вона зацікавлена в збереженні миру на Балтійському морі. Моє зауваження, що торік жодних обмовок не робилися щодо цього питання, не спростовувалося, але й не мало впливу. Другим питанням, що викликало настороженість Гітлера, було питання про гарантії Болгарії з боку СРСР ... Гітлер уникнув відповіді, сказавши, що стосовно питання він має заздалегідь запитати думку Італії... Такі основні підсумки. Похвалитися нічим, але, принаймні, з’ясував теперішні настрої Гітлера, які доведеться враховувати».

Багато істориків вважають, що після невдачі цих переговорів Гітлер прийняв остаточне рішення воювати з СРСР. Це не зовсім так. Якщо розглядати короткий період другої половини листопада — початку грудня 1940 року, то в Берліні ще сподівалися на дипломатичне вирішення проблем із Москвою. Наступного дня після від’їзду Молотова з Берліна Геббельс записав у своєму щоденнику: «Молотов поїхав... Усе подальше залежить від Сталіна. Його рішення поки що змушує на себе чекати». У вузькому колі Гітлер визнав безуспішність його зусиль у переговорах. Він пояснював це «виключно сприятливим» міжнародним становищем Росії, оскільки Берлін воював, а Москва залишалася поза війною, зберігала нейтралітет. Гітлер торкнувся цієї теми ще під час зустрічі з Муссоліні в жовтні 1940 року: «Постає питання, чому англійці, незважаючи на своє безнадійне у військовому плані положення, все ще тримаються. На його думку, це пов’язано з надією Великої Британії на Америку та Росію... Фюрер висловився за те, що було б корисно направити росіян у бік Індії або хоча б Індійського океану, але додає, що він сумнівається, чи вдасться справді спонукати росіян розпочати в цьому напрямі активні дії».

Та обставина, що німецьке керівництво не залишило відразу після візиту Молотова надій на досягнення «взаємного порозуміння» шляхом прямих переговорів двох вождів, підтверджується словами Гітлера під час прощання з радянським гостем. Фюрер висловив жаль щодо того, що «йому досі не вдалося зустрітися з такою величезною історичною особистістю, як Сталін, тим більше що він вважає, що, можливо, й сам потрапить в історію». Він просив Молотова «передати товаришеві Сталіну вітання й пропозицію про таку зустріч у недалекому майбутньому». Відомо, що 13 листопада Ріббентроп вручив Молотову «чорнові начерки» угоди про приєднання СРСР до «потрійного пакту». Але про майбутній візит рейхсміністра закордонних справ уже не йшлося.

Відповідь із Москви надійшла 25 листопада. У ній СРСР погоджувався приєднатися до пакту за умови виконання кількох умов. Серед них були все ті ж самі, про які йшлося на переговорах: Фінляндія, Болгарія, Туреччина. Тепер стало очевидним, що домовитися не вдалося. Гітлер вирішив воювати, й радянські пропозиції проігнорував. А Сталін чекав відповіді аж до 22 червня 1941 року.